Путін «вкрав» заголовки 2013-го. Але як він потрапить до них у 2014-му?

Чи окупація Путіним теми натиску на Сирію, чи осоромлення ним Вашингтона у справі Сноудена, чи визнання журналом «Форбс» глави Кремля найвпливовішим у світі – все це є свідченнями лідерства Володимира Путіна у світових заголовках новин 2013 року. Але з перспективи 2014-го виглядає так, що Путін мусить багато докласти, щоб лідирувати в них і далі.

На вересневій прес-конференції держсекретар США Джон Керрі зробив, як виглядає, непродумане зауваження про те, що сирійський президент Башар Асад міг би уникнути міжнародного силового втручання в разі відмови від хімічної зброї у його збройних арсеналах. Володимир Путін відразу ж підхопив дипломатичну ініціативу з пропозицією до США саме так вирішити сирійську справу, що, можливо, й відвернуло воєнні дії та непередбачувану нестабільність у регіоні.

Заголовки світових новин кричали: «Путін використав у своїх інтересах брутальну помилку Керрі». З суто поверхневого погляду Путін виглядав тут як глобальний миротворець на тлі агресивних дій США.

Та таке було не лише у справі Сирії, коли Путін став своєрідним маестро зовнішньої політики. Також історія з американським агентом-утікачем з Агентства національної безпеки США Едвардом Сноуденом, відмовою Вірменії від асоціації з ЄС, різким розворотом України від євроінтеграції на користь тісніших відносин із Москвою – це була ціла купа подарунків для російського президента.

Але, незважаючи на послідовну «окупацію» Путіним міжнародних шапок новин цього року, аналітики сумніваються у тому, чи забезпечують тактичні перемоги у зовнішній політиці глави Кремля якісь відчутні стратегічні пільги для Москви.

Путін вимушений грати роль стратега у світі, бо вдома у нього нездоланна гора проблем – експерт

Марк Ґалеотті, професор із університету Нью-Йорка і фахівець з питань Росії, сказав Радіо Свобода, що намагання Путіна бути в лідерах світових новин викликане його безсиллям вдома.

«Політичні лідери мають тенденцію пильно братися за міжнародні справи, коли вони почуваються слабкими і безсилими вдома. І це якраз стосується тепер Путіна, – зауважує Ґалеотті. – Він, як виглядає, тріумфує у світі, але з іншого боку – це від ігнорування ним внутрішньої політики в Росії. У нього нічого не виходить зі стратегією відносин із опозицією, вирішенням довготермінових економічних проблем, котрі вимальовуються на горизонті Росії».

Андрій Циганков, професор міжнародних відносин університету Сан-Франциско (США), оцінюючи успіхи Путіна у зовнішній політиці в 2013 році, зазначає: «Ініціатива щодо Сирії – це, безумовно, найважливіший успіх на фронті зовнішньої політики Москви впродовж цього року. І тут Росія, звичайно, отримала статус. Це дійсно на сьогодні одна з обов’язкових сил на Близькому Сході».

А справа Сонудена, як кажуть експерти, – це був такий необхідний поворот для Кремля після боротьби зі США щодо американських санкцій проти російських офіційних осіб у справі Магнітського. Та й Путін хотів помститися Америці за притулок для російських дітей-сиріт.

Той же професор Циганков вважає, що справа Сноудена стала вдалим рецептом для Путіна, яким він краще від інших скористався і «трохи покращив свій імідж в очах багатьох європейців».

Так само Едвард Лукас, редактор лондонського «Економіста», каже, що діяльність Москви на теренах розсварювання Вашингтона і Європи стала успішною якраз із використанням одкровень Сноудена.

«Це все морально підсилює розповіді Кремля про те, що Захід занепадає, що він дійсно не дбає про права людини, що вони лише, мовляв, використовують цю тему, і тут якраз, бачите – різниця між ФСБ та Агентством національної безпеки США, – каже Лукас. – Це, я вважаю, дало балаканині Кремля разючий поштовх, підсилило критичне вказування ним на способи бачення Заходом себе та його мірки для оцінювання самого себе. Я думаю, що це, у підсумку, виглядає дуже зловісно».

Ще одна перемога Путіна – це зрив програми «Східного партнерства» ЄС, коли глава Кремля не лише «переконав» Вірменію відмовитися від угоди з Брюсселем, але й примусив її повернутися до Митного союзу. Цей тріумф Путіна супроводжувався також різкою відмовою України від підписання угоди про асоціацію з ЄС в листопаді на саміті у Вільнюсі.

Але, як вважає Марк Ґалеотті, така силова політика економічних та енергетичних погроз з боку Росії буде мати нові труднощі у конкуруванні з привабливою політикою «м’якої сили» Заходу.

«Це зводиться до факту, що всі їхні пропозиції мають бути виконані та підтримані. Це вже не те, що «м’яка сила». Це також не те саме, що, скажімо, природнє відхилення України до ЄС, коли для цього є економічні, соціальні фактори, а також і політичні, моральні переваги. Бо російська енергетична, нафтогазова політика – це те, що повинно бути постійно захищене, підтверджене як таке. І я думаю, що це відповідним чином стане зброєю, яка хирітиме», – зауважує Марк Ґалеотті.

Окрім того, з початком 2014 року Путін повинен буде перейматися все більше нереформованою економікою, політичною системою, яка замкнута фактично на його особі. Так вважає професор Андрій Циганков.

«Всередині держави Росія потребує змін, великої кількості реконструкцій, котрі необхідні її економіці, бо вона сьогодні росте лише за мінімумом – в півтора відсотка, – каже він. – А цього далеко не достатньо, щоб зустрічати численні виклики, включно зі швидким зростанням Китаю. Та й політична проблема також – політична система Росії перебуває загалом у стагнації. Є багато питань, яких не оминути. Держава не виконує своїх функцій, як це повинно бути».

Чи буде тут у Путіна такий же лідерський темп, як у деяких міжнародних справах, покаже вже 2014-й.