В Україні не бракує добрих законів, які мають гарантувати захист культурних пам’яток національних меншин, проте ці закони рідко виконуються на практиці, говорить Олександр Буценко, який очолює громадську організацію Центр розвитку «Демократія через культуру» і представляє Україну в Комісії з питань культури Ради Європи.
– Чи Ви могли б порівняти ситуацію зі збереженням національних пам’яток в Україні та в сусідніх державах Європейського Союзу?
– Якщо порівнювати, то насамперед впадає в очі те, що в законодавчому плані Україна не поступається перед іншими країнами, оскільки має дуже багато законодавчих актів, починаючи з Конституції і завершуючи останньою редакцією Закону про охорону культурної спадщини й багатьма іншими постановами. Головна проблема, як на мене, полягає в тому, що існує розрив між законодавчим регулюванням і практикою, відсутність якогось моніторингу, як застосовуються закони. І найголовніше, що збереження пам’яток, особливо національних культур в Україні, не завжди супроводжується якимось наповненням контексту і актуалізацією. Оскільки ці пам’ятки певною мірою залишаються на совісті або на можливостях національних громад, які існують в Україні, і вони тоді не пов’язуються з життям, яке відбувається. Не відбувається цього культурного діалогу, історичного діалогу в Україні. Якщо порівняти з іншими країнами, там пам’ятки національних культур абсолютно органічно вписуються в саму культурну політику, яку проводить і держава, спираючись на громадські організації.
– В Україні це, мені здається, пов’язано ще й з тим, що деякі національні культури вже перестали існувати чи навіть народи ці перестали існувати. Я пригадую, колись багато років тому мені довелося робити передачу про галицьких караїмів. Їх залишалося кілька людей і єдине, що вони просили від місцевої влади, це на місці, де колись стояла караїмська кенаса, поставити табличку. І їм так і не вдалося на той момент цього домогтися. Тобто зникає народ, зникає його культура і безслідно пропадає. Місцева влада, місцева громада тим навіть і не цікавиться.
– Абсолютно вірно. Це пов’язано також і з загальним ставленням до своєї культури, до пам’яток української культури. На цьому тлі ще більш недбале ставлення до пам’яток національних культур, особливо коли вони зникають. Це пов’язано і з караїмською культурою, і з кримськотатарськими пам’ятками, і з багатьма іншими пам’ятками – з німецькими, польськими у містах, де традиційні громади німецькі, польські чи єврейські звужуються, зменшуються і тому вже, виявляється, нема кому доглядати за цими пам’ятками.
– В чому Ви бачите вихід із цієї ситуації? Чи українська громада, більша громада має зацікавитися чи зрозуміти те, що і німецькі пам’ятки, і єврейські, і польські, і грецькі чи караїмські є частиною української культури і про них потрібно також дбати?
– Безперечно. Тут не можна применшувати роль держави і власне культурної політики, яка і досі не складається системною в Україні. По-перше, роль держави, потім розуміння такого поняття, як культурні права, які зараз дуже поширені в практиці європейських країн, і, власне, саме розуміння культури. Оскільки українська культура завжди складалася з багатьох культур, це був творчий діалог культур. Якби було розуміння, то місцеві громади почали б ставитися більш дбайливо. Є дуже гарні приклади. Ми працюємо з багатьма українськими містами, які пов’язані з європейською програмою «Інтеркультурні» або «Міжкультурні міста». І, скажімо, таке місто, як Мелітополь – там почалось дуже дбайливе ставлення до пам’яток різних народів, починаючи від збереження єврейських цвинтарів і закінчуючи саме кенасою в Мелітополі, й багатьма іншими і культовими спорудами, і археологічними, і нематеріальною культурою, яка традиційно у нас так чи інакше зберігається в Україні.
– Чи це вже далося взнаки в збільшенні туристичного потоку до цього міста? Чи повертаються ці гроші в економічному плані для міста?
– Певною мірою так, звичайно. Оскільки відтворення там цих пам’яток приваблює туристів. І не лише місто Мелітополь. Скажімо, на заході країни Луцьк. Буквально вчора-позавчора в Луцьку відбувалися «міжнародні колядування». І там теж є вулиця караїмська, яку зараз починають відтворювати. І, звичайно, за рахунок цього збільшується і потік туристів, і найголовніше – молоді, студентів, які цікавляться цими культурами. І починається той діалог культур, який створює, можливо, нове середовище, в якому справді можуть існувати пам’ятки, і вони стають актуальними в сучасному житті.
– Чи Ви могли б порівняти ситуацію зі збереженням національних пам’яток в Україні та в сусідніх державах Європейського Союзу?
Збереження пам’яток в Україні не завжди супроводжується якимось наповненням контексту
– Якщо порівнювати, то насамперед впадає в очі те, що в законодавчому плані Україна не поступається перед іншими країнами, оскільки має дуже багато законодавчих актів, починаючи з Конституції і завершуючи останньою редакцією Закону про охорону культурної спадщини й багатьма іншими постановами. Головна проблема, як на мене, полягає в тому, що існує розрив між законодавчим регулюванням і практикою, відсутність якогось моніторингу, як застосовуються закони. І найголовніше, що збереження пам’яток, особливо національних культур в Україні, не завжди супроводжується якимось наповненням контексту і актуалізацією. Оскільки ці пам’ятки певною мірою залишаються на совісті або на можливостях національних громад, які існують в Україні, і вони тоді не пов’язуються з життям, яке відбувається. Не відбувається цього культурного діалогу, історичного діалогу в Україні. Якщо порівняти з іншими країнами, там пам’ятки національних культур абсолютно органічно вписуються в саму культурну політику, яку проводить і держава, спираючись на громадські організації.
– В Україні це, мені здається, пов’язано ще й з тим, що деякі національні культури вже перестали існувати чи навіть народи ці перестали існувати. Я пригадую, колись багато років тому мені довелося робити передачу про галицьких караїмів. Їх залишалося кілька людей і єдине, що вони просили від місцевої влади, це на місці, де колись стояла караїмська кенаса, поставити табличку. І їм так і не вдалося на той момент цього домогтися. Тобто зникає народ, зникає його культура і безслідно пропадає. Місцева влада, місцева громада тим навіть і не цікавиться.
– Абсолютно вірно. Це пов’язано також і з загальним ставленням до своєї культури, до пам’яток української культури. На цьому тлі ще більш недбале ставлення до пам’яток національних культур, особливо коли вони зникають. Це пов’язано і з караїмською культурою, і з кримськотатарськими пам’ятками, і з багатьма іншими пам’ятками – з німецькими, польськими у містах, де традиційні громади німецькі, польські чи єврейські звужуються, зменшуються і тому вже, виявляється, нема кому доглядати за цими пам’ятками.
– В чому Ви бачите вихід із цієї ситуації? Чи українська громада, більша громада має зацікавитися чи зрозуміти те, що і німецькі пам’ятки, і єврейські, і польські, і грецькі чи караїмські є частиною української культури і про них потрібно також дбати?
Українська культура завжди складалася з багатьох культур, це був творчий діалог культур
– Чи це вже далося взнаки в збільшенні туристичного потоку до цього міста? Чи повертаються ці гроші в економічному плані для міста?
– Певною мірою так, звичайно. Оскільки відтворення там цих пам’яток приваблює туристів. І не лише місто Мелітополь. Скажімо, на заході країни Луцьк. Буквально вчора-позавчора в Луцьку відбувалися «міжнародні колядування». І там теж є вулиця караїмська, яку зараз починають відтворювати. І, звичайно, за рахунок цього збільшується і потік туристів, і найголовніше – молоді, студентів, які цікавляться цими культурами. І починається той діалог культур, який створює, можливо, нове середовище, в якому справді можуть існувати пам’ятки, і вони стають актуальними в сучасному житті.
