«Тихий протест» і «внутрішня міграція» українських художників 70-х

Київ – 120 робіт українських митців-сімдесятників вперше представить Національний художній музей у рамках проекту «Тихий протест 70-х». Розчарувавшись в ідеї спротиву, художники цього періоду почали шукати нових засобів вираження. Організатори виставки стверджують, що експозиція – це перша спроба представити творчість сімдесятників як часовий феномен. Тим часом мистецтвознавці стверджують, що українське мистецтво другої половини 20 століття й досі досліджене недостатньо.

Експозиція «Тихий протест 70-х» представить роботи з фондів Національного художнього музею, приватних колекцій та майстерень художників. Більшість з них відвідувачі побачать уперше. Куратор Євген Березницький каже, що на відміну від шістдесятників, які займали дуже активну соціальну позицію, сімдесятники, так би мовити, «пішли у себе».

«Для цього періоду характерне споглядальне сприйняття дійсності, побудова ілюзорного світу навколо себе. Причиною стало розчарування у радянській системі, у творенні «радянської людини» відбувся злам. Художники почали експериментувати з кольором та формою. Також багато писали своїх сучасників, зверталися до так званих «низьких жанрів»: портрету, натюрморту, що також було пов’язано зі станом «внутрішньої міграції», – розповідає він.

Євген Березницький зазначає, що досі були лише персональні виставки окремих художників-сімдесятників, однак повністю цей період ще не досліджений. Більше уваги завжди приділяється шістдесятникам, каже він. «Але вони стали таким собі «розкрученим брендом». Перш за все, завдячуючи московським нонконформістам, міграції та фінансовим успіхам на західних аукціонах», – зазначає куратор.

Між бойчукістами і заходом

За словами критиків, художники пізнього радянського часу намагалися з одного боку відновити зв'язок між мистецтвом початку 20 століття – наслідували авангардистів та бойчукістів, а з іншого – відстежували західні тенденції. Мистецтвознавець Дмитро Горбачов вважає, що українське мистецтво того часу розвивалося саме завдяки тому, що «пробивалося» з-під залізної завіси.

«Наприклад, у Львові 1962-му я вперше побачив альбом Архипенка. 60-го року цей альбом надрукували в Америці, а потім він потрапив до нас. В Одесі бували виставки, які мене дивували – виставляли, наприклад, французьких сучасних художників. Крім того, контрабандою привозили альбоми Пікассо і Матісса. Віктор Зарецький, наприклад, казав, що у нього два духовних батька: Шевченко і Клімт. Так що повністю ізолювати нас від світу не можна було», – каже він.

Тим часом творчість деяких митців того часу в Україні й досі знають не дуже добре. Навіть експозиція робіт у Національному художньому музеї неповна. Завідуюча відділом мистецтва 20-21 століть Музею Оксана Баршинова розповідає:

«Що стосується останнього залу нашої експозиції, де представлена творчість Тетяни Яблонської та інших художників пізнього радянського періоду 70-80-х років, то тут ми опиняємося між необхідністю повністю представити історію мистецтва та музейними проблемами. Брак простору – це наша насущна проблема. Я думаю, що кожні два роки ми будемо міняти цю експозицію цього залу», – зазначає вона.

Українська культура скомпроментована – мистецтвознавець

Таким чином українська культура виявляється дещо скомпроментованою, вважає мистецтвознавець Дмитро Горбачов. Більшість людей замало знають про неї, а отже, думають, що тут ніколи не було нічого вартісного, каже він. Якщо говорити про другу половину 20 століття, то багато митців виїхали з України, і сьогодні їх уже не трактують як українських. Наприклад, практично не знають Бориса Михайлова, який у 70-ті роки був новатором фотографії в Україні, однак емігрував у середині 90-х до Німеччини. Окрім того, музейні експозиції й досі будуються за застарілими принципами, а фонди не поповнюються, каже Дмитро Горбачов.

«У світі показують найкращі речі у колекції, а не історію мистецтва. А інший момент полягає у тому, що мало збирають творів. Для цього треба мати зв’язки з колекціонерами усього світу. В українському осередку таких зв’язків немає. Востаннє вони формувалися ще в 90-х за Михайла Романишина. Тоді, наприклад, колекціонер Лобанов-Ростовський подарував нам роботи Екстер, Андрієнка-Нечитайла. Але це відбувалося на особистому рівні. Музей знав колекціонерів. Зараз зв’язків немає, а купувати не можна, бо грошей немає», – каже він.

Мистецтвознавці також зауважують, що історія українського мистецтва 20 століття перебуває на стадії осмислення. Досі всі дослідження ґрунтувалися саме на тому, як розвивалося радянське мистецтво загалом. А в Україні, за словами фахівців, як радянський, так і західний досвід інтерпретувалися зовсім інакше, ніж деінде на території Союзу.