Київ – Дисидентська тема є мало цікавою для сучасників, констатують із жалем експерти. За їхніми словами, дисиденти зробили все, що могли, і встигли сказати своє слово. Вони поділилися безцінним – спогадами і думками, які видані у сотнях різноманітних книжок. Але цікавиться ними та періодом їхнього життя все менше сучасників. Разом з тим фахівці переконані: без досвіду дисидентів молодому поколінню не обійтися.
Від середини 90-х років суспільство взагалі перестало звертати увагу на спадщину дисидентства, як у правозахисному вимірі, так і в фільсофсько-етичному, каже головний редактор сайту «Історична правда» Вахтанг Кіпіані. Водночас книги, написані дисидентами, вже давно мали б бути прочитані та повинні були б неодноразово стати предметом суспільної дискусії.
Кожен із дисидентів – Лук’яненко, Чорновіл чи Горинь, Сверстюк чи Дзюба, Коцюбинська чи Плющ – мали свої етичні проекти України. Найголовніший урок, який вони залишили – це те, що українці є неймовірно різними, але вони мають говорити разом. На прикладі сайту «Історична правда» Кіпіані доходить висновку: читати про дисидентів цікаво все меншій кількості людей.
«Я суджу з відвідуваності за інтересом. Статті про війну, про походження російського народу, про ОУН, погроми викликають десятки тисяч переглядів. Статті про дисидентів, ким би вони не були написані, читаються сотнями, іноді тисячею. Людям це не цікаво, тому що люди перейшли через цю сторінку як через невивчений урок, і він вже ніколи не знадобиться. Але я думаю, ми маємо, навіть коли цих людей не стало, повертатись і говорити про них», – наголошує історик і журналіст.
«Втративши волю, вони звільнилися» – літературознавець
Щоб бути схожими на дисидентів або ж шістдесятників, сучасним українцям бракує культури, готовності до діалогу і бажання хоч час від часу озиратися назад. З одного боку, українці люблять скаржитися, а з іншого, роблять це делікатно і зі страхом, що ніколи не було притаманно ані Михайлині Коцюбинській, ані В’ячеславові Чорноволу, ані Василеві Стусу, ані іншим учасникам дисидентського руху. Спогади шістдесятників здатні заповнити багато прогалин і стати моральним прикладом, вважає літературний критик Елеонора Соловей.
«Вам відкриється маса якихось імен, людей героїчного чину виняткової шляхетності і особливої відданості одне одному, цьому товариству. Люди, які знайшли в собі силу випасти з тої тотальної фальші і брехні, які панували у великій зоні, уже тим звільнилися. Втративши волю, вони звільнилися», – зазначає літературознавець.
Однією з книг, яку варто прочитати молодому поколінню, літературознавці й історики радять нещодавно видану працю «У мерехтінні найдорожчих лиць. згадуючи Михайлину Коцюбинську», яку презентували у вівторок. У ній зібрано 46 спогадів про відомого історика літератури, критика та перекладача і активну учасницю руху шістдесятництва.
Від середини 90-х років суспільство взагалі перестало звертати увагу на спадщину дисидентства, як у правозахисному вимірі, так і в фільсофсько-етичному, каже головний редактор сайту «Історична правда» Вахтанг Кіпіані. Водночас книги, написані дисидентами, вже давно мали б бути прочитані та повинні були б неодноразово стати предметом суспільної дискусії.
Кожен із дисидентів – Лук’яненко, Чорновіл чи Горинь, Сверстюк чи Дзюба, Коцюбинська чи Плющ – мали свої етичні проекти України. Найголовніший урок, який вони залишили – це те, що українці є неймовірно різними, але вони мають говорити разом. На прикладі сайту «Історична правда» Кіпіані доходить висновку: читати про дисидентів цікаво все меншій кількості людей.
Людям це нецікаво, тому що люди перейшли через цю сторінку як через невивчений урок, і він вже ніколи не знадобиться. Але я думаю, ми маємо, навіть коли цих людей не стало, повертатись і говорити про нихВахтанг Кіпіані
«Втративши волю, вони звільнилися» – літературознавець
Щоб бути схожими на дисидентів або ж шістдесятників, сучасним українцям бракує культури, готовності до діалогу і бажання хоч час від часу озиратися назад. З одного боку, українці люблять скаржитися, а з іншого, роблять це делікатно і зі страхом, що ніколи не було притаманно ані Михайлині Коцюбинській, ані В’ячеславові Чорноволу, ані Василеві Стусу, ані іншим учасникам дисидентського руху. Спогади шістдесятників здатні заповнити багато прогалин і стати моральним прикладом, вважає літературний критик Елеонора Соловей.
«Вам відкриється маса якихось імен, людей героїчного чину виняткової шляхетності і особливої відданості одне одному, цьому товариству. Люди, які знайшли в собі силу випасти з тої тотальної фальші і брехні, які панували у великій зоні, уже тим звільнилися. Втративши волю, вони звільнилися», – зазначає літературознавець.
Однією з книг, яку варто прочитати молодому поколінню, літературознавці й історики радять нещодавно видану працю «У мерехтінні найдорожчих лиць. згадуючи Михайлину Коцюбинську», яку презентували у вівторок. У ній зібрано 46 спогадів про відомого історика літератури, критика та перекладача і активну учасницю руху шістдесятництва.
