Доступність посилання

ТОП новини
16 Липень 2018, Київ 06:55

Коли наступаємо, в нас втрат менше, ніж коли маємо «перемир’я» – захисник Донецького аеропорту


Київ – Понад місяць виконував бойове завдання в Донецькому аеропорту і на околицях міста гранатометник та санітар розвідгрупи Добровольчого корпусу «Правий сектор» із позивним «Мангуст». До початку воєнних дій він працював у будівельній сфері, захоплювався екстремальними видами спорту. Російське вторгнення на Донбас усе для нього змінило, визнає «Мангуст». Про свої враження від перебування в одній з найгарячіших точок конфлікту на сході України він розповів Радіо Свобода.

– «Мангусте», як сталося, що Ви, будучи цивільною людиною, вирішили іти добровольцем на фронт?

– В один момент я просто втомився дивитися новини і зрозумів, що і час, і здоров’я дозволяють мені взяти участь у тому, що відбувається. Я шукав різні можливості куди піти і до кого звернутися. Обрав для себе Добровольчий український корпус. Отримав змогу потрапити в «учебку» (навчальну базу корпусу). Одного дня я зателефонував на роботу, сказав «мене завтра не буде»,– і поїхав.

Що змінилося у свідомості людей, які в мирний час намагались уникнути строкової служби в армії, а коли розпочався збройний конфлікт – ідуть добровольцями? Причому йдуть навіть у підрозділи, де наразі не оформлюють статус учасника бойових дій?

– В нас було багато тих, хто проходив до військомату, і їх не брали до армії, не брали до інших добровольчих батальйонів, з різних причин. У ДУК «Правий сектор» брали на навчання майже усіх. І лише після «учебки» відсіювали тих, хто не витримав.

– Знань, які Ви отримували під час навчання, було достатньо, щоб вижити й вціліти у перші дні реального бою?

Коли ми приїхали, нам сказали, що більшість вивченого доведеться забути. Хоча дещо нам згодилося: ми вміли тримати в руках автомат

– Ну якщо я тут сиджу, мабуть, достатньо! (сміється). Не потрібно будувати якісь ілюзії, що на навчальній базі ти навчишся всього. Але завдання в іншому: навчитися виконувати накази – беззаперечно. Навчитися спілкуватися з людьми, знаходитися з ними у замкненому просторі, робити щодня одне й те саме, якщо треба – не спати ночами. Ну і, навчитися стріляти з деяких видів зброї. Хоча у перший місяць ми ні з чого не стріляли (навчання тривало два місяці – ред.) Дійсно, ми пройшли основи тактичної та медичної підготовки. Але відбулося так, як буває в житті. Приходиш зі школи до інституту, а тобі кажуть: забудь усе, що ти вивчив у школі. Приходиш на роботу – кажуть: забудь те, що було в інституті. Так само на фронті: коли ми приїхали, нам сказали, що більшість вивченого доведеться забути. Хоча дещо нам згодилося: ми вміли тримати в руках автомат, розумієш, як взаємодіяти з командою. Ми мали скелет, на який можна навішувати нові навички.

– Твої перші враження на передовій?

Було страшно, але поступово нам усе пояснили: це б’ють наші міномети, це – супротивника, міни свистять так, кулі – інакше, осколки розлітаються туди…Робити треба це і це…

– Перший наш виїзд був одразу в аеропорт. Ми вийшли з автобусу у Пісках, чекали на бронетехніку, яка мала завезти нас в аеропорт. І тут починають бити міномети. Я почав трохи «губитися». Було страшно. Багато хто розгубився. Але за два дні якось звикаєш. Було страшно, але поступово нам усе пояснили: це б’ють наші міномети, це – супротивника, міни свистять так, кулі – інакше, осколки розлітаються туди…Робити треба це і це… Якби нам розповідали це у аудиторіях, ми б усе одно нічого не зрозуміли. А так одразу потрапили в екшн: навколо все свистить, щось вибухає, всі кричать… а потім поступово наводиться лад. Тут дуже багато залежить від командира.

– Що найбільше запам’яталося в аеропорту?

– Власне в боях за аеропорт, в класичному розумінні, я не брав участі. Ми як розвідники стояли в нічних дозорах, лежали в засадах. Хлопці, з якими ми їздили, у ближній бій потрапили, ми – ні. Але пригадую, як ми бігали по злітній смузі під обстрілом. Б'ють міномети, свистять осколки, а ми збираємо вогнегасники і несемо в термінал, бо там «горять». Довкола свистять осколки.

Ми були групою прикриття танку: екіпаж виконував свої завдання, ми – свої

Вогнегасники вивантажили, але вони були потрібні в іншому місці. Бронетранспортери виїжджати побоялися. Тому ми переносили їх вручну, щоб інші могли погасити пожежу в будівлі. В аеропорту доводилося лежати вночі під танком, який ми охороняли, щоб ніхто не підійшов до нього, не підірвав. Ми були групою прикриття танку: екіпаж виконував свої завдання, ми – свої.

– Як санітарові, Вам доводилося допомагати пораненим. Як виглядає перша медична допомога на передовій?

Ми прибули на місце, зайняли оборону – командир сказав мені: «Займайся пораненим!». В цей момент я зрозумів, що крові не боюся. Раніше – сумнівався. Виявилося, що не боюся

– Ми їхали на завдання. Наша група була в голові колони, бо мала завдання в певному місці зупинитися й зачистити зеленку. Але ми потрапили під обстріл. В нас прилетіло три мінометних заряди. Ми дали щільний вогонь у відповідь, пішли на прорив і прорвалися. У «броні» (у бронетранспортері – ред.) був один «200-й» (загиблий – ред.) і один поранений. Коли ми прибули на місце, зайняли оборону – командир сказав мені: «Займайся пораненим!». В цей момент я зрозумів, що крові не боюся. Раніше – сумнівався. Виявилося, що не боюся й того, що поруч – мертвий, пошматований вщент. В бойових умовах усе це інакше сприймається. Я спокійно згадую, чому мене вчили. Кров тече по обличчю – знімаю каску, обробляю рану. Оглядаю далі, де треба – розрізаю одяг. Обмацую. Все інше нормально – повантажили у «броню» і рушили назад. Ми з боєм заходили в те місце, і з боєм виходили. Це було недалеко від аеропорту, в околицях Пісків.

– Оборонців Донецького аеропорту називають «кіборгами», їх уявляють якимись непереможними надлюдьми. Причому, і українські ЗМІ, й сепаратисти. А які твої враження від роботи з ними пліч-о-пліч?

Коли починається бій, страху немає. Страх – до бою. Він зникає з першою кулею, яка полетіла в твій бік

– Коли я був в аеропорту, там був третій полк спецназу. Вони – профі. Вони розуміють, що вони роблять, і для чого вони там. Коли починається бій, страху немає. Страх – до бою. Він зникає з першою кулею, яка полетіла в твій бік. І якщо ти знаєш, що тобі робити, ти просто виконуєш свою роботу. Маєш стріляти у певний сектор по всіх рухомих цілях – стріляєш. Коли кожен знає, що йому робити, все виходить. Насправді в аеропорту звичайні люди.

Ці люди мають щось всередині. Той вогонь, який дає їм змогу битися за свою країну. Люди, які розуміють, для чого вони там

Просто в них нормальне командування. Не знаю, чи в усіх підрозділах, але в нас було так. І ще ці люди мають щось всередині. Той вогонь, який дає їм змогу битися за свою країну. Люди, які розуміють, для чого вони там.

– Що Ви відчували, коли стріляли у іншу людину, в бойовика, а він стріляв у Вас?

– Та нічого. Я просто стріляв. Я не думав, вб’ю я людину, чи ні. Я під вогнем, і вся моя група – теж. Маємо наказ стріляти. І в цей час не потрібно думати. Це не та ситуація, коли ти на вулиці – і чомусьвирішив напасти на якусь іншу людину. Це бойова ситуація. Коли або ти подолаєш супротивника, або він тебе.

– Хто цей супротивник? У багатьох медіа говорять, що Донецький аеропорт штурмує еліта російського спецназу. Ви бачили їх? Це російський спецназ, російські найманці чи місцеві жителі, сепаратисти?

– Так (при світлі дня) я їх не бачив. Ворога в бойовій ситуації важко побачити. Я бачив тільки у тепловізор. Бачив групу, яка ходила довкола наших позицій. Ті, хто бачили (вдень) за екіпіруванням, за формою, за тим, як професійно вони рухаються – що це не «наші» (українські військові – ред.) й не сепаратисти. Ні в тих, ні в тих не може бути такої зброї, такого типу бронежилетів та шоломів, таких навичок. Довкола наших позицій ці невідомі вояки рухалися фахово, перебіжками. А ті з ДУК, які бачили супротивника у відкритому бою в аеропорту, кажуть, що це спеціально навчені люди, або проросійські військові, або найманці. Явно не угруповання «ДНР».

– Яка ситуація з побутовими умовами в аеропорту? Є де зігрітися, поспати, сховавшись від обстрілу?

– Як зараз – не знаю. Коли ми були (наприкінці літа – на початку осені – ред.), там було менше руйнувань, мали навіть електроенергію. Після нас пройшли найзапекліші бої, штурмували термінали. Наскільки там зараз складно – треба питати в тих, хто тримає оборону після нас.

– Ти побував в найгарячішій точці на сході України. На твою думку, як закінчити цю війну, яка фактично не припиняється?

Чомусь коли ми наступаємо, в нас втрат менше, ніж коли маємо «перемир’я». Оце – питання

– Треба просто воювати. А не стояти на місці. Бо ці безкінечні перемир’я, які насправді такими не є – виглядають так: по нас стріляють, а нам не можна. До нас прилітають (міни, снаряди), а ми не можемо відкрити вогонь у відповідь. Нам не можна йти в наступ. Це якось дивно. Хочеться спитати в керівників держави: чому ми стоїмо на місці й нічого не робимо? Давайте або рухатися вперед, або якось інакше розв’язувати ситуацію. Бо вона зараз підвішена у повітрі. З мого скромного місця на фронті це виглядало так: ситуацію підвісили, і це усіх влаштовує. Тільки чомусь коли ми наступаємо, в нас втрат менше, ніж коли маємо «перемир’я». Оце – питання.

  • 16x9 Image

    Євген Солонина

    На Радіо Свобода працюю журналістом з 2008 року.  Народився 1979 року в місті Мелітополь Запорізької області. Закінчив факультет журналістики Запорізького Національного університету. Як журналіст найбільше цікавлюся економічною, екологічною та соціальною тематикою. На дозвіллі захоплююся садівництвом та альпінізмом.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG