На засіданні колегії ФСБ президент Росії Володимир Путін попередив: ні в кого немає права «розгойдувати суспільство і країну і тим самим ставити під загрозу життя, благополуччя, спокій мільйонів наших громадян». Путін, звичайно ж, мав на увазі опозицію та громадянське суспільство, від яких Кремль останніми роками захищається як від чуми. Хоча сам президент звично публічно радіє тому, як громадянське суспільство в його країні розвивається й перетворюється на сильне й боєздатне.
Незважаючи на те, що кольорові революції на пострадянському просторі вже стали історією, а їхні керманичі втратили популярність, Путін та його найближче оточення продовжують хворіти на «помаранчевий синдром». Інакше чого б це колишньому голові ФСБ нагадувати своїм колегам про небезпеку, пов’язану з закордонним фінансуванням некомерційних організацій? І це незважаючи на той факт, що, на відміну від України з її вічними атаками одіозних політиків на «грантоїдів», у Росії від слів перейшли до справи й ухвалили драконівське законодавство, що фактично унеможливлює будь-яку реальну допомогу громадянським активістам.
В ідеалі російські керівники хотіли б досягти такого «громадянського суспільства», яке б збиралося тільки для того, щоб подякувати президентові Володимиру Путіну й партії «Єдина Росія» або висловити зневагу до тих, хто не впевнений у їхніх життєстверджувальних досягненнях.
Тому коли Путін говорить про розвинене громадянське суспільство, він насамперед має на увазі симулякри, контрольовані Кремлем. І ця симулякраційна політика визначає підходи російського керівництва до будь-якої проблеми – від розвитку громадянського суспільства до інтеграції на пострадянському просторі.
Однак це не означає, що до такого ставлення до політики варто ставитись легковажно. Адже не тільки росіяни, але й українці, їхні сусіди по колишньому Радянському Союзу, є заручниками путінських міфів й фобій.
Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Незважаючи на те, що кольорові революції на пострадянському просторі вже стали історією, а їхні керманичі втратили популярність, Путін та його найближче оточення продовжують хворіти на «помаранчевий синдром». Інакше чого б це колишньому голові ФСБ нагадувати своїм колегам про небезпеку, пов’язану з закордонним фінансуванням некомерційних організацій? І це незважаючи на той факт, що, на відміну від України з її вічними атаками одіозних політиків на «грантоїдів», у Росії від слів перейшли до справи й ухвалили драконівське законодавство, що фактично унеможливлює будь-яку реальну допомогу громадянським активістам.
В ідеалі російські керівники хотіли б досягти такого «громадянського суспільства», яке б збиралося тільки для того, щоб подякувати президентові Володимиру Путіну й партії «Єдина Росія» або висловити зневагу до тих, хто не впевнений у їхніх життєстверджувальних досягненнях.
Тому коли Путін говорить про розвинене громадянське суспільство, він насамперед має на увазі симулякри, контрольовані Кремлем. І ця симулякраційна політика визначає підходи російського керівництва до будь-якої проблеми – від розвитку громадянського суспільства до інтеграції на пострадянському просторі.
Однак це не означає, що до такого ставлення до політики варто ставитись легковажно. Адже не тільки росіяни, але й українці, їхні сусіди по колишньому Радянському Союзу, є заручниками путінських міфів й фобій.
Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
