«Хочете свободи? Маєте знати, скільки це коштує» – білоруський художник

Київ – Намагання контролювати сучасну культуру – найбільше зло, яке залишилось від радянських часів, переконаний білоруський художник Андрей Дурейка. Нещодавно він прочитав у Києві лекцію про сучасне мистецтво Білорусі як один із учасників виставки «Ревізія» – першого київського проекту донецького фонду «Ізоляція». Вже 15 років Андрей Дурейка живе і працює у Дюссельдорфі, збирає інформацію про білоруських художників-емігрантів та розповідає про арт-процеси у цій країні. Радіо Свобода поговорило з художником про те, як бути вигнанцем у власній державі та чи існує сучасне мистецтво в авторитарних системах.

– У 92-му році Вас виключили з Білоруської академії мистецтв за виставку «Уроки нехорошого мистецтва». Що це була за ситуація в культурі?

– Це був той час, коли до Академії просочилися «чужі» – з першого по останній курс. Там опинилися усі агенти модернізму, незважаючи на «відсіювання». Тоді відбулися масові зачистки, почали системно виганяти студентів, вигадуючи якісь причини. Один із викладачів, Ігор Тишин, вирішив зробити «Уроки нехорошого мистецтва». Ця виставка була своєрідним аналогом виставок дегенеративного мистецтва. Тишин представив роботи студентів, яких виключили або просто не взяли. Це була легендарна виставка, більшість її учасників й досі лишаються актуальними художниками, хоча їх офіційно визнали профнепридатними. Я був координатором «Уроків», і мене виключили як злісного порушника дисципліни.

Для мистецтва це був період сподівань. Здавалося, що ми зможемо відвоювати те, що впустили в часи перебудови. В училищах постійно відбувалися мікро-Майдани. Ми самі змінювали дирекцію, будували барикади і влаштовували страйки.

​– Чому вирішили емігрувати?

– Я виїхав не одразу, як і усі, хто функціонував у зоні незалежного мистецтва до 97-го року. Торік саме була виставка, присвячена «Шостій лінії» – незалежній галереї у Мінську, в якій у той час переважно і показували сучасне мистецтво. Тоді галереї ще існували, на відміну від сьогодні. У 97-му вийшов закон, що позбавляв їх спонсорської допомоги. Тож у 98-му році галерейний бізнес в Білорусі здох, повністю. Для мене причина виїзду була елементарною. Мене запросили на фестиваль у Голландію, і мені не відкрили візу. Сказали: вибачте, ваші документи голландською. А голландського посольства у нас не було. І в якийсь момент мені, як людині, що багато бувала у той час за кордоном, стало не по собі. Як художник може розвиватись, не маючи можливості бути в Європі? Як тоді можна побачити Леонардо, Мікеланджело? Сікстинську капелу до Мінська ніхто ніколи не привезе. Для мене це було питання контакту з оригіналом. Звісно, кожен робив свій вибір, виїжджаючи, але для мене це не було еміграцією. Я й зараз не емігрант, я громадянин Білорусі.

– Що змінилось в білоруському мистецтві 20 років по тому?

– Зміни однозначно відбулися. Є думка, що усі білоруські проекти – політичні, економічні – загнулися, а проект культури розвивається. Я з цим абсолютно згоден. Є цілий художній і інституційний зріз, який існує усупереч системі. І який свідчить про важливий фактор причини – навіщо художник взагалі щось робить і чому мистецтво сильніше а обставини. Звісно, ми втратили можливості, потенціал. Багато хто дорікає мені тим, що якби я не поїхав, це була б інша країна. Але це неправда. Багато, хто так каже, й досі працює в Академії і не робить нічого з того, що роблю я як приватна особа. А їх ще й фінансують. Окрім того, намагання створити якісь імітації під сучасні мистецькі процеси з боку офіційної культури – це найбільше зло, що лишається. Але воно було й за радянських часів, навіть більшою мірою.

– Які стосунки у сучасного мистецтва з чиновниками? В Україні зазвичай не реагують навіть на дуже критичні речі, тому що влада і художники перебувають наче у різних смислових вимірах.

– У Білорусі усе так само. Система лишається. Я жодного разу не чув від художників, щоб білоруське посольство коли-небудь відвідало за кордоном якийсь білоруський захід. Лише одного разу, перед виборами у 2010-му, я зустрів якогось третього консула в Берліні, коли робив виставку. Але в Білорусі є певний «фасад», вдавано-прогресивні інституції. Навіть для виставки, присвяченій тій самій «Шостій лінії», не знайшлося кращого місця ніж Центр сучасного мистецтва (державна інституція – ред.). Але це сарай. Після неї ми отримали величезну кількість критики, що ми, мовляв, колабораціоністи. Більше того, ця виставка послужила трампліном для одного художника, який зараз буде на Венеційському бієнале, тобто представлятиме фасад білоруського мистецтва з лозунгом: «Ви хочете бути вільними? Ви маєте знати, скільки це коштує».

– У такому разі, як щодо самоцензури?

– Певно, вона існує. Але, наприклад, нещодавно у Мінську пройшли виставки, присвячені секс-меншинам та феміністичному руху. Вони не викликали ані фурору, ані скандалу, ніхто їх не заборонив. Це показує лише те, що суспільство у багатьох критичних питаннях абсолютно нормальне, європеїзоване і цивілізоване. Навіть влада лишає якісь сегменти для таких висловлювань, допоки вони не стають прямо політичними.

– Якщо такий плюралізм думок, то чому він не призводить до соціальних зрушень?

– Він є у альтернативній сцені, але не в офіційній. У цьому навіть стало гірше, ніж у радянські часи. В Академії нічого не має бути, мої лекції там не те, що не можна читати, навіть не можна повісити афішу, що такий захід буде у місті. Існують списки, де вказано, в яких інституціях мене не можна показувати в жодному форматі. Але насправді мої лекції – академічні, їх мала б слухати професійна публіка. Тому в офіційній культурі жодних змін немає. Росте покоління системних елементів, і вони розпоряджатимуться коштами з наших податків.

– З Вашої точки зору, чи вплинули останні події в Україні на культурні межі між західною та східною Європою?

– Особисто для мене цілий рік це тема номер один. Точніше про вплив скаже історія. Треба розуміти, що це повільний механізм. Але наївно думати, що нічого не відбудеться. Сталася деконструкція 70-річної системи. В Європі і Америці цього не проігнорують. Але це політичний контекст. Чи вплине це на культуру? Як на мене, це сталося ще три роки тому, ще до «кримнаш». Жодна російська галерея не представлена на міжнародних форумах. Галерея Гельмана та інші позакривались. Арт-Москви не існує. Мистецтво – завжди передвісник, лакмусовий папірець. Воно засвідчило, що немає капіталу для культури в Росії. Це те, про що говорять російську режисери також. Культура – це відображення того,як будується цивілізація. Якщо цього не відбувається, то про що можна говорити.

– Як білоруські, так і українські художники багато працюють з темою пострадянського, і є думка, що вона затребувана на Заході. Чи це справді так?

– Я ситий цією кон’юктуроюза 20 років. Росіяни теж. Зрозуміло, що певний сентимент спрацьовуватиме. Ми ж не можемо ігнорувати те, що відбувалося на певних територіях протягом 70 років. Але досвід Микити Кадана, наприклад, який аналізує архітектуру і пластику радянського, мені дуже цікавий. Я бачу в цьому певну непрофанну поведінку. Така мова буде затребувана у Європі, тому що вона мислить не лише концептами, але й формою. Так, є спекуляції на цій темі, але я не бачу їх в музеях.

З іншого боку, є досвід Польщі, яка представляє зовсім інших художників на світовій сцені. Звісно, польська культура, навіть в рамках соціалістичної системи, була зовсім іншою, і художні традиції ніколи не помирали. Навіть у найгірші часи в Польщі була квота 25 відсотків на абстрактне мистецтво. Але Польща також стоїть на рівних у політичному плані в європейському контексті. Інший приклад: коли я бачу, як розвивається і презентується грузинське мистецтво, я розумію, що це питання тих агенті, які є у кожної країни в інших світах – європейському або американському. І, звісно, як для України, так і для Білорусі, лишається питання, чи будуть налагоджені ці мости, чи з’являться ті індивідууми, яким довірятимуть у світі.