Сказати, що ми (маю на увазі не лише Україну, але й інших членів групи) заробили багато, поки що, на жаль, не можна. Але й стверджувати, що заробили дуже мало, теж було б несправедливим. При цьому з приємністю зазначу, що Україна, навіть за теперішніх обставин, реально найбільше просунулася до ЄС, у тому числі й завдяки «Східному партнерству».
Дозволю собі нагадати, що воно, власне, з’явилося не в останню чергу через настирність української дипломатії, яка голосно і гостро заявила про нашу незгоду бути черговим «сусідом» Євросоюзу. Не перебільшуючи значення цієї роботи, візьму на себе сміливість стверджувати, що вона доволі серйозною мірою простимулювала появу ініціативи Польщі та Швеції. Сьогодні ми з «сусідів» перетворилися вже на «східноєвропейські країни».
Може хтось здивується, велике, мовляв, досягнення. Як, звичайно, дивитися. На мою думку, це ще один і дуже важливий крок на шляху трансформації свідомості консервативної частини європейців щодо наших країн як інтегральної частини Європи. Дається їм це справді важко, але ж і прогрес є. Пропозиція для Грузії та Молдови розпочати переговори про зоні вільної торгівлі на зразок української – чергове свідчення справедливості цього висновку.
Чесно зізнаюся: працюючи міністром, теж наполягав на фіксації формулювання про європейську перспективу України бодай у якомусь документі з ЄС. Зараз усе більше і більше розумію, що акцент треба робити на практичних формах і результатах роботи, а не на назвах і гаслах, якими б красивими вони не були.
Сказавши це, змушений сказати й інше. На превеликий жаль, Європа щодо України продовжує вести доволі сумнівну лінію. І «так» не говорять, і «ні» не кажуть. Хіба такий підхід може стимулювати? Європейці люблять наводити приклади наших найближчих західних сусідів, які сьогодні успішно інтегрувалися у європейський політичний та економічний простір. Я теж радію за поляків, словаків, чехів, литовців та інших наших друзів. Але це ж тільки половина правди. А інша полягає в тому, що їм відразу не лише пообіцяли, що вони стануть частиною західного світу, але й почали активну допомогу, у тому числі й фінансову. А це, вибачте, не 600 мільйонів євро на шість країн та на кілька років.
Їм допомогли й у вирішенні багатьох складних питань у відносинах із колишньою комуністичною метрополією, взявши, зокрема, під безпекову парасольку НАТО. А нам? Нам сказали, що Росія з її газом для них важливіша.
Ставши частиною європейського енергетичного простору, ми між тим і досі не отримали навіть пропозиції щодо розробки якоїсь єдиної стратегії у відстоюванні наших спільних з ЄС інтересів у газових відносинах із Росією. І як видно з недавніх заяв представників ЄС в Україні, і не отримаємо. Це теж сильно «стимулює» до просування у європейському напрямку особливо тих, хто звик сидіти на газовій трубі.
Чому б не запропонувати такий спільний підхід до вирішення газової проблеми, який поставив би щонайменше газових гравців із українського боку в такі умови, які унеможливили б продовження практики газових «домовленостей». Натомість чуємо лише констатації про те, що українські та російські газові гравці розробили нові схеми. Для того, щоб зробити такий «висновок», великого розуму не потрібно. Що він змінить у теперішній ситуації? Куди більш ефективною позицією для самої ЄС була б така ж сама гостра реакція на «газовому» фронті, як і на правовому. Але знову маємо позицію страуса. Ніколи не думав, що Європа перетвориться на їхню батьківщину. Мабуть, наслідки глобального потепління.
Не подумайте, що я закликаю чекати, поки прийдуть європейці та все за нас зроблять. Зробити маємо, безумовно, ми. Але і на підтримку хотілося б розраховувати. Щонайменше у тих сферах, де наші інтереси об’єктивно збігаються. Хочу також вірити, що ще дочекаюся тієї щасливої днини, коли європейські стратеги, дай Боже їм здоров’я та натхнення, нарешті сформулюють зрозумілу як для себе, так і для нас політику щодо України.
Закінчу, безумовно, на позитивній ноті. І для цього є всі підстави. Варшава стала ще одним кроком у нашому просуванні до Європи. Будуть і нові: більші чи менші. Головне, а у цьому я стовідсотково переконаний, вже не буде кроків назад. Хоча б тому, що цього вже не дозволять наші інтереси у Європі, а європейські – в Україні.
Важливою запорукою цього має стати угода про асоціацію і подальша робота у рамках «Східного партнерства».
Володимир Огризко – колишній міністр закордонних справ України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Дозволю собі нагадати, що воно, власне, з’явилося не в останню чергу через настирність української дипломатії, яка голосно і гостро заявила про нашу незгоду бути черговим «сусідом» Євросоюзу. Не перебільшуючи значення цієї роботи, візьму на себе сміливість стверджувати, що вона доволі серйозною мірою простимулювала появу ініціативи Польщі та Швеції. Сьогодні ми з «сусідів» перетворилися вже на «східноєвропейські країни».
Може хтось здивується, велике, мовляв, досягнення. Як, звичайно, дивитися. На мою думку, це ще один і дуже важливий крок на шляху трансформації свідомості консервативної частини європейців щодо наших країн як інтегральної частини Європи. Дається їм це справді важко, але ж і прогрес є. Пропозиція для Грузії та Молдови розпочати переговори про зоні вільної торгівлі на зразок української – чергове свідчення справедливості цього висновку.
Чесно зізнаюся: працюючи міністром, теж наполягав на фіксації формулювання про європейську перспективу України бодай у якомусь документі з ЄС. Зараз усе більше і більше розумію, що акцент треба робити на практичних формах і результатах роботи, а не на назвах і гаслах, якими б красивими вони не були.
Сказавши це, змушений сказати й інше. На превеликий жаль, Європа щодо України продовжує вести доволі сумнівну лінію. І «так» не говорять, і «ні» не кажуть. Хіба такий підхід може стимулювати? Європейці люблять наводити приклади наших найближчих західних сусідів, які сьогодні успішно інтегрувалися у європейський політичний та економічний простір. Я теж радію за поляків, словаків, чехів, литовців та інших наших друзів. Але це ж тільки половина правди. А інша полягає в тому, що їм відразу не лише пообіцяли, що вони стануть частиною західного світу, але й почали активну допомогу, у тому числі й фінансову. А це, вибачте, не 600 мільйонів євро на шість країн та на кілька років.
Їм допомогли й у вирішенні багатьох складних питань у відносинах із колишньою комуністичною метрополією, взявши, зокрема, під безпекову парасольку НАТО. А нам? Нам сказали, що Росія з її газом для них важливіша.
Ставши частиною європейського енергетичного простору, ми між тим і досі не отримали навіть пропозиції щодо розробки якоїсь єдиної стратегії у відстоюванні наших спільних з ЄС інтересів у газових відносинах із Росією. І як видно з недавніх заяв представників ЄС в Україні, і не отримаємо. Це теж сильно «стимулює» до просування у європейському напрямку особливо тих, хто звик сидіти на газовій трубі.
Чому б не запропонувати такий спільний підхід до вирішення газової проблеми, який поставив би щонайменше газових гравців із українського боку в такі умови, які унеможливили б продовження практики газових «домовленостей». Натомість чуємо лише констатації про те, що українські та російські газові гравці розробили нові схеми. Для того, щоб зробити такий «висновок», великого розуму не потрібно. Що він змінить у теперішній ситуації? Куди більш ефективною позицією для самої ЄС була б така ж сама гостра реакція на «газовому» фронті, як і на правовому. Але знову маємо позицію страуса. Ніколи не думав, що Європа перетвориться на їхню батьківщину. Мабуть, наслідки глобального потепління.
Не подумайте, що я закликаю чекати, поки прийдуть європейці та все за нас зроблять. Зробити маємо, безумовно, ми. Але і на підтримку хотілося б розраховувати. Щонайменше у тих сферах, де наші інтереси об’єктивно збігаються. Хочу також вірити, що ще дочекаюся тієї щасливої днини, коли європейські стратеги, дай Боже їм здоров’я та натхнення, нарешті сформулюють зрозумілу як для себе, так і для нас політику щодо України.
Закінчу, безумовно, на позитивній ноті. І для цього є всі підстави. Варшава стала ще одним кроком у нашому просуванні до Європи. Будуть і нові: більші чи менші. Головне, а у цьому я стовідсотково переконаний, вже не буде кроків назад. Хоча б тому, що цього вже не дозволять наші інтереси у Європі, а європейські – в Україні.
Важливою запорукою цього має стати угода про асоціацію і подальша робота у рамках «Східного партнерства».
Володимир Огризко – колишній міністр закордонних справ України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
