Лондон – У загальній декларації прав людини, ухваленій на Генеральній асамблеї ООН у Парижі 1948 року, проголошено, що кожен має право об’єднуватися у профспілки, щоб захищати свої інтереси.
Профспілки Великобританії зараз об’єднують понад 7 мільйонів членів, і організація «Конгрес професійних спілок» залишається однією з найпотужніших у країні, але у 70-ті роки профспілкових членів було майже 13 мільйонів і їхній вплив у країні був набагато більшим.
Британські страйки часто були масовими і потужними. Коли страйкували шахтарі, і їх підтримували інші галузі, ціла країна сиділа у темряві й холоді. Кілька поколінь британців пам’ятають страйки 1978-79 років, період яких називають «Зимою невдоволення».
Робітники тоді вимагали значних підвищень зарплати. Але жертвою тих страйків став саме лейбористський уряд колишнього профспілківця Джеймса Калагана.
Втрата позицій
Невдоволені деструктивною силою профспілок, британські виборці відвернулися тоді від лейбористів до консерваторів, які обіцяли обмежити вплив профспілківців.
До влади прийшла Маргарет Тетчер, яка не одразу, але рішуче взялася за боротьбу з профспілками.
Британські профспілки втратили право безпосередньої участі у процесах формування урядової економічної політики. Право на проведення страйків було обмежене законами з суворими передумовами.
Навіть коли у 90-ті до влади знову повернулася лейбористська партія, в якій профспілки мають право прямого голосу, тетчеристські закони у Британії не були скасовані.
Влада завжди мала непрості стосунки з профспілками. До середини 19-го сторіччя у Британії й у багатьох інших країнах профспілки були заборонені і залишалися підпільним рухом.
Страйки вважалися різновидом бунтів, і їх придушували, часом криваво. Одним із покарань за спробу організувати професійну спілку була смертна кара.
Проте ще у 18-му сторіччі економіст Адам Сміт вказував на брак рівноваги між правами працівників і правами власників підприємств.
Сміт не був прихильником профспілок, але розвиток промислової революції і зростання чисельності найманих працівників означало, що дисбаланс призводив до політичних криз і навіть заворушень та насильства.
Зрештою 1867 року у Британії були скасовані закони, які карали за профспілкову діяльність, був створений легальний «Конгрес професійних спілок», який діє в країні і понині.
Користь від профспілок
В одній зі своїх реклам британські профспілки використовують навіть виступи американського президента Барака Обами про користь профспілкового руху.
«Саме завдяки профспілковому рухові ми маємо 40-годинний робочий тиждень. Завдяки профспілкам ми маємо рівень мінімальної зарплати. Завдяки профспілкам ми маємо соціальні виплати на допомогу за станом здоров’я і пенсії. Завдяки профспілкам ми маємо закони про безпеку на робочому місці. Навіть якщо ви не член профспілки, ви отримали користь від профспілок», – заявляв Барак Обама.
Проте чисельність і вплив профспілок у багатьох країнах зменшується. Багатьох це турбує. Деякі оглядачі вказують на об’єктивні причини.
Восени минулого року десятки тисяч працівників бюджетного сектора: вчителі, лікарі та інші – страйкували, протестуючи проти підвищення пенсійного віку та збільшення відрахувань у пенсійні фонди.
Але на них без великого співчуття дивилися працівники приватного сектора країни і дрібні підприємці, як, наприклад, працівник кав’ярні у Лондоні. Він, в інтерв’ю для одного з британських телеканалів, розповідав: «Я зараз взагалі не можу собі дозволити відрахування на пенсію. Я працюю 80 годин на тиждень. Це сімейний бізнес. Зараз усі сили спрямовані лише на те, щоб не збанкрутувати».
Цей підприємець та його сім’я є типовими представниками економіки, в якій великих підприємств з тисячами найманих працівників стає щораз менше.
Натомість значну частину економіки становлять дрібні й середні компанії чи люди, які працюють неповний робочий тиждень або на кількох роботах одночасно.
Як людям захистити свої права, якщо роботодавців у них немає? Роботу їм ніхто не дає – багато людей самі створюють свої робочі місця.
З іншого боку, очевидно, що особливо таким людям захист потрібен ще більше, ніж тим, хто має контракти і регулярну місячну плату.
До певної міри інтереси таких людей представляють політичні партії, громадські організації, а захист надає, наприклад, національна система соціального забезпечення та охорони здоров’я.
Щораз менше людей у Британії можуть гордо заявити: я член профспілки.
Профспілки Великобританії зараз об’єднують понад 7 мільйонів членів, і організація «Конгрес професійних спілок» залишається однією з найпотужніших у країні, але у 70-ті роки профспілкових членів було майже 13 мільйонів і їхній вплив у країні був набагато більшим.
Британські страйки часто були масовими і потужними. Коли страйкували шахтарі, і їх підтримували інші галузі, ціла країна сиділа у темряві й холоді. Кілька поколінь британців пам’ятають страйки 1978-79 років, період яких називають «Зимою невдоволення».
Робітники тоді вимагали значних підвищень зарплати. Але жертвою тих страйків став саме лейбористський уряд колишнього профспілківця Джеймса Калагана.
Втрата позицій
Невдоволені деструктивною силою профспілок, британські виборці відвернулися тоді від лейбористів до консерваторів, які обіцяли обмежити вплив профспілківців.
До влади прийшла Маргарет Тетчер, яка не одразу, але рішуче взялася за боротьбу з профспілками.
Британські профспілки втратили право безпосередньої участі у процесах формування урядової економічної політики. Право на проведення страйків було обмежене законами з суворими передумовами.
Навіть коли у 90-ті до влади знову повернулася лейбористська партія, в якій профспілки мають право прямого голосу, тетчеристські закони у Британії не були скасовані.
Влада завжди мала непрості стосунки з профспілками. До середини 19-го сторіччя у Британії й у багатьох інших країнах профспілки були заборонені і залишалися підпільним рухом.
Страйки вважалися різновидом бунтів, і їх придушували, часом криваво. Одним із покарань за спробу організувати професійну спілку була смертна кара.
Проте ще у 18-му сторіччі економіст Адам Сміт вказував на брак рівноваги між правами працівників і правами власників підприємств.
Сміт не був прихильником профспілок, але розвиток промислової революції і зростання чисельності найманих працівників означало, що дисбаланс призводив до політичних криз і навіть заворушень та насильства.
Зрештою 1867 року у Британії були скасовані закони, які карали за профспілкову діяльність, був створений легальний «Конгрес професійних спілок», який діє в країні і понині.
Користь від профспілок
В одній зі своїх реклам британські профспілки використовують навіть виступи американського президента Барака Обами про користь профспілкового руху.
«Саме завдяки профспілковому рухові ми маємо 40-годинний робочий тиждень. Завдяки профспілкам ми маємо рівень мінімальної зарплати. Завдяки профспілкам ми маємо соціальні виплати на допомогу за станом здоров’я і пенсії. Завдяки профспілкам ми маємо закони про безпеку на робочому місці. Навіть якщо ви не член профспілки, ви отримали користь від профспілок», – заявляв Барак Обама.
Проте чисельність і вплив профспілок у багатьох країнах зменшується. Багатьох це турбує. Деякі оглядачі вказують на об’єктивні причини.
Восени минулого року десятки тисяч працівників бюджетного сектора: вчителі, лікарі та інші – страйкували, протестуючи проти підвищення пенсійного віку та збільшення відрахувань у пенсійні фонди.
Але на них без великого співчуття дивилися працівники приватного сектора країни і дрібні підприємці, як, наприклад, працівник кав’ярні у Лондоні. Він, в інтерв’ю для одного з британських телеканалів, розповідав: «Я зараз взагалі не можу собі дозволити відрахування на пенсію. Я працюю 80 годин на тиждень. Це сімейний бізнес. Зараз усі сили спрямовані лише на те, щоб не збанкрутувати».
Цей підприємець та його сім’я є типовими представниками економіки, в якій великих підприємств з тисячами найманих працівників стає щораз менше.
Натомість значну частину економіки становлять дрібні й середні компанії чи люди, які працюють неповний робочий тиждень або на кількох роботах одночасно.
Як людям захистити свої права, якщо роботодавців у них немає? Роботу їм ніхто не дає – багато людей самі створюють свої робочі місця.
З іншого боку, очевидно, що особливо таким людям захист потрібен ще більше, ніж тим, хто має контракти і регулярну місячну плату.
До певної міри інтереси таких людей представляють політичні партії, громадські організації, а захист надає, наприклад, національна система соціального забезпечення та охорони здоров’я.
Щораз менше людей у Британії можуть гордо заявити: я член профспілки.
