Понад 20 років минуло відтоді, як Східна Європа вийшла з-під радянського контролю. За цей час відбулося багато змін, але найголовніша з них та, що у людей зник страх, вважає дружина колишнього директора Білоруської редакції Радіо Свобода Джоанн Станкевич. У своїй книжці «Життя з присмаком страху: європейські пригоди під час падіння комунізму» вона розповідає про те, як опинилася в Європі в доленосний час падіння Берлінської стіни, Оксамитової революції, розвалу Радянського Союзу. Радіо Свобода запитало у Джоанн Станкевич про те, що вона відчула, приїхавши вперше до Праги у 1989 році.
– Це був шок. Ми приїхали до країни, де ніхто не посміхався. В Америці звичайно люди посміхаються до незнайомих людей і можуть підійти, сказати: «Привіт, як справи?» На обличчях людей можна було побачити хвилювання і стрес. Мені було дуже прикро за наших родичів, які жили тут, у Празі.
– Минуло вже понад 20 років з того часу. Чому Ви вирішили написати ці спогади?
– Я хотіла, щоб люди в Америці та на Заході краще зрозуміли, як комунізм впливав на життя конкретних людей. Дехто вважає, що потрібно буде ще кілька поколінь для того, щоб подолати це почуття страху та підозри, яке виховувала комуністична система.
– Коли Ви погодилися поїхати за своїм чоловіком до Мюнхена, де тоді була штаб-квартира Радіо Свобода, чи Ви відчували, що опинитеся в центрі історичних подій, що настав час змін?
– Так, це, напевно, був час змін, і дуже хвилюючий час! Зміни відбувалися весь час. Я пригадую, як чоловік подзвонив мені з мюнхенського офісу радіо і сказав: «Вони руйнують стіну!» Ми розуміли, що це має бути кінець комунізму. Але я гадаю, що люди на Заході майже не могли повірити, що він відбудеться безкровно, майже без жодного пострілу.
– Для Вас, мабуть, неабияким відкриттям було побачити, як Ваш чоловік, Вальтер Станкевич, зі скромного інженера з американської провінції перетворився на активного учасника боротьби за демократію в Білорусі, учасника таємних зборів та великих конференцій. Певний час Ви навіть думали, що він увійде до білоруської політики, як це зробив інший колега по радіо, Тоомас Хендрік Ілвес, директор Естонської редакції Радіо Свобода, який нині є президентом Естонії.
– Коли ми жили в Білорусі, він був активним членом білоруської громади. Я завжди це дуже підтримувала. Мені здається, що ми обидва маємо потребу бути віддані якійсь справі, яка є більшою від нас. Тому я повністю його підтримала, коли він поринув у білоруські справи, хоча мені довелося важко у чужій країні, де я не розуміла ані слова. Врешті мені вдалося знайти власну справу, коли я збудувала свій бізнес в Італії, в Тоскані.
– Коли Ваш чоловік почав працювати на Радіо Свобода, мабуть, мало хто з Ваших американських знайомих знав, що це за радіо і для чого воно потрібно. Як Ви пояснювали їм, чим займається Ваш чоловік?
– Багато людей були здивовані, що радіо продовжує існувати, бо вони думали, що вже після падіння комунізму радіо буде непотрібне. Але в такій країні, як Білорусь, потреба у вільних засобах масової інформації залишається дуже великою. У колишніх країнах Радянського Союзу не було традиції вільних засобів масової інформації, традицій демократії, тому цим країнам важче вийти з тоталітарних часів. Тому Радіо Свобода продовжує бути важливим джерелом правдивої інформації, і я дуже тішуся, що ми продовжуємо його підтримувати.
– Ви походите з дуже релігійної родини. У своїй книзі Ви пишете, що кожного разу в складній ситуації Ви зверталися до Біблії. Люди в Європі, за кількома винятками, не є релігійними. Ви не відчували себе дискомфортно в такому середовищі?
– Я зрозуміла причини цього явища, як, наприклад, тут, у Чехії, яку завойовували сусідні країни і насаджували кожен свою віру, і вони в результаті відмовилися від усякої релігії. Але те, що я помітила наприкінці нашого перебування в Європі, – що люди більше почали шукати сенсу в своєму житті. Духовного сенсу, глибших цінностей, і це мене дуже тішить у людях.
– Це був шок. Ми приїхали до країни, де ніхто не посміхався. В Америці звичайно люди посміхаються до незнайомих людей і можуть підійти, сказати: «Привіт, як справи?» На обличчях людей можна було побачити хвилювання і стрес. Мені було дуже прикро за наших родичів, які жили тут, у Празі.
– Минуло вже понад 20 років з того часу. Чому Ви вирішили написати ці спогади?
– Я хотіла, щоб люди в Америці та на Заході краще зрозуміли, як комунізм впливав на життя конкретних людей. Дехто вважає, що потрібно буде ще кілька поколінь для того, щоб подолати це почуття страху та підозри, яке виховувала комуністична система.
– Коли Ви погодилися поїхати за своїм чоловіком до Мюнхена, де тоді була штаб-квартира Радіо Свобода, чи Ви відчували, що опинитеся в центрі історичних подій, що настав час змін?
Чоловік мені сказав: «Вони руйнують стіну!» Ми розуміли, що це має бути кінець комунізму
– Для Вас, мабуть, неабияким відкриттям було побачити, як Ваш чоловік, Вальтер Станкевич, зі скромного інженера з американської провінції перетворився на активного учасника боротьби за демократію в Білорусі, учасника таємних зборів та великих конференцій. Певний час Ви навіть думали, що він увійде до білоруської політики, як це зробив інший колега по радіо, Тоомас Хендрік Ілвес, директор Естонської редакції Радіо Свобода, який нині є президентом Естонії.
– Коли ми жили в Білорусі, він був активним членом білоруської громади. Я завжди це дуже підтримувала. Мені здається, що ми обидва маємо потребу бути віддані якійсь справі, яка є більшою від нас. Тому я повністю його підтримала, коли він поринув у білоруські справи, хоча мені довелося важко у чужій країні, де я не розуміла ані слова. Врешті мені вдалося знайти власну справу, коли я збудувала свій бізнес в Італії, в Тоскані.
– Коли Ваш чоловік почав працювати на Радіо Свобода, мабуть, мало хто з Ваших американських знайомих знав, що це за радіо і для чого воно потрібно. Як Ви пояснювали їм, чим займається Ваш чоловік?
Радіо Свобода продовжує бути важливим джерелом правдивої інформації, і я дуже тішуся, що ми продовжуємо його підтримувати
– Ви походите з дуже релігійної родини. У своїй книзі Ви пишете, що кожного разу в складній ситуації Ви зверталися до Біблії. Люди в Європі, за кількома винятками, не є релігійними. Ви не відчували себе дискомфортно в такому середовищі?
– Я зрозуміла причини цього явища, як, наприклад, тут, у Чехії, яку завойовували сусідні країни і насаджували кожен свою віру, і вони в результаті відмовилися від усякої релігії. Але те, що я помітила наприкінці нашого перебування в Європі, – що люди більше почали шукати сенсу в своєму житті. Духовного сенсу, глибших цінностей, і це мене дуже тішить у людях.
