Доступність посилання

20 Жовтень 2017, Київ 08:23
Російські політики і журналісти проводжали лідера лівійської революції в останню путь з видимим жалем – і аж ніяк не тільки тому, що були вражені самими обставинами загибелі скаженого полковника. Те майже неприховане співчуття до Муаммара Каддафі, яке прозирає через об’єктивізм інформаційних повідомлень із Тріполі, Бенгазі і Місурати і яке ні-ні, та й проривається в коментарях представників політичного істеблішменту, пов’язано навіть не з довгими роками співпраці двох країн-покровительок світового тероризму – покійного Радянського Союзу і покійної тепер уже Лівійської Джамагірії. Ні, справа зовсім в іншому.

У Москві весь час шукають того, хто зможе дати революції в морду, висловлюючись словами колись популярного політтехнолога Гліба Павловського, сказаними під час українського Майдану 2004 року. Російське керівництво було невимовно налякане подіями в Грузії та Україні, сам привид народу під кремлівськими стінами, обуреного фальсифікацією і корупцією, став нав’язливою фантазією влади – і це очікування, що хтось обов’язково дасть революції в морду, стало головним очікуванням Москви.

Потім, правда, все заспокоїлося – війна з Грузією, поразка Ющенка і Тимошенко – життя на пострадянському просторі почало налагоджуватися за правилами Москви. І тут почалися повстання у арабів.

Сказати, що вони не налякали російських можновладців, – значить нічого не сказати. Це був справжній тваринний страх: як же так, люди, які спокійно правили десятиліттями, стають жертвами нерозумної юрби. Що ж робити, що робити?

Дати революції в морду!

Каддафі був першим, хто наважився. У Росії про нього вже майже забули: полковник успішно маневрував десь на задвірках російської політичної свідомості, давно перестав бути найкращим другом, обходився у своїх контактах із Заходом без російського посередництва, навіть намагався грати проти Москви на пострадянському просторі, виступаючи в ролі потенційного постачальника нафти для України і гостя ненависного Віктора Ющенка. Але коли його війська рушили на Бенгазі – він моментально став героєм номер один.

Надій у Кремлі все менше

За дверима чиновницьких кабінетів на перемогу Каддафі чекали як на справжнє звільнення від примари бунтівного народу. Тільки так – залпами і бомбардуваннями – потрібно розмовляти з баламутами.

Коли скривавлене тіло полковника з’явилося на російських телеекранах, стало ясно, що в сучасному світі дати революції в морду стає все складніше… НАТО, не НАТО – а те, що зараз не можна безкарно знищувати великі маси людей, щоб назавжди налякати всіх інших, – неприємна новина для будь-якого тирана або автократа.

Тепер остання надія на Башара Асада. Але в Асада-молодшого теж не дуже виходить дати в морду власному народові – він знищує сирійців без ліку, а повстання не вщухає…

Може бути, не тільки в Дамаску, а й у Москві рано чи пізно зрозуміють, що потрібно не в морду давати і в сортирі мочити, а вести діалог, не заважати політичній конкуренції, вчасно поступатися владою – інакше кінець неминучий. Може, хоч комусь за дверима високих кабінетів хоч одного разу насниться Каддафі?
  • 16x9 Image

    Віталій Портников

    Співпрацює з Радіо Свобода з 1991 року. Народився в 1967 році в Києві. Закінчив факультет журналістики МДУ. Працював парламентським кореспондентом «Молоді України», колумністом низки українських, російських, білоруських, польських, ізраїльських, латвійських газет та інтернет-видань. Також є засновником і ведучим телевізійної дискусійної програми «Політклуб», що виходить зараз в ефірі телеканалу «Еспресо». У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору.

Ваша думка

Показати коментарі

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

XS
SM
MD
LG