Мирослав Тямущий
Торезу випала доля бути розташованим на 48 паралелі, вздовж якої літало безліч літаків різних міжнародних авіакомпаній та держав. Сумне уточнення: літали раніше – до 17 липня 2014 року.
Цього літа, незважаючи на небезпеку та обстріли, я кожного ранку ходив на штучне озеро, утворене на місті промислового видобутку каміння. Купаючись там у липні, я майже щодня спостерігав, як два українські Су-25 заходили на Савур-Могилу та наносили удари по позиціях терористів та їхній військовій техніці. З води було видно, як українські пілоти відстрілювали теплові імітатори цілей заради запобігання попадання в них ракет. А с землі терористи стріляли по них – на блакитному небі залишалися інверсійні сліди.
Вилізши з води, я лягав на каміння на сонці, для того, щоб висохнути. І дивлячись вгору, часто бачив там міжнародні авіалайнери та чув мирний рокіт їх двигунів. Буле якесь дивне відчуття, що те, що коїться у Донбасі, цих літаків не стосується. 17 липня я теж був на озері і знову бачив ту саму картину.
Прийшовши додому, я переодягнувся і поїхав до супермаркету «Кураж», щоб купити собі продукти на свій День народження. Я собі і не уявляв, що купую тут продукти на картку «ПриватБанк» останній раз. Повертаючись, я їхав у маршрутці, було жарко, були відчинені вікна… Проїхали зупинку «Музей».
Потім, на зупинці «Підгорна» усі почули пронизливий звук та глянули у вікна. Повз нас проїхала машина з мигалкою, а за нею на тралі везли дивний танк без гармати з ракетами у камуфляжі. За ним їхала легкова військова машина з відкритими вікнами, у ній сиділи троє військових під 40 років, розморені від сонця та жари. Ми стояли та чекали, і я почув московський говір про те, як дістала їх спека та подорож.
Бойовики поїхали на підйом, а ми плелись за ними. Як потім я зрозумів, то був той самий «Бук». Я вийшов на наступній зупинці, дійшов додому, відчинив вікна і почув лязкіт гусениць танків – то їхав супровід «Бука». «Бук» із екіпажем зупинився на Центральному селищі та чекав на супровід. Як мені розповідали потім, із поліклініки поруч вибігав медичний персонал різного ґатунку – шанувальники імперської Росії. Вони фотографувалися з військовими, поїли загарбників водою і навіть дарували квіти. Ніхто, мабуть, і не уявляв, що мине пара годин, і їх улюбленці одним натиском кнопки відправлять на той світ 298 людей різних національностей та віросповідання.
З дому я зателефонував братові, та спитав, що в них за гуркіт. Він сказав мені про танки супроводу «Бука». Я узяв з дому м’ясо, що купив у супермаркеті та пішов до брата щоб він порізав та замочив на добу шашлик. У брата з обрізків того м’яса та картоплі ми разом зробили невеликий обід, запросили його родину і за столом на дворі разом з ним дивилися у блакитне небо, де один за одним літали міжнародні літаки. Я запитав і його, і себе про те, чому пілоти літаків не бояться, що їх зіб’ють, чому їм не заборонили літати? Так і не знайшовши відповідей, я попрощався з братом і пішов додому.
Відкрив хвіртку паркану до себе у двір і почув постріл (то був старт ракети з «Бука»), і подумав про те, що український Су-25 кинув на Савур-Могилі боєкомплект. Було чути якесь дивне шипіння. Потім я почув вибух у небі... двигуни літака замовчали! У себе в саду я почув крики: «Долетались.. Больше летать не будете!..» І нецензурщина.
Я пішов до саду і побачив, як на вежу мобільного зв’язку лізуть «путінофіли», штовхаючи один одного, щоб подивитися, як з неба крізь хмари падають на землю уламки того, що ще мить тому було літаком. Я зайшов у дім, зачинив вікна і дав волю своїм почуттям – гніву скрізь сльози. Сльози від власного безсилля й сорому за своїх земляків.
А потім у моє рідне місто Торез хлинула звідусіль вже сотні озброєних нелюдів. Містом вже не можна було вільно ходити – скрізь були патрулі та перевірки. Відносний спокій закінчився – і те, що пережив місяць тому я сам, сидячи у вогкому підвалі в полоні, чекало усіх.
Українські військові, виконуючи міжнародні зобов’язання щодо доступу до місця катастрофи рейсу МН17, віддали наказ про танковий удар – і величезна колона броньованої техніки нанесла, розсікаючи окуповану територію, удар між Торезом та Шахтарськом. Почалася справжня війна! По телеканалах навіть пройшла ніким не підтверджена новина про звільнення мого рідного Торезу! Але то була неправда.
Місто наводнила військова техніка окупантів. У лісах, де я збирав гриби та полуницю, з’явилися міни. Ночами стріляли міномети шанувальників «Русского мира», вбиваючи мирних мешканців мого міста. І люди полізли в підвали.
Потім ті, у кого були гроші, втекли… Невдовзі деякі повернулися. Повернувся і мій брат. Нещодавно при зустрічі він мені сказав про те, як дивно, виходячи вночі, не бачити звичних вогників лайнерів.
«Раніше я з товаришами перевіряв годинник по них», – сказав він мені це з сумом і відчаєм.
Але я оптиміст, і вірю, що настане той час, коли знову у небі над Донбасом з’являться міжнародні лайнери. І ми знову побачимо мирне небо та силует білого лайнера у ньому.
Мирослав Тямущий, пенсіонер, місто Торез
Думки, висловлені в рубриці «Листи з окупованого Донбасу», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Надсилайте ваші листи: DonbasLysty@rferl.org
