– Я дала почитати «Балерину без пуантів» одному знайомому журналістові. Він продивився пару сторінок і сказав: «Я не читаю казок!» Мені стало шкода, тому що він навіть не дав можливості собі увійти у світ дитини! Дорослі люди занурені у свої проблеми, читають здебільшого детективи або періодику. А я написала для них казку, яка має багато шарів і напрямків: там є сатира, лірична любов, абсурдна гра й фантазія. І все воно відображає сьогоднішній світ. Це є казка про наш реальний світ і про наше життя, трагічне, веселе і сумне.
– Пані Коваль, в Україні Вас знають і як авторку п’єси «Лев і Левиця», герої якої – російський письменник Лев Толстой та його дружина Софія. У Києві п’єсу успішно поставив режисер Станіслав Мойсеєв у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Як виник цей твір?
– Я почала свого часу писати докторат із порівняльних літератур: взяла за тему Льва Толстого «Анну Кареніну» та Флобера «Мадам Боварі». Уважно читала «Щоденники» Толстого і випадково знайшла (нотатки) його дружини. І сказала собі: це є п’єса, оці діалоги! Я почала занурюватись у ці щоденники і зрозуміла, що хочу написати п’єсу. Між іншим, я її написала у Києві, бо Київ – дуже театральне місце, я була у захваті від київських театральних постановок! І від самого початку для себе вирішила: мої п’єси мають бути перекладені українською мовою, їхні продюсери, актори, глядачі – українці.
– Якою є не письменниця, не викладачка літератури, а звичайна жінка – Ірена Коваль? Чим зайняті Ваші дні вдома, у Бостоні?
– Мандрівками, прогулянками з псом до лісу, де, прогулюючись по природній оазі, я себе почуваю більш натхненною. Часто цікаві думки для майбутніх творів саме серед тиші лісу або десь у парках і народжуються. А ще я люблю куховарити, а мій чоловік любить попоїсти. Ще зустрічаюся із знайомими і доглядаю маму, яка має 91 рік і потребує моєї уваги, та уваги моїх дітей – своїх онуків, уже дорослих (маю сина і доньку). Відкрию маленький секрет: я буквально днями закінчила новий роман і починаю шукати перекладача.
– Як Ви себе почуваєте в Україні?
– Я відчуваю, що Україна – це моя близька Батьківщина. Тому що походжу я з Селяцьких, мій рід – козацький, я кілька років тому почала досліджувати його історію. Взагалі, це цікава справа – вивчати своє «родинне дерево». Тож в Україні я є вдома, почуваюся збалансованою і гармонійною, маю інтеграцію емоцій та інтелекту. Мені тут добре працюється!
– Пані Коваль, в Україні Вас знають і як авторку п’єси «Лев і Левиця», герої якої – російський письменник Лев Толстой та його дружина Софія. У Києві п’єсу успішно поставив режисер Станіслав Мойсеєв у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Як виник цей твір?
– Я почала свого часу писати докторат із порівняльних літератур: взяла за тему Льва Толстого «Анну Кареніну» та Флобера «Мадам Боварі». Уважно читала «Щоденники» Толстого і випадково знайшла (нотатки) його дружини. І сказала собі: це є п’єса, оці діалоги! Я почала занурюватись у ці щоденники і зрозуміла, що хочу написати п’єсу. Між іншим, я її написала у Києві, бо Київ – дуже театральне місце, я була у захваті від київських театральних постановок! І від самого початку для себе вирішила: мої п’єси мають бути перекладені українською мовою, їхні продюсери, актори, глядачі – українці.
– Якою є не письменниця, не викладачка літератури, а звичайна жінка – Ірена Коваль? Чим зайняті Ваші дні вдома, у Бостоні?
– Мандрівками, прогулянками з псом до лісу, де, прогулюючись по природній оазі, я себе почуваю більш натхненною. Часто цікаві думки для майбутніх творів саме серед тиші лісу або десь у парках і народжуються. А ще я люблю куховарити, а мій чоловік любить попоїсти. Ще зустрічаюся із знайомими і доглядаю маму, яка має 91 рік і потребує моєї уваги, та уваги моїх дітей – своїх онуків, уже дорослих (маю сина і доньку). Відкрию маленький секрет: я буквально днями закінчила новий роман і починаю шукати перекладача.
– Як Ви себе почуваєте в Україні?
– Я відчуваю, що Україна – це моя близька Батьківщина. Тому що походжу я з Селяцьких, мій рід – козацький, я кілька років тому почала досліджувати його історію. Взагалі, це цікава справа – вивчати своє «родинне дерево». Тож в Україні я є вдома, почуваюся збалансованою і гармонійною, маю інтеграцію емоцій та інтелекту. Мені тут добре працюється!
