(Рубрика «Точка зору»)
Розпад Радянського Союзу відбувався майже синхронно з розпадом Югославії. З колегами з колишніх югославських республік ми майже щотижня збиралися в прес-центрі МЗС СРСР, щоб обговорити, як розпадаються вони і як розпадаємося ми. Журналісти з Боснії та Хорватії говорили, що нам, українцям чи прибалтам, заздрять: все-таки у радянських керівників вистачило розуму не втягувати країну у братовбивчу війну, так, звичайно, конфлікти є, але це все ж не країна, що спалахнула, в якій нікуди подітися… А все тому, що «їхні» керівники – справжнісінькі ідіоти.
У тому, наскільки колеги мали рацію, я переконався тільки недавно, прочитавши мемуари колишнього хорватського президента і останнього голови Президії СФРЮ Стіпе Месича – дійсно, такий концентрований ідіотизм і правовий цинізм важко уявити, коли стежиш за подіями здалеку. Але ще важче було уявити, що югославський сценарій – це зовсім не те, чого ми уникли. Це наше майбутнє, яке якраз зараз стало справжнім.
Володимир Путін усе більшою мірою починає відігравати щодо пострадянських президентів роль справжнісінького Слободана Мілошевича: вони беруть у нього гроші, радяться про відносини із Заходом і власним народом. І якщо з Олександром Лукашенком такі відносини склалися цілком органічно, то спроба вибудувати таку ж вертикаль у контактах із Віктором Януковичем призвела до найгострішої кризи на пострадянському просторі.
Путіна західні лідери в будь-якому випадку запросять на міжнародну конференцію з українського врегулювання – так що він може грати в Мілошевича, не побоюючись наслідків
невипадково багато протестувальників говорять про його владу як про окупаційну. Але проблема не тільки в тому, що пересічний протестувальник сприймає президента як окупанта, а в тому, що президент може сприймати його як чужорідного заколотника, наймита Заходу – і в цьому сенсі «жителі Майдану» і – ширше – жителі Галичини чи Києва для Януковича і його оточення приблизно те ж саме, що для Караджича – боснійські мусульмани чи хорвати. Так, живуть поруч. Але – небезпечні й чужі. І розмови про застосування сили проти власного народу тут не дуже доречні.
Найімовірніше, з ментального погляду для влади – це не свій народ, а «інше» населення Боснії. І якщо вона цей народ не розганяє, то не з жалю, а зі страху. Перед Заходом, перед загальнонародним повстанням, перед терором – але аж ніяк не тому, що у своїх не стріляють. Тому що своїх на Майдані немає. Путін це чудово розуміє – і грає на фобіях Януковича приблизно так само вміло, як Мілошевич грав на фобіях Караджича та інших лідерів боснійських сербів. Тим більше, що ризикує в цьому розкладі саме Янукович – це він може втратити владу, країну і накопичення. А Путіна західні лідери в будь-якому випадку запросять на міжнародну конференцію з українського врегулювання – так що він може грати в Мілошевича, не побоюючись наслідків.
Віталій Портников – київський журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
(Оригінал статті опублікований на сайті Російської редакції Радіо Свобода)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
