Про цукор – стратегічний продукт України

Embed code

Copy and paste the embed code below. The code changes based on your selection.

The code has been copied to your clipboard.

Video size

width

x

height

pixels

Цукор як стратегічний український продукт (I)

Share this video

https://www.radiosvoboda.org/a/24265679.html

0:10:35

▶

0:00:00 /0:10:35

▶

▶

ЗАВАНТАЖИТИ

• 360p | 108,2MB

Частина перша

Embed code

Copy and paste the embed code below. The code changes based on your selection.

The code has been copied to your clipboard.

Video size

width

x

height

pixels

Цукор як стратегічний український продукт (II)

Share this video

https://www.radiosvoboda.org/a/24265722.html

0:10:54

▶

0:00:00 /0:10:54

▶

▶

ЗАВАНТАЖИТИ

• 360p | 118,2MB

Частина друга

– Якщо подивитися на Україну з висоти польоту пташиного чи то з борту літака, то ми побачимо поля і поля. І колись ці поля в багатьох областях були засіяні цукровими буряками. Багато що змінилося від того часу.

Пане Ярчук, яке місце посідає Україна у світі як виробник цукру зараз?

Микола Ярчук: Користуючись нагодою, я хочу привітати всіх наших слухачів напередодні Дня Незалежності України з цим визначним святом, з цим визначним ювілеєм! Адже, будучи депутатом Верховної Ради першого скликання, я мав честь брати участь у прийнятті цього важливого документу.

Що стосується буряково-цукрової галузі, то вона ще не так давно, а саме 20 років тому, посідала одне з провідних місць у світі з виробництва цукру з цукрових буряків, а також з цукрової тростини. Ми були другі-треті у світі з виробництва цукру з цукрових буряків. Сьогодні ситуація дещо змінилася. Змінилася структура ринку, структура споживання, структура попиту на цей продукт. І, звичайно, ситуація в державі дещо змінилася.

Якщо напередодні прийняття незалежності в Україні працювало 190 цукрових заводів і вирощувалися буряки на площі понад мільйон гектарів, то сьогодні ситуація змінилася. Сьогодні ми маємо працюючих або працездатних 106 цукрових заводів, а у виробництві цукру з цукрових буряків бере участь приблизно 76-80 цукрових заводів. Сьогодні Україна майже втричі знизила виробництво цукру.

Все це пов’язано з тим, що ринок скоротився майже у два рази. Якщо 20 років назад Україна була основним постачальником цукру в усі країни теперішнього СНГ, і це складало 60% виробленого цукру, а виробляли ми понад 5 мільйонів тонн, то сьогодні Україна обмежена виробництвом цукру лише для внутрішнього ринку, а об’єм внутрішнього ринку сьогодні складає лише 1840 тисяч тонн. І, на жаль, з кожним роком він знижується.

– Пані Колесник, як Ви оцінюєте, як виробник цукру, наскільки Україна зараз є істотним гравцем на світовому ринку чи, точніше, потенційно може ним бути?

Марія Колесник: Україна не є сьогодні гравцем на світовому ринку. І в першу чергу, що на світові ринки просто так нікого не впускають.

Справа в тому, що пан Ярчук дуже правильно зазначив, що Україна виробляє цукор сьогодні виключно для себе.

І, напевне, головний напрямк діяльності уряду – це треба розширювати ринки збуту для наших товаровиробників. Через те, що виробляти надлишок фактично їм не є доречно, інакше ціни всередині країни будуть падати, і вони будуть нести збитки. Тому говорити про якесь там потенційне збільшення посівів цукрового буряку задля виробництва ще більшого цукру на сьогодні недоречно, поки не буде знайдений збут для того цукру, який може бути вироблений.

– Пані Колесник, а які потенційні ринки Ви бачите для українського цукру?

Марія Колесник: В першу чергу я бачу, що східні, північні ринки для нас є закритими, і є закритими вже довгий період. І навіть при тому, що в нас діє ніби підписана угода про вільну торгівлю, цукор саме вилучений з цієї угоди. Тому постачати цукор до Росії, яка є найближчим сусідом, яка є імпортером цукру, Україна на сьогоднішній день не може.

Якщо говорити про ЄС, то там вже дуже заквотовано, дуже складно і пробитися на європейські ринки сьогодні практично неможливо. І окремо стоїть питання щодо якості нашого цукру в Європі.

То, напевне, найближчими ринками є Схід, це є азійські ринки, це є Кавказ, це в першу чергу середньо-азійські країни і арабські країни. Можна говорити про певні домовленості з країнами Північної Африки. Але це всі питання, що відкриті. І фактично таких глобальних перемов поки не велося.

– Скажіть, будь ласка, пане Ярчук, перемови ефективні, коли їх підтримує Міністерство агрополітики, чи вони дуже ефективні, коли знаходяться такі люди, які встановлюють контакти на рівні підприємець чи асоціація підприємців і асоціація підприємців з інших країн? Який тут досвід?

Микола Ярчук: Тут не можна ділити тільки політичну складову чи на державному рівні, тут повинні всі ланки: від державних мужів до громадських організацій і бізнесу, який працює у цій сфері. Треба разом, комплексно займатися пошуком ринків і узгоджено ухвалювати відповідні рішення та вести узгоджено перемови.

Проблема в тому, що в Україні тирвалий час не було такого координуючого органу, який об’єднував всі ці інтереси бізнесу, політики, переговорні процеси. Сьогодні, на жаль, міністерства самі по собі ведуть переговори, але рідко залучають до цього національний бізнес і громадські організації, які представляють цей бізнес.

– Останнім часом щось змінилося?

Микола Ярчук: Останнім часом, я повинен сказати, пройшли певні зміни. Сьогодні Міністерство аграрної політики опирається на думку фахівців в галузі, бізнесменів, і сьогодні ведуться переговори і з Російською Федерацією, і з іншими країнами. Адже я впевнений, що цукор буде затребуваний у найближчому часі, тому що він сьогодні перестав бути лише продуктом харчування. Сьогодні цукор являється сировиною для виробництва відновлювальних джерел енергії.

Ми бачимо світові тенденції і бачимо, що ще нещодавно цукор-сирець коштував до 300 доларів, сьогодні ця вартість уже понад 700 доларів. Тобто і цінові, і кон’юнктура ринку світового міняється. І ми впевнені, що цукор буде затребуваним продуктом і товаром, адже Україна має можливості вирощувати власну сировину, не залежати від імпорту і виробляти цукор достатньо конкурентної собівартості.

– За 20 років незалежності цукор ще ніколи різко не падав у ціні, зате увесь час піднімається і дорожчає.

Більше того, у нас в окремі періоди керівництво держави заявляло нам, що ціна висока, тому що в нас не вистачає цукру для внутрішніх потреб, тому цукор навіть закуповували закордоном.

Тепер трохи про теперішню ситуацію.

Уряд прогнозував, що з урожаю 2011 року Україна матиме близько двох мільйонів тонн цукру, що перевищує усталену потребу внутрішнього ринку країни на майже два мільйони тонн.

Прем’єр-міністр Микола Азаров інформував, що залишки цукру станом на 1 травня 2011 року становили 690 тисяч тонн. А це означає, що цукру в країні залишилося на 4, 5 місяці споживання.

Прем’єр-міністр також додав, що «в рамках тарифної квоти СОТ в Україну в 2011 році буде ввезено 266 тисяч тонн цукру-сирцю з тростини». За словами Азарова, починаючи з другої декади квітня, «цінова ситуація на оптовому ринку цукру в Україні стабільна, пропозиція і попит збалансовані».

Але ...

Микола Азаров: Проте я акцентую увагу Міністерства аграрної політики та продовольства, що ми повинні бути готовими до періоду підвищеного попиту на цукор – червень -серпень. Тому доручаю Миколі Володимировичу Присяжнюку негайно вжити заходів з прискорення ввезення цукру-сирцю з тростини. Тим більше, що світові ціни на нього знижуються. На Нью-йоркській біржі цукор-сирець з тростини подешевшав на 24%, тобто до 470 доларів США.

Також треба підготувати реалізацію приблизно 80 тисяч тонн Аграрним фондом з Державного інвентаризаційного фонду. Беріть мішками, якщо у цьому є потреба! Так, Миколо Володимировичу?

Микола Присяжнюк: Так! І по два можна.

Микола Азаров: І по два можна!

– Ось так порадив Микола Азаров...

З точки зору людей, яким більше 20 років або 25 чи 30, які пам’ятають, що було до того, як Україна здобула свою незалежність, ця позиція дуже незрозуміла. Оскільки всі звикли до того, що Україна тоді була «цукровою» державою, і цукру вироблялося достатньо для власних проблем.

У чому тут зараз ситуація з внутрішнім ринком, пані Маріє?

Марія Колесник: Справа в тому, що я не повністю погоджуюся у тій частині, що Ви зазначили, коли говорили про ціну, що вона фактично не падала. Були роки. Були роки, коли в нас був профіцит і навіть надлишок виробництва цукру…

Микола Ярчук: Це 2006 рік.

Марія Колесник: Ціна була занизькою і навіть була нижня границя, по якій не дозволялося фактично продавати дешевше, ніж ця межа, встановлена урядом. Тобто була мінімальна ціна на цукор. І фактично товаровиробник був змушений платити податки з цієї мінімальної ціни, коли вона була вище ринкової, а продавати по ціні нижче, ніж ця ціна, яка була встановлена урядом. І це призвело до того, що закупівельні ціни на буряк теж були низькими.

І фактично низька рентабельність виробництва буряка призвела до того у порівнянні з виробництвом інших культур аграрних, не саме цукру, що посіви скорочувалися весь час. І саме тому в нас дефіцитний ринок. Не через те, що цукровики не хотіли виробляти, а через те, що скорочувалися посіви, відповідно скорочувалася кількість сировини, з якої можна було виробити цукор.

А, отже, потім на тлі того, що в нас виявився дефіцитний ринок, ціни почали зростати, на сьогодні аграріям знов стало вигідно, цікаво вирощувати фактично буряк. І це призвело до збільшення посівів. Отже, цього року у нас дефіциту не буде. Мається на увазі цей рік, який розпочинається.

– Все-таки Україна будує ринкову економіку. І є фахівці, які вважають, що в ринок втручатися взагалі не можна. А є експерти, які кажуть, що, зокрема, в аграрному ринку, який завжди зав’язаний на минулий рік, на ціни, на перспективу, треба регулювати те, щоб, скажімо, те, що потрібно країні для її нормального життя, громадянам для споживання, закладалося нормально на посівних площах.

Чи справді треба планувати так, щоб потреби населення були повністю забезпечені вже в момент посіву культур?

Микола Ярчук: Я висловлю думку всіх цукровиків, які стоять на позиції, що ринкове регулювання ринку цукру потрібне, адже це досвід не тільки України, а й всіх країн, які займаються виробництвом цукру.

Наприклад, ті ж США, Європа, Бразилія ­ – всі ці країни, які займають провідне місце у виробництві цукру, на ринкових засадах проводять відповідно регулювання його. Адже сьогодні складно бізнесмену, виробничнику цукрових буряків і цукру прогнозувати ситуацію, яка може трапитися, наприклад, від перевиробництва цукрової сировини, коли буде надлишок виробленого цукру.

Непомірної шкоди нам завдало завезення цукру-сирцю в попередні роки, адже тоді окремі бізнесмени намагалися якнайшвидше ввезти і якнайбільше ввезти цукру-сирцю, адже він був по собівартості дешевше бурякового цукру. І цим самим відбили інтерес, мотивацію у сільгоспвиробника, у виробника цукру займатися виробництвом цієї продукції.

Тому помірне, конструктивне регулювання внутрішнього ринку з боку держави за участі громадських організацій, на наш погляд, доцільно. І воно, я думаю, у майбутньому буде.

– Те, що сталося з цукровими заводами, а їх кількість скоротилася майже вдвічі за 20 років незалежності, багато експертів називає не лише результатом того, що ринки, які ми раніше мали, були закриті, а й тієї загальної політики «прихватизації», як її назвав народ, яка призвела до того, що багато підприємств міняли форму власності, міняли власників і врешті-решт перетворювалися просто на металобрухт, який продавали.

Кілька прикладів.

Підприємство ВАТ «Деражнянський цукровий завод» введено в експлуатацію в 1985 році. Потужність заводу - переробка 600 тисяч тонн цукрового буряка за сезон. Кілька районів обслуговував Хмельницької області цей завод.

15 жовтня 2001 року за заявою хмельницького ТОВ «Містраль», яке є одним з найбільших кредиторів цукроварні, Господарським судом Хмельницької області порушено провадження про визнання заводу банкрутом.

Результатом стало те, що контрольний пакет акцій купили приблизно за мільйон гривень, а потім продали обладнання заводу на металобрухт, отримавши прибуток у вісім мільйонів гривень. Зараз ті, хто проїжджає залізницею, може побачити залишки цього заводу.

Це інформація з «бородою».

А ось інформація зовсім свіжа.

24 травня 2011 спроба силового захвату у протистоянні з громадою села на Кирнасівському цукровому заводі Вінницької області.

Як повідомив УНІАН, 3 березня 2011 року власником комплексу будівель та споруд колишнього цукрозаводу стало київське ТОВ, а обладнання майнового комплексу – черкаське ТОВ.

Як йдеться у повідомленні, в ході перевірки господарської діяльності черкаського ТОВ з’ясувалося, що товариство займається заготівлею металобрухту, тому на обладнання заводу, яке оцінюється на суму понад 8 мільйонів, скоріше за все, чекала участь перетворитися на металобрухт.

Що ж це за тенденція така з цукровими заводами, пане Ярчук?

Микола Ярчук: Це негативна тенденція і болюча тенденція. Адже цукровий завод – це не тільки комплекс по виробництву цукру, це і населенні пункти, селища, це і школи, це і інфраструктура, яка була навколо цукрового заводу. І закриття будь-якого заводу – це болісно і негативно для тих людей, які живуть в тому чи в іншому регіоні.

Причина полягає в тому, що під час приватизації цукрових заводів, окрім тих факторів, які Ви назвали, скорочення ринку і інші, були допущені великі помилки. І цей процес був пущений на самоплив з боку держави. Не було контролю за придбанням, приватизацією цих заводів, їх використанням, цільовим призначенням і таке інше. Тому люди, яким вдалося приватизувати ці підприємства, діяли на свій розсуд.

Ви правильно навели приклад, і в Деражні новий цукровий завод, який мав статус європейського підприємства, тому що там все обладнання було завезене з Європи і побудоване. Аналогічна ситуація з Кирнасівський цукровим заводом. Це також відносно молодий завод. Він побудований також у 1980-их роках. Так що ці питання потрібно було врегулювати законодавчо на рівні держави, що не було зроблено.

Тому сьогодні ми, цукровики, наполягаємо, щоб у державі була прийнята державна програма реструктуризації цукробурякової галузі, де було б прописано, скільки цукру потрібно, які підприємства повинні бути, яка якість цього продукту. Всі ці речі повинні бути виписані.

Адже знову ж таки звернуся до тієї ж самої Європи, де прийняті відповідні директиви, і всі ці питання прописані. Реструктуризація цукрової галузі Європи була під пильним контролем держави. Держава навіть виплачувала цукровим заводам і виробникам, які виробляли цукрову сировину, відповідні компенсації за те, що скорочувалося виробництво.

Тому безконтрольність у цьому процесі і привела до таких наслідків.

– Пані Колесник, який Ваш прогноз, наскільки українські заводи, які ще залишилися, готові до того, щоб поборотися за якісний продукт, який може стати цікавим для ринків, про які Ви говорили на початку програми, або ж для того, щоб стати джерелом чи базою для створення енергетичних потужностей, про що ми теж говорили?

Марія Колесник: По-перше, щодо енергетичних потужностей. Це діетанол. Це прерогатива держави. Через те, що це є спирт, у нас є монополія державна на виробництво спирту. Тому це окреме питання і його треба виносити поза цю розмову.

По-друге, цукрова галузь – це найбільш зарегульована нашою державою галузь. І саме через те вона опинилася у тому стані, в якому вона є на сьогоднішній день.

По-третє, та кількість заводів, яка була станом на 1991 рік, притому там були не лише нові заводи, а й заводи, побудовані наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть, навіть заводи, на яких фактично виробництво було за рахунок технологій, які на сьогодні взагалі геть ніде не використовуються, заводи, до яких навіть не була підведена залізниця, фактично та кількість заводів країні було не потрібна. Тому говорити, що все було зроблено абсолютно неправильно – це є некоректно.

Були люди, які працювали на галузь і дуже працювали правильно. Вони побудували цукрові холдинги, які на сьогодні фактично забезпечують більшість виробництва цукру в Україні. Вони вкладали кошти в цукрові заводи, вони їх переобладнували, вони підвищували якість.

Я не хочу називати саме ці компанії, щоб це не вважалося рекламою компанії. Але деякі з цих холдингів навіть вийшли на світові ринки фінансових запозичень, і сьогодні вони визнані світом, і вони визнані Європою, якість їх товару визнана. Тому ті, хто хотів працювати, вони це робили нормально.

А якщо завод ставав банкрутом, то, напевне, в нього не було сировини, в нього не було коштів, щоб закупити цю сировину. Навряд чи працюючий завод хтось отак брав і різав на металобрухт. Скоріш за все, це був завод, який не збирався працювати наступного року.

Справа в тому, що цукрові заводи, якщо вони працюють виключно на переробці буряка, їх треба консервувати на зиму, вони в зимовий період не працюють. І якщо б там була лінія по переробці тростини, то відповідно вони були б завантажені більш тривалий період. Але з тростиною – інша розмова.