Ірина Виртосу
«Ні, ми тут нормально... У нас тут маленька Абхазія. Нічого... через півроку самі попросяться назад...» – говорив комусь по телефону чоловік у магазині. Він зовсім не зважав на той факт, що на нього дещо здивовано-перелякано оберталися відвідувачі магазину. Очевидно, що його все дістало: він радше думав би про заробіток на курортному сезоні, а так...Інший мій співрозмовник обурювався: «Як так швидко можна захотіти в Росію? Це значить, що всі вони і були перевертнями? І всі ці роки ненавиділи українське?»
Мого співрозмовника важко було впіймати на «націоналізмі»: українською він намагався говорити хіба що в школі, був зовсім байдужий до політики, днями охоче бігав на побачення й грав на гітарі. Ще влітку із ним познайомившись і попросивши зіграти якусь українську народну пісню, він без тіні суму відповів, що ніякої не знає.
І ось, зустрівшись із ним напередодні референдуму, я була вкрай здивована, коли він почав наспівувати пісню російського рок-гурту «Пілот» українською мовою. І там було щось про Сибір, обірвані кеди, про мотузку на шиї і процес виродження під бій барабанів...
Мій знайомий усе життя прожив у Криму, майже ніколи не виїжджав із Сімферополя («А мені й тут добре!» – були його аргументи), наврядчи колись задумувався про свою національність, чи переймався політикою – та вже два тижні, як тільки у Криму прийшло нашестя «визволителів», його життя перевернулося на 180 градусів.
Хлопець нікуди не хоче їхати з Криму, у той же час він не хоче мати російський паспорт...
Інший мій знайомий бідкався: «Прикро те, що ті, хто волають за Росію, це переважно пенсіонери... Вони обирають для нас, молодих, наше майбутнє. А жити в цій країні нам...».
Таких «звичайних» кримчан у Сімферополі, Керчі, Ялті я особисто знаю чимало. Вони з тих, хто просто живуть і ще півроку тому переймалися буденними справами більше, аніж долею країни. Вони із гордістю називали себе кримчанами, радо розповідали про таїни півострова, намагалися «вирівняти» враження від відверто поганого сервісу.
Тепер – усі вони розгублені. Їхати? Куди? І чому? Уже звичним стали розмови про «тривожну валізу». Однак ці люди – не равлики, які можуть перевезти свій дім на спині й оселитися там, де безпечніше.
Ніхто з них не вчився, як жити в умовах, коли в твоєму рідному місті ходять невідомі ворожі люди зі зброєю, брутально замальовуються синьо-жовті герби біло-синьо-червоною фарбою, де небезпечно заговорити не те, щоб українською, а й висловитися за єдину державу.
Утім, знаходяться відчайдухи, які виражають свій одиночний протест уже тим, що серед ночі, на майже безлюдній вулиці, голосно кричать у слухавку українською: «А мені байдуже... Хай забирають. Ще я їм натовчу...».
Крим – справді особливий регіон України. За Всеукраїнським переписом населення (2001 року), тут проживає понад 2 мільйони осіб. З них – етнічних росіян 58%, трохи більше ніж 24% українців, 12% – кримських татар.
Та за понад двадцять років виросло нове покоління. Кримчани, хоч усюди спілкувалися російською, утім звичаним для них була українська мова в рекламі або в кінотеатрі, залюбки обідали в кримськотатарському ресторанчику, а на дитячому майданчику діти давали стусанів один одному за іграшку, а не за етнічним походженням...
Тепер звичне життя кримчан, ким би вони не були за національністю, розсипається на пил. І вони сам на сам залишаться зі своїми проблемами. Та чи переймаються цим ті «солдати», а тим більше – їхні командири, які зі зброєю в руках несуть мир кримчанам?
Післямова. Сьогодні, 17 березня, моя подруга з Сімферополя написала, що у них, виявляється, свято... І додала: «У маршрутці один чоловік намагався розплатитися за проїзд рублями. Так за це його водій добряче вилаяв».
Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини
Думки, висловлені в розділі «Блоги», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
