Євромайдан, який триває у Києві, живиться студентськими силами. Студенти організовують чергування, створили комітети, стали мотором і душею української революції цінностей, як її вже встигли назвати оглядачі. Про те, чи зможуть українські студенти вибороти для себе краще майбутнє і чи постане з нинішнього студентського руху майбутній президент України, говоримо з викладачем Києво-Могилянської Академії, істориком Андерсом Умландом. Перше запитання, чи здивувала активність українських студентів його зокрема.
– Так, трохи здивувала. Перші протести були невеликі. Потім, коли влада відповіла побиттям студентів, протести зросли. Але йшлося не лише про студентів, вони зіграли важливу роль на початку, але потім громадське суспільство підхопило їхню ініціативу.
– Як би Ви порівняли студентські організації в нинішній Німеччині та Україні?
– Німецьких студентів більше непокоять соціальні питання, українських студентів нині більше цікавлять політичні проблеми, вони хочуть європейської інтеграції, вони йдуть на конфлікт з Міністерством освіти через свою політичну діяльність. Тому тут студенти виборюють набагато ширші питання, ніж їхні колеги з студентських організацій на Заході.
– Великі студентські рухи в Західній Європі припадають на кінець 1960-х років, коли повстало перше посттоталітарне покоління, яке народилося вже після повалення нацизму. Вони були невдоволені тими порядками, які ще існували в суспільстві, незакінченим процесом демократизації. Чи Ви відчуваєте, що і у випадку України нинішні потужні студентські виступи стали можливими лише через те, що з’явилося перше покоління свободи?
– Так, певні подібні риси існують. Нинішнє молоде покоління студентів не мають пам’яті Радянського Союзу, але мені здається, що відмінностей більше. Думаю, їх важко порівняти. Студентські рухи тоді в Європі відбувалися вже у консолідованих демократичних країнах, де суспільства були менш демократичними, ніж політичний режим. Вони намагалися реформувати саме суспільство. Тут, навпаки, йдеться більше про політичні зміни, ніж соціальні.
– Деякі німецькі політики, які пізніше стали на чолі своїх партій, як соціал-демократ Ґергард Шредер, чи навіть творцями нових, як лідер Партії зелених Йошка Фішер, починали як студентські лідери. У західних університетах участь у студентських організаціях є першою сходинкою до політичної кар’єри. Студенти вчаться самоорганізації, публічним виступам, дебатам, речам, які пізніше стають їм у пригоді, в політичній кар’єрі. Чи Ви бачите подібні процеси і в Україні?
– Так, багато колишніх студентських активістів зробили кар’єру в політиці, інші пішли в бізнес і стали провідними людьми там. Йошка Фішер не був унікальним у цьому випадку.
Але мені здається, що тут люди займаються суспільними справами не з огляду на кар’єру, а через потребу в суспільстві. Думаю, студенти ще не вбачають студентські організації тут як сходинку в політичній кар’єрі. Думаю, що це навіть ризиковано для них у нинішніх умовах.
– Зараз в українській політиці настав момент, коли люди шукають нових облич, які не пов’язані ані з минулим комуністичним режимом, ані з нинішньою політичною елітою, якій не довіряє українське суспільство. Чи Ви бачите народження майбутнього президента України в сьогоднішньому студентському середовищі?
– Відверто кажучи, поки що ні. Думаю, що і сам рух, і студенти є надто молодими для цього. Студенти в Україні набагато молодші, ніж студенти в Західній Європі. Вони починають навчання в університетах у 17-18, інколи у 16 років, тобто у підлітковому віці. Думаю, тому ми поки що не побачили сильних політичних лідерів з цього середовища.
– Так, трохи здивувала. Перші протести були невеликі. Потім, коли влада відповіла побиттям студентів, протести зросли. Але йшлося не лише про студентів, вони зіграли важливу роль на початку, але потім громадське суспільство підхопило їхню ініціативу.
– Як би Ви порівняли студентські організації в нинішній Німеччині та Україні?
Студентів цікавлять політичні проблеми, вони хочуть європейської інтеграції, вони йдуть на конфлікт з Міністерством освіти
– Великі студентські рухи в Західній Європі припадають на кінець 1960-х років, коли повстало перше посттоталітарне покоління, яке народилося вже після повалення нацизму. Вони були невдоволені тими порядками, які ще існували в суспільстві, незакінченим процесом демократизації. Чи Ви відчуваєте, що і у випадку України нинішні потужні студентські виступи стали можливими лише через те, що з’явилося перше покоління свободи?
– Так, певні подібні риси існують. Нинішнє молоде покоління студентів не мають пам’яті Радянського Союзу, але мені здається, що відмінностей більше. Думаю, їх важко порівняти. Студентські рухи тоді в Європі відбувалися вже у консолідованих демократичних країнах, де суспільства були менш демократичними, ніж політичний режим. Вони намагалися реформувати саме суспільство. Тут, навпаки, йдеться більше про політичні зміни, ніж соціальні.
– Деякі німецькі політики, які пізніше стали на чолі своїх партій, як соціал-демократ Ґергард Шредер, чи навіть творцями нових, як лідер Партії зелених Йошка Фішер, починали як студентські лідери. У західних університетах участь у студентських організаціях є першою сходинкою до політичної кар’єри. Студенти вчаться самоорганізації, публічним виступам, дебатам, речам, які пізніше стають їм у пригоді, в політичній кар’єрі. Чи Ви бачите подібні процеси і в Україні?
– Так, багато колишніх студентських активістів зробили кар’єру в політиці, інші пішли в бізнес і стали провідними людьми там. Йошка Фішер не був унікальним у цьому випадку.
Але мені здається, що тут люди займаються суспільними справами не з огляду на кар’єру, а через потребу в суспільстві. Думаю, студенти ще не вбачають студентські організації тут як сходинку в політичній кар’єрі. Думаю, що це навіть ризиковано для них у нинішніх умовах.
– Зараз в українській політиці настав момент, коли люди шукають нових облич, які не пов’язані ані з минулим комуністичним режимом, ані з нинішньою політичною елітою, якій не довіряє українське суспільство. Чи Ви бачите народження майбутнього президента України в сьогоднішньому студентському середовищі?
– Відверто кажучи, поки що ні. Думаю, що і сам рух, і студенти є надто молодими для цього. Студенти в Україні набагато молодші, ніж студенти в Західній Європі. Вони починають навчання в університетах у 17-18, інколи у 16 років, тобто у підлітковому віці. Думаю, тому ми поки що не побачили сильних політичних лідерів з цього середовища.
