Рокери тусуються – дубенці дивуються. З чудернацьких зачісок (у рамках фестивалю провели перукарський конкурс), фанівських вибриків і вигуків, але найбільше – з представлених на розсуд поважного журі часом іронічних, іноді песимістичних, а частіше просто драйвових композицій, котрі на три дні додали адреналіну господарям і гостям міста.
Сцена фестивалю
Незаперечний переможець конкурсу – гурт із Луцька «Фіолет». Перемога здобута через півтора року з часу оновлення колективу в рок-форматі, адже починали вони з музики в стилі фанк. Нині в їхньому репертуарі – власні пісні, у музичній канві яких поєднані найрізноманітніші стилі – від реггі й босса-нови до рок-модерну. У складі групи – троє професійних музикантів і двоє просто талановитих хлопців, розповів його бас-гітарист Андрій Олексюк.
«Співаємо про те, як живемо. Це внутрішній світ і емоційний стан. Якщо пісня не має глибинного змісту, вона не має, напевне, права на існування. Вона повинна мати дуже міцний текст, щоб говорити з глядачем можна було не тільки музикою, а й доносити свої думки словом», – каже Олексюк.
«Фіолетовий» тріумф
Автор текстів і соліст «Фіолету» Сергій Мартинюк – уродженець Дубна, однак звинуватити журі в симпатіях до земляків важко. Рівно двадцять років минуло з того часу, як Гран-прі тоді Першого західноукраїнського рок-фестивалю «Тарас Бульба» отримав волинський гурт «Січ». В останні роки першість тут почергово виборювали львівські і київські гурти, хоча його географія розширювалася, розповідає художній керівник і один із засновників «Тараса Бульби» Віталій Міщук.
«Я радію і коли Київ та Львів виграє, але велике задоволення, коли виграють наші земляки, а ще цікавіше, коли виграють саме з невеликих міст. Адже фестиваль розпочинався 20 років тому як західноукраїнський і мав на меті популяризацію культури малих міст, де, власне, вона зберегла національні ознаки», – сказав Міщук.
Рок-моделі дубенських перукарів
Цього разу серед переможців опинився гурт «UP/Down» з вінницької Калинівки, котрий розділив перше місце з львівським колективом «Swamp FM». Голова журі, композитор Юрій Шарифов, наголошує: критеріями для оцінки виступів були не лише професійність виконання.
«Як музикант я можу пробачити, якщо палець зіскочив зі струни, але якщо є ідея, харизма… Банальний приклад – легендарні «Бітлз», де часто далеко не ідеальне виконання, іноді не зовсім чисте потрапляння, або збій ударника, але ж вони – явище за суттю, і в такому випадку можна пробачити дрібні огріхи», – каже Шарифов
Чимало нині відомих українських гуртів стартували на всеукраїнську сцену з перемоги на «Тарасові Бульбі». Цього року хед-лайнерами фестивалю були його «випускники» – гурти «Порцеляна», «Анна», «Злам», «Ніагара», «Вій», незмінні судді та улюбленці публіки Сергій Шишкін і Сергій Чантурія.
20 років рок-незалежності
У біографії «Бульби» траплялися «білі плями», коли фестиваль був призупинений через відсутність коштів. Не можна сказати, що нині меценати стають у чергу до організаторів Однак, установка на те, щоб не просто втримати один із небагатьох і, власне, найперший в Україні роковий фестиваль з конкурсною програмою, а лишити його загальноукраїнський статус, – досі спрацьовує, не без підтримки міської влади, як сталося і цього разу.
Тим часом, музичні медіа хочуть бачити у «Бульбі» спершу комерційний зиск. Тож якщо суперприз – звукове обладнання – переможцям таки дістався, то заохочувальних призів, які полягають у можливості записати альбом на професійній студії, нині не було.
Не менш важлива складова «живучості» «Тараса Бульби» – цілорічна підтримка кращих лауреатів з боку ФМ-станцій і власне українського бізнесу – досі «шкутильгає», каже член журі, відомий бард Сергій Шишкін. Він називає проблему з меценатством в Україні тотальною.
Міні-рокер
«Де український бізнес? Я сам зустрічав людей, які позиціонуються в регіонах на виборах як патріотичні сили і мають бізнес. Заходиш до них у кнайпу, а в них «московская попса», або «клубняк», і теж московський…», – розповів Шишкін.
Із музичної політики українських «ефемок» дивується й директор фестивалю Микола Арсенюк. Українським рок-виконавцям потрапити на них досить важко, каже він: «Я вважаю, що є упередженість саме до україномовної рок-музики».
Цьогоріч фестиваль змушений був обійтися без генерального спонсора. Але на те і «Бульба», щоб завойовувати музичний простір всупереч форс-мажору. Фестиваль – ровесник Незалежності і не збирається згортатися, хіба що наступного року переміститься з центрального Дубенського майдану, де постане пам'ятник Тарасові Бульбі, на міський стадіон. Адже для міста це щорічна нагода привабити не лише музикантів, а й туристів – заявити про свою давню історію, показати замок і палаци, фортифікаційні споруди і монастирі, які увічнив у легендарній повісті Микола Гоголь.
«Співаємо про те, як живемо. Це внутрішній світ і емоційний стан. Якщо пісня не має глибинного змісту, вона не має, напевне, права на існування. Вона повинна мати дуже міцний текст, щоб говорити з глядачем можна було не тільки музикою, а й доносити свої думки словом», – каже Олексюк.
«Фіолетовий» тріумф
Автор текстів і соліст «Фіолету» Сергій Мартинюк – уродженець Дубна, однак звинуватити журі в симпатіях до земляків важко. Рівно двадцять років минуло з того часу, як Гран-прі тоді Першого західноукраїнського рок-фестивалю «Тарас Бульба» отримав волинський гурт «Січ». В останні роки першість тут почергово виборювали львівські і київські гурти, хоча його географія розширювалася, розповідає художній керівник і один із засновників «Тараса Бульби» Віталій Міщук.
«Я радію і коли Київ та Львів виграє, але велике задоволення, коли виграють наші земляки, а ще цікавіше, коли виграють саме з невеликих міст. Адже фестиваль розпочинався 20 років тому як західноукраїнський і мав на меті популяризацію культури малих міст, де, власне, вона зберегла національні ознаки», – сказав Міщук.
«Як музикант я можу пробачити, якщо палець зіскочив зі струни, але якщо є ідея, харизма… Банальний приклад – легендарні «Бітлз», де часто далеко не ідеальне виконання, іноді не зовсім чисте потрапляння, або збій ударника, але ж вони – явище за суттю, і в такому випадку можна пробачити дрібні огріхи», – каже Шарифов
Чимало нині відомих українських гуртів стартували на всеукраїнську сцену з перемоги на «Тарасові Бульбі». Цього року хед-лайнерами фестивалю були його «випускники» – гурти «Порцеляна», «Анна», «Злам», «Ніагара», «Вій», незмінні судді та улюбленці публіки Сергій Шишкін і Сергій Чантурія.
20 років рок-незалежності
У біографії «Бульби» траплялися «білі плями», коли фестиваль був призупинений через відсутність коштів. Не можна сказати, що нині меценати стають у чергу до організаторів Однак, установка на те, щоб не просто втримати один із небагатьох і, власне, найперший в Україні роковий фестиваль з конкурсною програмою, а лишити його загальноукраїнський статус, – досі спрацьовує, не без підтримки міської влади, як сталося і цього разу.
Тим часом, музичні медіа хочуть бачити у «Бульбі» спершу комерційний зиск. Тож якщо суперприз – звукове обладнання – переможцям таки дістався, то заохочувальних призів, які полягають у можливості записати альбом на професійній студії, нині не було.
Не менш важлива складова «живучості» «Тараса Бульби» – цілорічна підтримка кращих лауреатів з боку ФМ-станцій і власне українського бізнесу – досі «шкутильгає», каже член журі, відомий бард Сергій Шишкін. Він називає проблему з меценатством в Україні тотальною.
Із музичної політики українських «ефемок» дивується й директор фестивалю Микола Арсенюк. Українським рок-виконавцям потрапити на них досить важко, каже він: «Я вважаю, що є упередженість саме до україномовної рок-музики».
Цьогоріч фестиваль змушений був обійтися без генерального спонсора. Але на те і «Бульба», щоб завойовувати музичний простір всупереч форс-мажору. Фестиваль – ровесник Незалежності і не збирається згортатися, хіба що наступного року переміститься з центрального Дубенського майдану, де постане пам'ятник Тарасові Бульбі, на міський стадіон. Адже для міста це щорічна нагода привабити не лише музикантів, а й туристів – заявити про свою давню історію, показати замок і палаци, фортифікаційні споруди і монастирі, які увічнив у легендарній повісті Микола Гоголь.
