Тут жив Степан Бандера

Львів – Тут жив Степан Бандера – так відповідають школярі Волі-Задеревацької на запитання, чим відоме їхнє село. Музей-садиба родини провідника ОУН Степана Бандери, який діє від 1991 року – візитівка цього населеного пункту на Львівщині. Воля-Задеревацька заснована у 15-му столітті, але сьогодні мало чим відрізняється від інших сіл краю. Вона має традиційні проблеми: безробіття, старіння населення, молодь, яка не затримується тут. Зараз населення складає 800 осіб.

Вже у самій назві села, розташованого за 94 кілометри від Львова, закладене слово «воля». За розповідями старожилів, коли польський пан відпускав людей, вони будувались на цій території. Прагнення до волі було у селян величезне і в 30-і роки минулого століття. Маленькі школярики знають, хто відомий мешкав у їхньому селі: «Степан Бандера і його тато, священик», – відповідають вони.

Знають у селі і про музей-садибу родини Бандери. Будинок зберігся, як і окремі меблі, ікони, фелони отця, капличка у хаті і храм, де він правив. Тут на плебанії – місці, відведеному для проживання родини священика – від 1933 року до 1936-го проживав овдовілий Андрій Бандера, греко-католицький священик, разом з дочками: Мартою, яка вчила сільських дітей грамоти, Володимирою та її чоловіком, теж священиком, Федором Давидюком. На вихідні і канікули приїжджав Степан Бандера.

Після церкви – у читальню

Після церкви люди збирались у когось на хаті, влаштовували читання, пригадує 89-річний мешканець села Іван Іванюк. Старші хлопці у селі створили патріотичне товариство «Сокіл» і організувались, щоб збудувати будинок «Просвіти», розповідає він.

«Тиждень носили з лісу дерево, збудували хлопці хату-читальню, все своїми силами. Бо у стодолах ставили свої вистави, щоб якусь копійку зібрати. Було громадське пасовисько, продавали по куску, збудували цегельню, а потім самі і збудували сільську школу. Я ще ходив у школу у хаті під стріхою, було лише чотири класи. Пам’ятаю, що слово священика і вчителя для людей було важливим. У нас був у селі такий чоловік з «Сокола», що тримав дисципліну, щоб горілку не пили, не крутили, щоб ходили до читальні. Хлопці з «Сокола» строєм ходили селом, співали, спортивні змагання влаштовували. Як тільки служба в неділю закінчилась, «Сокіл» заграв на трубі, і вже всі йшли у читальню, по вечірній службі був концерт чи вистава», – пригадує Іван Іванюк.

Чоловік разом з дружиною був репресований радянською владою. З кожної хати когось вислали у Сибір або знищили. Більшість сильних і свідомих людей не повернулись.

Будинок «Просвіти» без просвіти

Нині будинок «Просвіти» поруч із величезним будинком когось із селян нагадує розвалину. А такі речі як вистави, концерти, читання чи спортивні змагання у колись патріотичному осідку викликають у людей дивний сміх.

«Немає кому про це подбати. Так раз у п’ятницю дискотека», – розповідає 80-річна Марія Стельмах, що мешкає неподалік «Просвіти». Вона приїхала у Волю-Задеревацьку із Запоріжжя 53 роки тому, коли одружилася з місцевим хлопцем.

«Як я приїхала, вже не було бандерівців. Онде хата батька Бандери. Ніхто мене тут не образив, казали, що я москалиха, але не ображали і не казали, чого я сюди приїхала. Звідки я знала там про Бандеру, нам говорили, що то бандити, а вже як сюди приїхала, то свекор і чоловік пояснили мені, як усе було. Я не вважала бандерівців бандитами. Свекра брат був в ОУН, його вбили. Людей убивали і винних, і невинних. То росіяни вбивали, то від Бандери вбивали, важкий час, тоді навіть не можна було «Бандера» вголос промовити», – каже жінка.

Сестри Володимира і Оксана Бандери, які мешкали і померли у Стрию, любили бувати у Волі-Задеревацькій. Тут Володимира народила свою дочку Мирославу, маму Оксани Бандери, яка зараз очолює музей-садибу.

«Люди дивувались, як сестри і отець встигали, була велика господарка, і селяни брали з них приклад, пригадувала моя бабуся. Тут постійно бувала молодь, сюди люди йшли по пораду до отця. Він був такою людиною, до якої тягнулись, організовували тут концерти, вчили грамоті, вели просвітницьку роботу», – розповідає Оксана Бандера.

Музей належить до культурної спадщини Стрийського району, опікується ним сільська рада, але доводиться звертатись і до меценатів. Найчастіше садибу відвідують відпочивальники курортного Моршина. Львів’яни заїжджають украй рідко, і мало хто у Львові знає про існування такого музею-садиби, де збережена крихта української історії, що й досі викликає дискусії.