Львів – Відновлення радянських пам’ятників та навіть поява нових, постійне смакування в медіапросторі радянського минулого з його викривленою системою цінностей наочно показали, що в Україні «процес десовєтизації» за понад 20 років не призвів до системних змін у суспільстві. Забракло політичної волі для «десовєтизації» – такої думки дотримується більшість експертів. Відтак, на відміну від Естонії, як зазначає політолог Ігор Лосєв, Україна не усвідомила, що неможливо шукати позитивів в окупаційному минулому.
Як було добре жити у Радянському Союзі, коли було більше відповідальності, страху, порядку, надавали безкоштовно житло, коли всі мали роботу і зарплату – таке почуєш від людей, які жили за СРСР. Хтось, звісно, ностальгує за молодістю, а хтось за стабільністю і впевненим завтра. Причиною туги за радянським є незадоволення рівнем життя, невлаштованість, а ще чимало громадян України не сприймає західні цінності. Натомість забулось інше – відсутність товарів, черги, зрівнялівка, заборона вільного мислення, віри, творчості, виховання у страху таких собі рабів, життя у «зоні».
Тоді справді був великий страх, і саме цей страх донині залишився у свідомості українців і заважає розвиткові країни. Втім, усі міфи про добре радянське життя блискавично розвіє відвідування музею у Львові «Тюрма на Лонцького». Тут у камерах, кімнатах допиту, на фотографіях і в документах видно всі діяння радянської влади: нищення інтелігенції, яку усунули звідусіль, виселення сотень тисяч українців у Сибір за те, що ідентифікували себе українцями, переслідування за віру, ліквідація Української греко-католицької церкви. Тобто протягом майже шести десятиліть в Західній Україні і майже 80 років на решті території держави ігнорувались, грубо порушились усі гуманістичні принципи.
Галичани швидко позбулись радянських символів
У Західній Україні на початку 90-х відбулись процеси демонтажу радянських пам’ятників, а з ними і радянських цінностей. Це було ініціативою знизу, людей. Усі пам’ятники Леніну, всім іншим тоталітарним лідерам були знесені, масово перейменовувались вулиці, пов’язані з радянським минулим. Галичани так хотіли якомога швидше позбутись радянських ідолів і всієї комуністичної символіки, що навіть боялись ці пам’ятники залишити цілими, щоб вони стали експонатами музею тоталітарного минулого.
Депутат Львівської міськради першого демократичного скликання, історик, співавтор малого державного Герба України Андрій Гречило зазначає, що у Львові процес «десовєтизації» пройшов безболісно і без матеріальних витрат.
«На той час всі були свідомі, що буде зміна документації, передовсім українських паспортів, і однозначно було розуміння, що до того треба було підійти з нормальною топонімікою в населених пунктах, особливих проблем у нас з цим не було. Дуже жаль, що цей процес не пройшов по всій Україні, бо набув політичного забарвлення. Той стан усвідомлення людей, який ми зараз маємо, то наслідок не проведеної «десовєтизації». Якщо людина ходить по вулиці Кірова, Свердлова, то на підсвідомому рівні, навіть коли не знати, ким ці люди були, але вони на слуху. В Україні є не лише внутрішня проблема, але й вплив російського зовнішнього фактора», – наголосив Андрій Гречило.
Країна не може бути заручником радянських людей
В окупаційному минулому не можна шукати ніяких позитивів, говорить кандидат філософських наук, політолог Ігор Лосєв. На його думку, країни Балтії, і головним чином Естонія, чітко усвідомили, що життя потрібно розпочати з нового аркуша. Натомість Україна обрала найневдаліший шлях «десовєтизації», пов’язаний з нескінченними компромісами і поступками, з відсутністю чіткої лінії, з браком вольових лідерів.
«В Естонії розігнали всі спецслужби і на їхньому місці створили національні спецслужби, які не мали прикрого досвіду і спадковості з ЧК, НКВД, МГБ, КГБ, попросили Радянську армію покинути територію, на порожньому місці створили свою національну армію. Таким чином вони підійшли дуже ґрунтовно до завдань і, між іншим, однозначно поставили собі за мету, щоб естонська мова існувала, як російська у Росії, польська у Польщі, – зазначає Ігор Лосєв. – Не йшли на компроміси щодо ветеранів і пенсіонерів, бо країна не може бути заручником тієї частини населення, яка вперто тримається за старе. А так, як ми це бачимо в Україні, то країна тупцює на місці, деградує і котиться назад. У нас опозиція, патріоти, демократи позбавлені інтелектуальної сміливості сказати правду самі собі».
В Україні відбулась лише підміна понять
Через це, на думку аналітиків, демонтаж радянських цінностей у свідомості українців не відбувся. Щоразу перші особи держави, люди радянського виховання, не можуть позбутись радянського мислення, і навіть лунають сьогодні заяви про необхідність повернення радянських цінностей.
Втім, як можна повернути те, що нікуди не зникало? Скажімо, нині партійність замінена на клановість, ідейність як була позірною у радянський час, так і залишилась, надалі є політичне ідолопоклонництво, а чинопочитання охопило навіть молодих людей, які не жили у радянський час, відбувається приховування правдивих цілей, бо у влади і опозиції ціль одна – збагачення, зауважують оглядачі.
У всі роки незалежності постійно відбувалось витіснення інтелігенції, розумних і талановитих людей зі влади, які нині почуваються непотрібними, перебувають у так званій внутрішній еміграції. Українська інтелігенція перебувала під пресом класів, так і зараз спостерігається панування лжетехнократів, спостерігається ігнорування гуманістичних принципів.
Лев Захарчишин, активний учасник студентських протестів у 90-х, лідер «Товариства Лева», а нині чиновник, вважає, що передусім проблема у тому, що не відбулася переоцінка цінностей, люди не навчилися самостійно мислити і нести відповідальність.
«Десовєтизація», на жаль, досі в Україні не пройшла. Це питання не кількох років, а поколінь. Має прийти нове покоління людей, які пройшли стажування, навчання за кордоном, беруть участь у проектах. Якщо говорити про історико-політичні аспекти, наприкінці 80-х – на початку 90-х відбувалась формальна «десовєтизація», але це теж дуже потрібна була річ, – говорить Лев Захарчишин. – Одна з помилок верхівки політичної початку 90-х, що це не відбулось по всій Україні. Це роздвоєння зараз дається взнаки. Чи є у нас підстави позитивно оцінювати радянську історію? Ні. ХХ століття було просто жахливе для українців, це було нищення українців. Символи не мають повертати в минуле».
Апатичне суспільство не готове до змін
Україна наразі не готова до демонтажу радянських цінностей ані ментально, ані на рівні системних реформ, щоб подолати пострадянський синдром. Влада у державі і люди не знають чітко, якою вони хочуть бачити державу, куди вона повинна прямувати, і на які цінності опиратись.
Очевидно, що люди, які мислять державними категоріями, мають моральний авторитет, бо не скорилися радянській системі, але такі, як представники «Ініціативи 1 грудня», мають дуже незначний вплив на дезорієнтоване суспільство.
Чітко проглядається «ланцюгова реакція», що виглядає так: депресивна економіка – відсутність чинників для ефективних реформ, апатичне і розгублене суспільство – яскрава руйнація демократичних цінностей, котрі пускали кволі пагінці, великий знак питання щодо безпеки держави та її існування. Якщо не вживати негайних заходів, цей політичний, економічний, фінансовий і моральний Чорнобиль може вибухнути посеред Європи, принісши нечувані наслідки не лише Україні, попереджають експерти. А «десовєтизація» – один із запобіжників, щоб цього не сталося…
Як було добре жити у Радянському Союзі, коли було більше відповідальності, страху, порядку, надавали безкоштовно житло, коли всі мали роботу і зарплату – таке почуєш від людей, які жили за СРСР. Хтось, звісно, ностальгує за молодістю, а хтось за стабільністю і впевненим завтра. Причиною туги за радянським є незадоволення рівнем життя, невлаштованість, а ще чимало громадян України не сприймає західні цінності. Натомість забулось інше – відсутність товарів, черги, зрівнялівка, заборона вільного мислення, віри, творчості, виховання у страху таких собі рабів, життя у «зоні».
Тоді справді був великий страх, і саме цей страх донині залишився у свідомості українців і заважає розвиткові країни. Втім, усі міфи про добре радянське життя блискавично розвіє відвідування музею у Львові «Тюрма на Лонцького». Тут у камерах, кімнатах допиту, на фотографіях і в документах видно всі діяння радянської влади: нищення інтелігенції, яку усунули звідусіль, виселення сотень тисяч українців у Сибір за те, що ідентифікували себе українцями, переслідування за віру, ліквідація Української греко-католицької церкви. Тобто протягом майже шести десятиліть в Західній Україні і майже 80 років на решті території держави ігнорувались, грубо порушились усі гуманістичні принципи.
Галичани швидко позбулись радянських символів
У Західній Україні на початку 90-х відбулись процеси демонтажу радянських пам’ятників, а з ними і радянських цінностей. Це було ініціативою знизу, людей. Усі пам’ятники Леніну, всім іншим тоталітарним лідерам були знесені, масово перейменовувались вулиці, пов’язані з радянським минулим. Галичани так хотіли якомога швидше позбутись радянських ідолів і всієї комуністичної символіки, що навіть боялись ці пам’ятники залишити цілими, щоб вони стали експонатами музею тоталітарного минулого.
Депутат Львівської міськради першого демократичного скликання, історик, співавтор малого державного Герба України Андрій Гречило зазначає, що у Львові процес «десовєтизації» пройшов безболісно і без матеріальних витрат.
В Україні є не лише внутрішня проблема, але й вплив російського зовнішнього фактораАндрій Гречило
«На той час всі були свідомі, що буде зміна документації, передовсім українських паспортів, і однозначно було розуміння, що до того треба було підійти з нормальною топонімікою в населених пунктах, особливих проблем у нас з цим не було. Дуже жаль, що цей процес не пройшов по всій Україні, бо набув політичного забарвлення. Той стан усвідомлення людей, який ми зараз маємо, то наслідок не проведеної «десовєтизації». Якщо людина ходить по вулиці Кірова, Свердлова, то на підсвідомому рівні, навіть коли не знати, ким ці люди були, але вони на слуху. В Україні є не лише внутрішня проблема, але й вплив російського зовнішнього фактора», – наголосив Андрій Гречило.
Країна не може бути заручником радянських людей
В окупаційному минулому не можна шукати ніяких позитивів, говорить кандидат філософських наук, політолог Ігор Лосєв. На його думку, країни Балтії, і головним чином Естонія, чітко усвідомили, що життя потрібно розпочати з нового аркуша. Натомість Україна обрала найневдаліший шлях «десовєтизації», пов’язаний з нескінченними компромісами і поступками, з відсутністю чіткої лінії, з браком вольових лідерів.
Україна тупцює на місці, деградує і котиться назадІгор Лосєв
«В Естонії розігнали всі спецслужби і на їхньому місці створили національні спецслужби, які не мали прикрого досвіду і спадковості з ЧК, НКВД, МГБ, КГБ, попросили Радянську армію покинути територію, на порожньому місці створили свою національну армію. Таким чином вони підійшли дуже ґрунтовно до завдань і, між іншим, однозначно поставили собі за мету, щоб естонська мова існувала, як російська у Росії, польська у Польщі, – зазначає Ігор Лосєв. – Не йшли на компроміси щодо ветеранів і пенсіонерів, бо країна не може бути заручником тієї частини населення, яка вперто тримається за старе. А так, як ми це бачимо в Україні, то країна тупцює на місці, деградує і котиться назад. У нас опозиція, патріоти, демократи позбавлені інтелектуальної сміливості сказати правду самі собі».
В Україні відбулась лише підміна понять
Через це, на думку аналітиків, демонтаж радянських цінностей у свідомості українців не відбувся. Щоразу перші особи держави, люди радянського виховання, не можуть позбутись радянського мислення, і навіть лунають сьогодні заяви про необхідність повернення радянських цінностей.
Втім, як можна повернути те, що нікуди не зникало? Скажімо, нині партійність замінена на клановість, ідейність як була позірною у радянський час, так і залишилась, надалі є політичне ідолопоклонництво, а чинопочитання охопило навіть молодих людей, які не жили у радянський час, відбувається приховування правдивих цілей, бо у влади і опозиції ціль одна – збагачення, зауважують оглядачі.
У всі роки незалежності постійно відбувалось витіснення інтелігенції, розумних і талановитих людей зі влади, які нині почуваються непотрібними, перебувають у так званій внутрішній еміграції. Українська інтелігенція перебувала під пресом класів, так і зараз спостерігається панування лжетехнократів, спостерігається ігнорування гуманістичних принципів.
Лев Захарчишин, активний учасник студентських протестів у 90-х, лідер «Товариства Лева», а нині чиновник, вважає, що передусім проблема у тому, що не відбулася переоцінка цінностей, люди не навчилися самостійно мислити і нести відповідальність.
ХХ століття було просто жахливе для українців, це було нищення українців. Символи не мають повертати в минулеЛев Захарчишин
«Десовєтизація», на жаль, досі в Україні не пройшла. Це питання не кількох років, а поколінь. Має прийти нове покоління людей, які пройшли стажування, навчання за кордоном, беруть участь у проектах. Якщо говорити про історико-політичні аспекти, наприкінці 80-х – на початку 90-х відбувалась формальна «десовєтизація», але це теж дуже потрібна була річ, – говорить Лев Захарчишин. – Одна з помилок верхівки політичної початку 90-х, що це не відбулось по всій Україні. Це роздвоєння зараз дається взнаки. Чи є у нас підстави позитивно оцінювати радянську історію? Ні. ХХ століття було просто жахливе для українців, це було нищення українців. Символи не мають повертати в минуле».
Апатичне суспільство не готове до змін
Україна наразі не готова до демонтажу радянських цінностей ані ментально, ані на рівні системних реформ, щоб подолати пострадянський синдром. Влада у державі і люди не знають чітко, якою вони хочуть бачити державу, куди вона повинна прямувати, і на які цінності опиратись.
Очевидно, що люди, які мислять державними категоріями, мають моральний авторитет, бо не скорилися радянській системі, але такі, як представники «Ініціативи 1 грудня», мають дуже незначний вплив на дезорієнтоване суспільство.
Чітко проглядається «ланцюгова реакція», що виглядає так: депресивна економіка – відсутність чинників для ефективних реформ, апатичне і розгублене суспільство – яскрава руйнація демократичних цінностей, котрі пускали кволі пагінці, великий знак питання щодо безпеки держави та її існування. Якщо не вживати негайних заходів, цей політичний, економічний, фінансовий і моральний Чорнобиль може вибухнути посеред Європи, принісши нечувані наслідки не лише Україні, попереджають експерти. А «десовєтизація» – один із запобіжників, щоб цього не сталося…
