Доступність посилання

ТОП новини

Говорили про дві українізації: більшовицьку і петлюрівську – історик Кульчицький


Політика українізації в історії України
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:23:04 0:00
ЗАВАНТАЖИТИ

Київ – Дев’яносто років тому – на початку 1923 року – більшовики проголосили політику коренізації. В Радянській Україні вона отримала назву українізації і невдовзі охопила й території, що не входили до складу УРСР, зокрема, Північний Кавказ. Утім, комуністична влада невдовзі дійшла висновку, що одночасно відбувалися дві українізації – більшовицька і петлюрівська. Про те, що спонукало більшовиків вдатися до українізації і чому вони невдовзі почали її згортати, а також про наслідки цієї політики Радіо Свобода розповів відомий історик, професор Станіслав Кульчицький.

ЗАВАНТАЖИТИ

– Що саме спонукало більшовиків проголосити коренізацію в 1923 році, адже на цей момент їхня перемога в громадянській війні була вже повною?

– Справа в тому, що більшовицька програма вимагала від цієї партії побудови комунізму. Завдання це було надзвичайно складним. Насправді, комунізм – це не розподільче явище, а виробниче. І в Маніфесті комуністичної партії Маркса і Енгельса сказано було, що комуністи можуть виразити свою мету одним реченням – знищення приватної власності. І, уявіть собі це в дрібноселянській країні, де майже 90% населення – селяни, тобто дрібні власники, де пролетаріат був у великих містах, але це був пролетар здебільшого селянського походження. Отже, комуністична ідея сама по собі, тобто знищення приватної власності, нікого не зачіпала за живе. А треба було більшовикам створити комунізм – це було їхнє головне завдання і воно повинно було бути виконаним в багатонаціональній країні. І таким чином проголосив Ленін…

– Політика коренізації була ідеєю самого Леніна?

Коли більшовики взяли владу, країна складалася з кількох окремих незалежних радянських республік. Країна була без назви

– Так, це була ідея Леніна. Коли більшовики взяли владу, то країна складалася з кількох окремих незалежних радянських республік і так було до 1922 року. У 1922 році закінчилася практично вже громадянська війна і виникла думка про те, щоб організувати вже єдину країну. А країна була без назви. Починаючи з 1917 року і до 1922 року не було назви в цій країні, 5 років практично. Була Українська Радянська Республіка, Білоруська Радянська Республіка…

– А ці республіки були об’єднані між собою чи вони тільки з Москвою були об’єднані якимись союзами?

– Вони були об’єднані з Москвою. Вони були об’єднані не просто з Москвою, а по партійній лінії цих республік не було. Вони були тільки в Конституції. А більшовицька партія завжди була єдина і Ленін казав, що це партія нового типу. І це справді була партія нового типу. Тому що нижчі інстанції і організації просто всліпу підпорядковувалися тим, хто стояв вище них.

– Вертикаль влади, як зараз модно казати.

– Так. І ця вертикаль влади була абсолютною.

Діалектологічна карта України із брошури Всеволода Ганцова «Діалектична класифікація українських говорів» 1923 року. Джерело: infodon.org.ua
Діалектологічна карта України із брошури Всеволода Ганцова «Діалектична класифікація українських говорів» 1923 року. Джерело: infodon.org.ua

– Однак лишається незрозумілим один нюанс – утворення СРСР в момент утворення Радянського Союзу. Сталін виступає за те, щоб республіки приєдналися до Росії в 1922 році. А на початку 1923 року абсолютно інша політика. У цей час Ленін уже хворий, інші партійці набувають сили, і тут абсолютно інша політика – утворюється Союз Республік і проголошується коренізація. В тому числі Сталін і проголошував коренізацію в значній мірі, він був її рушієм.

– Ви забули ще про один термін – автономізація. Якщо незалежні радянські республіки втягнути в рамки Російської Федерації на правах уже автономії, то тим самим вони позбавляються державного статусу.

І це не сподобалося тим самим радянським діячам, які сиділи в цих республіках, тому що їм не сподобалося, що вони стають тільки автономними, але вони не є вже окремими державами. Християну Раковському, який очолював уряд Радянської України й іншим – Ленін дещо іронічно називав їх націоналами. І Сталін, дійсно, був прибічником автономізації. І він навіть озвучував постійно це гасло, тому що він був одночасно не тільки генеральним секретарем, а й наркомом у справа національностей. Але хочу підкреслити, що всі в центрі були також прибічниками автономізації.

– Тобі виходить, що республіки перемогли центри у цій дискусії?

Ленін усіх переміг. Він створив партію, він створив державу, він створив доктрину

– Ленін усіх переміг, а Ленін був авторитетом. Він створив партію, він створив державу, він створив доктрину.

– Тобто це був союз Леніна з лідерами компартій в республіках?

– Ні, тут все дуже просто. Коли Ленін озвучив свою ідею, ця ідея не могла прийти в голову нікому, ні Сталіну….

– А яка саме ідея?

– Ідея створити федерацію другого поверху.

– Що це таке?

Ленін назвав цю Федерацію Союз Радянських Соціалістичних Республік Європи і Азії

– Ось, є Російська Федерація – це Федерація першого поверху. Є Закавказька Федерація, вона була створена з трьох республік якраз у 1922 році – це теж Федерація першого поверху. І ще окремі незалежна Україна і Білорусь. І ось Ленін запропонував усі ці чотири республіки перетворити в союз, щоб усі вони зробили федерацію другого поверху. І він назвав цю Федерацію Союз Радянських Соціалістичних Республік Європи і Азії. Потім відпало «Європа і Азія» і утворилася та назва, яку ми всі знаємо і ця назва Леніна.

– Отже, Союз утворено. Для чого була у цьому Союзі майже одразу розпочата політика коренізації?

– Тому я й кажу, що Леніну треба було виходити на будівництво комунізму і зробити так, щоб люди в цих національних республіках не воювали проти центральної влади. Як це можна було зробити? Це можна було зробити коренізацією влади.

– Як зустріли в Україні проголошення курсу на коренізаціцію і як він втілювався?

– Що таке коренізація? Це, передусім, що всі органи влади ­– радянські й партійні – щоб вони складалися більшою частиною з українців. Тому що українська компартія у ці перші роки складалася з українців десь відсотків на двадцять не більше.

– КП(б)У була етнічно не українська?

– Вона була російсько-єврейською.

– І в чому полягала політика коренізації, проголошена у 1923 році? В тому, що українців масово кликали до партій?

– Не масово кликали українців до партії, а тільки робітничий клас, тому що до селян більшовики взагалі ставилися з підозрою, як до дрібної буржуазії.

– Ця політика стосувалася не лише, очевидно, партапарату?

Але коренізація влади ще одну складову мала – дерусифікацію

– Ця політика стосувалася всіх органів влади. Але коренізація влади ще одну складову мала – дерусифікацію. Коренізація взагалі-то ділилася на українізацію, білорусизацію і так далі. Але українізація ця радянська дуже відрізнялася від тієї українізації, яку робила Українська Народна Республіка. Коли більшовики знищили УНР і створили УРСР, то ця радянська республіка була ще російською по суті. І її треба було переробити на українську. Але головне, щоб партійний апарат, щоб радянський апарат складався в основному з українців, у всякому разі відсотків на сімдесят. Так само і з освітою, так само і з газетами, так само із усім абсолютно.

– Наскільки легко це вдавалося робити? Які труднощі виникали?

Сам апарат український не був українським і їм самим доводилося вивчати українську мову

– Труднощі виникали передусім такі, що сам апарат український не був українським і їм самим доводилося вивчати українську мову. А їм, як людям, просто цього не хотілося – суто в побутовому визначенні.

Показово, що перший українець у складі Компартії України, який її очолював, це був Олексій Кириченко і його призначив Хрущов у 1953 році.

А спочатку був росіянин П’ятаков. Потім був єврей Мануїльський. Потім був росіянин В’ячеслав Молотов, який очолював короткий строк українську партію. Потім був німець Квірінг. Після нього був Каганович, який з 1925 року по 1928 рік очолював компартію України, це був єврей. Після Кагановича – поляк Косіор. Потім Хрущов, який був росіянин…

– То як провадили українізацію, поясніть?

Найпершу роль в українізації зіграв Каганович. За спиною Кагановича був Сталін

– Найпершу роль в українізації зіграв Каганович. За спиною Кагановича був Сталін. Ми часто кажемо про Скрипника, але Скрипник був безпосередній виконавець політики коренізації.

– Микола Скрипник – це український більшовик, який тоді був наркомом освіти. Як ці люди впроваджували все-таки українізацію?

– У 1923 році українську компартію очолював оцей самий німець Квірінг. І він дуже погано проводив цю коренізацію, українізацію, зокрема, тому що сам не володів українською мовою. Прийшов сюди Каганович уже в 1925 році, і якраз за Кагановича розгорнулася активна українізація.

– Тобто, проголошений курс був у 1923 році, а активно почалася українізація в 1925 році?

Змушували чиновників здавати іспит українською мовою. Хто не здавав – того звільняли

– Так. Проводилося силою навіть. Ну, якою силою? Ось, змушували чиновників здавати іспит українською мовою. Хто не здавав – того звільняли. Сам Каганович, до речі, народився в Україні, в селі Кабани, потім його перейменували в Кагановичі – це недалеко від Чорнобильської зони. Він навіть починав вчити українську мову – він її не знав, але починав. І українізація проводилася досить активно. А Скрипник, в буквальному розумінні, виписав близько 50 тисяч інтелігентів із Західної України, яка страждала під Польщею – там проводилася полонізація, там пригноблювали українське життя. Вони приїхали, вони навчали.

Посвідка про складання іспиту на знання української мови, без якої не брали на роботу. Київська область, 1928 рік. Написи: «Українізація здійснить єднання міста і села» і «Знання укрмови – є лише перший крок до повної українізації»
Посвідка про складання іспиту на знання української мови, без якої не брали на роботу. Київська область, 1928 рік. Написи: «Українізація здійснить єднання міста і села» і «Знання укрмови – є лише перший крок до повної українізації»
В постанові було два терміни: більшовицька українізація і петлюрівська українізація. Але суть була протилежною

Але коли була ліквідована українізація – це в грудні 1932 року – за межами України. Грудень 1932 року – це спочатку одна постанова була по Кубані, а на другий день така ж сама постанова була по всім іншим регіонам Радянського Союзу, які не входили до УРСР. То в цій постанові було два терміни: більшовицька українізація і петлюрівська українізація. У них був один спільний знаменник – дерусифікація. Але суть була протилежною, тому що петлюрівська українізація була спрямована на здобуття Україною державних прав, на те, щоб український етнос перетворювався в націю.

– Коли компартія усвідомила, що відбувається дві українізації – їхня і петлюрівська? Коли для більшовиків це стало очевидним?

– Вона це завжди розуміла.

– Але ж поверталися і дехто з емігрантів, які представляли середовище Української Народної Республіки. У Радянську Україну, зокрема, приїхав Грушевський в 1924 році.

В 1933 році після Голодомору приїхав Постишев і він нищив українську інтелігенцію

– Ви знаєте, доля цих 50 тисяч була дуже трагічною, тому що був 1933 рік і був 1937 рік. 1937-й – це в масштабах всього Радянського Союзу. А от в 1933 році після Голодомору приїхав сюди Постишев і він нищив українську інтелігенцію, і передусім тих самих галичан. І вони всі практично загинули в таборах.

– Я чув, що до згортання українізації долучився такий діяч КП(б)У, як Опанас Любченко, який починав в українському революційному русі, в УНРівському середовищі, можна сказати.

– Для того, щоб утриматися при владі, для того, щоб врятувати власне життя. Він не врятував свого життя, бо він був боротьбистом, а всі боротьбисти до єдиного були знищені, ті, що залишалися в Радянському Союзі.

– Поясність, чому до певного моменту більшовики мирилися з тим, що є більшовицька і петлюрівська українізація, і чому вони з якогось моменту перестали з цим миритися?

– Вони перестали миритися тоді, коли їх влада зміцнилася остаточно. У Леніна була дуже гнучка національна політика і якраз Сталін дотримувався цієї ленінської політики до кінця – усі 25 років, коли він уже був диктатором.

– Що саме спричинило в грудні 1932 року припинення українізації поза межами України?

Було три України. Одна Україна – це польська. Друга Україна – це Північний Кавказ. А третя Україна – це власне УРСР

– Знаєте, тоді було три України. Одна Україна – це польська.

– Це Волинь і Галичина?

– Так, це близько восьми мільйонів. Друга Україна – це Північний Кавказ. Там було менше, але все-таки Кубань була на 60% українською. А третя Україна – це власне Радянська Україна, УРСР. І було кілька таких звернень у центральні органи про те, щоб возз’єднати Кубань з УРСР.

Карта 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом час. „Свобода”, орґану Українського Нар. Союза в Америцї». Масштаб 1:2580000. Формат мапи 85x52 см. (Щоб відкрити мапу у більшому форматі, натисніть на зображення. Відкриється у новому вікні)
Карта 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом час. „Свобода”, орґану Українського Нар. Союза в Америцї». Масштаб 1:2580000. Формат мапи 85x52 см. (Щоб відкрити мапу у більшому форматі, натисніть на зображення. Відкриється у новому вікні)

– Звернення були з УРСР чи з Кубані?

– Звернення були з УРСР, але Кубань, зрозуміло, підтримувала. Потім, коли це не було задоволено, то була, як компроміс, дозволена українізація Кубані. Вона відбувалася настільки радісно, настільки швидко, що в цій постанові грудневій 1932 року було сказано, що майже половина районів Північного Кавказу українізована. А це не тільки Кубань, а і Ставропілля. І це було небезпечно. Сама по собі Радянська Україна – без Кубані і без польської частини – була небезпечна самим фактом свого існування. Тому що була ж конституція, де сказано було, що кожна союзна республіка може вийти з союзу. Не було прописано механізму – це одна справа, але якби в центрі була якась така криза, якби центр не міг утримати периферію, то це можна було…

– Це і сталося в 1991 році.

– Це і сталося якраз в 1991 році. Цілком легально.

– Якщо підбивати підсумки політики українізації, яка тривала до 1933 року…

Коли стало зрозуміло, що росіяни можуть перетворитися в національну меншину, тоді за рахунок українців і білорусів було вирішено збільшити кількість росіян

– В самій Україні українізація продовжувалася й пізніше. Постишев загнав усіх українських інтелігентів у табори, але Постишев пересунув столицю України з Харкова у Київ – в національний центр українського народу. І коли почали згортати українізацію безпосередньо в Україні, то Постишев нагримав на своїх підлеглих і українізація продовжилася аж до 1938 року. Коли сюди приїхав Хрущов, який теж росіянин, то він почав політику уже припинення українізації безпосередньо в Україні, це був 1938 рік. Але після 1938 року настав 1939-й – вересень, коли Червона армія під гаслом визвольного походу увійшла в Галичину і Волинь. Зрозуміло, що це спричинило нову хвилю українізації. А потім був 1941 рік, і Сталін уже використовував національні почуття всіх народів з тим, щоб Велика Вітчизняна війна була вітчизняною для всіх народів. Уже при Брежнєві, не при Хрущові навіть, а при Брежнєві, коли стало зрозуміло, що росіяни можуть перетворитися в національну меншину в Радянському Союзі – переписи це показували – тоді за рахунок українців і білорусів було вирішено збільшити кількість росіян, тому що народжуваність у них була меншою, ніж у народів Середньої Азії чи Кавказу. І тоді почалася дуже сувора русифікація.

– Якщо підбивати підсумки українізації 20-30 років, то вона вдалася чи не вдалася?

Маємо зараз багато проблем, пов’язаних саме із залишками радянськості

– Я можу сказати на такому прикладі: кажуть, що радянська влада – це окупаційна влада для України. Я погоджуюся тільки з тим, що радянська влада до кінця, до 1991 року, була окупаційною в західних областях, які люто боролися проти радянської влади і в пам’яті яких була така антирадянська спрямованість. А от щодо Центральної України не можна сказати, що радянська влада для неї була владою окупаційною.

– Через політику українізації?

– Так, це через політику коренізації, оскільки держава вже стала українською. І ця українська держава перейшла вже в 1991 році в незалежну Україну. І ми маємо зараз багато проблем, пов’язаних саме із залишками радянськості.

– Тобто, сучасна українська держава – це також наслідок політики коренізації 20-30 років?

– Якоюсь мірою, так. Радянськість у нас залишається – в наших головах.

  • Зображення 16x9

    Дмитро Шурхало

    Співпрацюю з Радіо Свобода, був кореcпондентом і редактором (2008–2017), зараз веду програму «Історична Свобода». Спеціалізуюсь на політиці та історії. Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники».

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG