– Європейська співдружність має намір упродовж наступних дев’яти років збільшити частку «вітрової енергії» втричі. Але при тому, що перед вітровими електростанціями відкриваються великі перспективи, українці в цій сфері пасуть задніх. На Вашу думку, чому це так?
– Проекти зі впровадження вітрових станцій в Україні спізнюються. Кілька років тому була ініціатива на виробництво тисячі мегават, де за американською ліцензією мали створювати українські турбіни. Але цього здійснити так і не змогли. Минулого року впровадили декілька станцій на 80 мегават. Решта спізнюються. Тим часом, бажання розвивати цей сектор в Україні існує, зокрема, через прагнення зменшити залежність від російського газу. Тобто, поруч із екологічним чинником, є й чинник геостратегічний. Але європейські інвестори, що працюють у вітровій енергетиці, також не поспішають на український ринок. Їх відлякує політична й законодавча нестабільність, а також коливання курсу євро до місцевих грошей. Все це разом призвело до того, що проекти не просуваються.
– Частиною планів Києва щодо європейської інтеграції є наближення української енергетичної галузі до стандартів ЄС. На якій стадії перебуває цей процес?
– Нині Україна перебудовує організацію і управління своєю електромережею, щоб приєднатися до єдиних параметрів Західної Європи. Мені здається, що частина українських мереж уже синхронізована з європейською і залишається її тільки розширити на решту території. Україна цього року також приєдналася до Європейського енергетичного співтовариства, що передбачає застосування в енергетиці всіх європейських правил. Йдеться про лібералізацію ринку, збільшення частки відновлюваної енергії. Поступово український та європейський енергетичні ринки діятимуть за єдиними правилами, тобто, там теж докладатимуть зусиль для переходу на «чисті джерела енергії».
– За Вашими оцінками, найбільше поширення вітрової енергетики до 2020 року спостерігатиметься у Португалії, Греції чи Іспанії, тобто, у країнах, послаблених кризою. Це, очевидно, означає, що для такої небагатої держави, як Україна, збільшити виробництво енергії з вітру та сонця – це теж доволі реальна перспектива, чи не так?
– Існує феномен, який слід добре усвідомити: у Європі ми зобов’язані замінити щонайменше 50 відсотків електростанцій через їх старіння. Тож, незважаючи на економічну кризу, країни змушені інвестувати у їх заміну. Вітрові електростанції не є найдорожчими. Отже, припинити інвестиції в енергетику неможливо, бо її споживання зростає, а станції старіють.До того ж , їх будують не з державних бюджетів, а за кошти споживачів. Отже, до 2020 року слід буде зробити вибір. Я не дуже добре знайомий із енергетичним виробничим парком України, але маю враження, що він теж починає старіти.
– Як тоді Ви оцінюєте українські природні умови для розвитку вітрової енергетики?
– З географічної точки зору, Україна дуже добре розташована. Там є дуже сприятливий вітровий режим, зокрема, у степах та вздовж морського узбережжя. Українці мають багато місця, тож вітрові станції можна легко встановити на суттєвій дистанції від населених пунктів. Єдиний виклик: чим далі від споживачів ми їх розташовуємо, тим більше слід інвестувати в електромережу. Вже сьогодні треба прокладати електричні кабелі до степів чи, скажімо, до Криму. Але у сенсі географічного розташування Україна має надзвичайно великий потенціал.
– Проекти зі впровадження вітрових станцій в Україні спізнюються. Кілька років тому була ініціатива на виробництво тисячі мегават, де за американською ліцензією мали створювати українські турбіни. Але цього здійснити так і не змогли. Минулого року впровадили декілька станцій на 80 мегават. Решта спізнюються. Тим часом, бажання розвивати цей сектор в Україні існує, зокрема, через прагнення зменшити залежність від російського газу. Тобто, поруч із екологічним чинником, є й чинник геостратегічний. Але європейські інвестори, що працюють у вітровій енергетиці, також не поспішають на український ринок. Їх відлякує політична й законодавча нестабільність, а також коливання курсу євро до місцевих грошей. Все це разом призвело до того, що проекти не просуваються.
– Частиною планів Києва щодо європейської інтеграції є наближення української енергетичної галузі до стандартів ЄС. На якій стадії перебуває цей процес?
– Нині Україна перебудовує організацію і управління своєю електромережею, щоб приєднатися до єдиних параметрів Західної Європи. Мені здається, що частина українських мереж уже синхронізована з європейською і залишається її тільки розширити на решту території. Україна цього року також приєдналася до Європейського енергетичного співтовариства, що передбачає застосування в енергетиці всіх європейських правил. Йдеться про лібералізацію ринку, збільшення частки відновлюваної енергії. Поступово український та європейський енергетичні ринки діятимуть за єдиними правилами, тобто, там теж докладатимуть зусиль для переходу на «чисті джерела енергії».
– За Вашими оцінками, найбільше поширення вітрової енергетики до 2020 року спостерігатиметься у Португалії, Греції чи Іспанії, тобто, у країнах, послаблених кризою. Це, очевидно, означає, що для такої небагатої держави, як Україна, збільшити виробництво енергії з вітру та сонця – це теж доволі реальна перспектива, чи не так?
– Існує феномен, який слід добре усвідомити: у Європі ми зобов’язані замінити щонайменше 50 відсотків електростанцій через їх старіння. Тож, незважаючи на економічну кризу, країни змушені інвестувати у їх заміну. Вітрові електростанції не є найдорожчими. Отже, припинити інвестиції в енергетику неможливо, бо її споживання зростає, а станції старіють.До того ж , їх будують не з державних бюджетів, а за кошти споживачів. Отже, до 2020 року слід буде зробити вибір. Я не дуже добре знайомий із енергетичним виробничим парком України, але маю враження, що він теж починає старіти.
– Як тоді Ви оцінюєте українські природні умови для розвитку вітрової енергетики?
– З географічної точки зору, Україна дуже добре розташована. Там є дуже сприятливий вітровий режим, зокрема, у степах та вздовж морського узбережжя. Українці мають багато місця, тож вітрові станції можна легко встановити на суттєвій дистанції від населених пунктів. Єдиний виклик: чим далі від споживачів ми їх розташовуємо, тим більше слід інвестувати в електромережу. Вже сьогодні треба прокладати електричні кабелі до степів чи, скажімо, до Криму. Але у сенсі географічного розташування Україна має надзвичайно великий потенціал.
