У книжці Зенона Косідовського, польського дослідника Біблії, я натрапив на такі слова: «чотирьохсотрічне перебування в Гесемі було для ізраїльтян епохою духовного маразму і беззмістовного існування».
Духовний маразм і беззмістовність існування стосується народу скотарів, які після персонального втручання і тиску Ягве наважились на похід в інші землі, у сумнівах і лементі пройшли довгий шлях, потрапили під вплив сильних культур, вирвалися з-під цього і, на відміну від цих культур, загиблих у часі, збереглися на чотири тисячі літ, давши поштовх і нам.
Мене захоплюють такі полотна. Мене захоплює могутня подорож: збережений в історії рух кількох сотень родин, їхні конкретні радощі і сварки, міжусобні ревнощі, конфлікти ображених, обрáзи пророків і раптове перенесення всього цього табору в універсальний простір інших людей і народів.
Фраза Зенона Косідовського цікава ось із якої причини: йдеться не про порівняння, а про загальне спостереження.
Беззмістовність існування не є злочином. Ця риса – звичайна. Поява проводирів є винятковим, але супутнім, допоміжним благом. Але для пошуку потрібно щось більше. Для пошуку потрібен внутрішній, немилосердний Ягве.
Серед теперішньої суєти з’являються запитання, які, можливо, виглядають відірваними від щоденного життя, які можуть дратувати своєю надуманістю і недоречністю, але які дозрівають, поволі стають відчутними, явними.
Ким є сучасна українська людина? Чи має вона охоту до життя, бажання вирізнятися, викликати інтерес, співпереживання, захоплення і залишити за собою слід, який відчуватимуть і через чотири тисячі літ?
Хто я? Чи маю призначення, за яке колись звітуватиму? За вікном XXI століття, соціальні мережі руйнують режими, люди знаходять якісь нові дивовижні засоби для свого вираження і реалізації, і я органічно відкидаю думку про марнування часу на ґетто, де так багато розумних людей і така тотальна гординя, що міри мудрості, такту і врівноваженості немає ні для кого: блазні вдають пророків, а пророки гримають дверима.
Чи здатні ми перелити цю епічну енергію у рух далі?
Чи здатні ми, українські люди, розуміючи і розвиваючи нашу ідентичність, дати передову думку і приклад для всієї своєї країни? Чи здатні ми припинити спектакль удаваних невдах, яким потрібна чиясь постійна підтримка і похвала? Чи здатні на лідерство, яке привабить прихильні душі і думки? Чи здатні запліднити таким характером усе громадянство?
І чи здатні, чи хочуть українські люди захопити світ, не боячись своїх слабкостей, вірячи у свою силу і всім своїм примхливим табором заповнюючи простір універсальний?
Чи хочемо бути цікавими для себе і для світу?
Треба виховувати зрілий інтерес до себе. Треба знайти міру в постійному поверненні в минуле. Треба говорити про майбутнє. Але у спосіб спокійний, без резонерства, поз і повчань. Бо непомильних відповідей немає. Є пошук, який може перетворити нашу справжню, глибоку національну сутність на магніт для нових ідей, на явище нового часу.
Проекти майбутнього, про які говорять політики, відштовхують фальшем, який принижує всіх нас, разом узятих.
У розмові про майбутнє є пожива для мислителів – малих і великих, які мають брати ключі до рук і наговорювати думки про те, якими хочемо бути, якою має ставати країна – навіть не в побуті, а в стосунках, і якими маємо ставати для світу, не наслідуючи інших, а простежуючи, прокладаючи свою оригінальну волю, завдяки якій можуть впасти стіни не лише ґетто, але й Єрихона.
Я вірю, що така розмова матиме далеко не пусте значення. Ця розмова повинна стати частиною нас. Вона може стати цікавою для багатьох світлих людей. Ми можемо і мусимо створювати атмосферу, де буде запит на великі культурні зміни.
Данило Лубківський – дипломат, громадський діяч
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Духовний маразм і беззмістовність існування стосується народу скотарів, які після персонального втручання і тиску Ягве наважились на похід в інші землі, у сумнівах і лементі пройшли довгий шлях, потрапили під вплив сильних культур, вирвалися з-під цього і, на відміну від цих культур, загиблих у часі, збереглися на чотири тисячі літ, давши поштовх і нам.
Мене захоплюють такі полотна. Мене захоплює могутня подорож: збережений в історії рух кількох сотень родин, їхні конкретні радощі і сварки, міжусобні ревнощі, конфлікти ображених, обрáзи пророків і раптове перенесення всього цього табору в універсальний простір інших людей і народів.
Фраза Зенона Косідовського цікава ось із якої причини: йдеться не про порівняння, а про загальне спостереження.
Беззмістовність існування не є злочином. Ця риса – звичайна. Поява проводирів є винятковим, але супутнім, допоміжним благом. Але для пошуку потрібно щось більше. Для пошуку потрібен внутрішній, немилосердний Ягве.
Серед теперішньої суєти з’являються запитання, які, можливо, виглядають відірваними від щоденного життя, які можуть дратувати своєю надуманістю і недоречністю, але які дозрівають, поволі стають відчутними, явними.
Ким є сучасна українська людина? Чи має вона охоту до життя, бажання вирізнятися, викликати інтерес, співпереживання, захоплення і залишити за собою слід, який відчуватимуть і через чотири тисячі літ?
Хто я? Чи маю призначення, за яке колись звітуватиму? За вікном XXI століття, соціальні мережі руйнують режими, люди знаходять якісь нові дивовижні засоби для свого вираження і реалізації, і я органічно відкидаю думку про марнування часу на ґетто, де так багато розумних людей і така тотальна гординя, що міри мудрості, такту і врівноваженості немає ні для кого: блазні вдають пророків, а пророки гримають дверима.
Чи здатні ми перелити цю епічну енергію у рух далі?
Чи здатні ми, українські люди, розуміючи і розвиваючи нашу ідентичність, дати передову думку і приклад для всієї своєї країни? Чи здатні ми припинити спектакль удаваних невдах, яким потрібна чиясь постійна підтримка і похвала? Чи здатні на лідерство, яке привабить прихильні душі і думки? Чи здатні запліднити таким характером усе громадянство?
І чи здатні, чи хочуть українські люди захопити світ, не боячись своїх слабкостей, вірячи у свою силу і всім своїм примхливим табором заповнюючи простір універсальний?
Чи хочемо бути цікавими для себе і для світу?
Треба виховувати зрілий інтерес до себе. Треба знайти міру в постійному поверненні в минуле. Треба говорити про майбутнє. Але у спосіб спокійний, без резонерства, поз і повчань. Бо непомильних відповідей немає. Є пошук, який може перетворити нашу справжню, глибоку національну сутність на магніт для нових ідей, на явище нового часу.
Проекти майбутнього, про які говорять політики, відштовхують фальшем, який принижує всіх нас, разом узятих.
У розмові про майбутнє є пожива для мислителів – малих і великих, які мають брати ключі до рук і наговорювати думки про те, якими хочемо бути, якою має ставати країна – навіть не в побуті, а в стосунках, і якими маємо ставати для світу, не наслідуючи інших, а простежуючи, прокладаючи свою оригінальну волю, завдяки якій можуть впасти стіни не лише ґетто, але й Єрихона.
Я вірю, що така розмова матиме далеко не пусте значення. Ця розмова повинна стати частиною нас. Вона може стати цікавою для багатьох світлих людей. Ми можемо і мусимо створювати атмосферу, де буде запит на великі культурні зміни.
Данило Лубківський – дипломат, громадський діяч
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
