Назарій Боярський
(Рубрика «Точка зору»)
Зрештою, не так важливо, в рамках яких саме зобов’язань – щодо угоди про асоціацію з Європейським союзом чи лібералізації візового режиму – Україна має внести зміни до антидискримінаційного законодавства. Не так важливо, бо головне – не рапорт про виконання, а те, що саме ми вкладаємо в ці законодавчі зміни. Формальне дотримання вимог ЄС чи інструменти захисту своїх співвітчизників.
У 1949 році, напередодні святкування 70-річчя Сталіна, в СРСР були розстріляні фронтовики, інваліди Другої світової війни. Частину з них вивезли на далекі острови Півночі та у глухий Сибір. Чому? Бо ніщо не мало зраджувати непереможному образу здорової та щасливої людини з країни-переможця.
Усі ті, хто стверджує, що дискримінації в Україні немає, по суті, живуть за тим самим принципом. Не хочуть помічати Іншого, а заразом – і відсутності пандусів біля судів та аптек, неможливість влаштуватись на роботу жінці з малолітньою дитиною чи людині похилого віку, заборони на будівництво культових споруд релігійним громадам. І насправді положення про недискримінацію під час прийняття та звільнення з роботи, в тому числі представників іншої сексуальної орієнтації (а цей проект закону, між іншим, не «іноземних агентів» і не «ворогів народу», а урядовий) спрацювало як подразник, як індикатор алергії не виключно на ЛГБТ-спільноту, а просто на Іншого, не-такого-як-усі.
Але облишимо лірику. Бо вже в найкоротші терміни вона має бути втілена в дуже конкретні законодавчі гарантії недискримінації. У понеділок омбудсмен Валерія Лутковська обіцяє дати прес-конференцію та запропонувати вирішення проблеми антидискримінаційного законодавства. А днями вона заявила в Брюсселі про те, що вважає за потрібне взяти функції щодо протидії дискримінації на себе, але, як вона висловилася, без «спірних положень». Таким чином, головний державний поборник прав людини – пані омбудсмен, подібно до депутатів, зажадала компромісу. В її випадку – заради збільшення компетенції власної установи. Проте компроміси у сфері цінностей, а особливо цінності прав людини, – доволі небезпечна річ.
Взагалі, розмова про український політикум та антидискримінаційне законодавство – це майже як хрестоматійна суперечка про курку та яйце. Причина в політиках, які не готові ставити під загрозу свій рейтинг непопулярними кроками? Чи в суспільстві, яке, за версією тих-таки парламентарів, не готове до розмови на делікатні теми? Це справді було б складною філософською проблемою, якби не було очевидним те, що політики не зробили майже нічого задля готовності суспільства до таких тем, а значить – і до Європи. Навпаки. Бо більшості з них не потрібна Європа з її демократією, громадським контролем влади, рівними можливостями для всіх. Нічого особистого, просто бізнес. Подолання корупції? Суспільство не готове. Докорінна реформа правоохоронних органів? Що ви, до таких радикальних кроків ми ще не готові. Антидискримінаційне законодавство? Чесні правила гри в бізнесі? Знову не готові!
Виправдання власної політичної імпотенції
Лише одна політична сила, що представлена в парламенті, висловила свою готовність підтримати необхідний для євроінтеграції (та й насправді просто суспільства) антидискримінаційний законопроект. Решта – шукає різні виправдання власної політичної імпотенції та шляхи перекладення відповідальності на інших: Конституційний суд, ЄС... А найганебніше з усіх виправдань, як на мене, – це посилання на відсутність підтримки населення.
Навіть якщо припустити, що в суспільстві немає підтримки (а швидше – розуміння) законопроекту, то це ще не привід його відхиляти. Адже норми, що ухвалюються парламентом, мають на меті не тільки узаконити існуючі відносини в суспільстві. Право як таке виконує різні функції. Справжній законодавець у тому числі утверджує цінності прав людини власною діяльністю. Гарним прикладом цього була свого часу відмова України від смертної кари. Хоча й досі більшість населення підтримує таку жорстоку найвищу міру покарання, вона була скасована. Законодавець робив це, зокрема, й з метою розвитку поваги до людської гідності. Таким чином, сотні наших співвітчизників зберегли своє життя від судових помилок, на відміну від тих, хто були розстріляні як «винні» по справі Андрія Чикатила. Аналогічно мала б скластись ситуація і у випадку з законопроектом №2342.
Саме політикуму належить одна з ключових ролей у так званій неготовності суспільства до змін. І саме політикум, за іронією долі, може стати першою жертвою цієї неготовності. Так вже бувало в історії. Сьогодні – ЛГБТ, а завтра – депутати...
Назарій Боярський – співголова Коаліції з протидії дискримінації в Україні, координатор освітніх програм Центру громадянських свобод
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
