Угода в Мінську закріпила Донбас як зону нестабільності в Україні. Відбулося фактично повторення Придністровської моделі. А це програма- мінімум, яку поставив Путін, зазначає газета «День». До того ж, у підписаній угоді один пункт суперечить іншому. Так, коли в одному пункті записано, що забезпечується помилування усіх осіб, які брали участь у сепаратистських рухах, а в другому говориться про проведення місцевих виборів у «ДНР» та «ЛНР», то це означає, що сепаратистські угруповання просто легалізуються і Київ має це офіційно визнати. Росія теж визнає, що з цією владою вона буде вести переговори, скажімо, про розміщення російських військ. Також угода передбачає зону безпеки, внаслідок якої російські війська ще просунуться на територію України. Видання наголошує, що Росія діє шаблонно, вона не вигадує нових версій та стратегій. Ця афера з вересневим мінським протоколом їм вдалась, і вони її повторюють удруге. Існує велика загроза, що ці домовленості знову будуть використані для захоплення української території. Запобіжника такому сценарію у цих домовленостях немає. Докладніше про це йдеться в статті «Дорога в «Придністров’я».
Утім, як наголошує «Газета по-українськи», досягнуті в Мінську домовленості мають і низку позитивних пунктів – насамперед припинення вогню та звільнення заручників. Бо країна отримає бажаний перепочинок, зможе відійти від війни і перейти до реформ. Західні інституції зможуть надати необхідну фінансову допомогу. А на Росію чекає погіршення економічної ситуації, бо санкції діятимуть. І Путін це знає. Тому наступні переговори проходитимуть за набагато гірших для Москви внутрішніх і зовнішніх позицій. Хоча підписана угода аж ніяк не свідчить про відмову Путіна від його планів. Адже Росія й далі офіційно не визнає присутності своїх військ на території України – тому не зрозуміло, як виконуватиме рішення про їх виведення. Не додає оптимізму і надто тривалий термін, відведений на поновлення Україною контролю за її кордоном. Загалом це виглядає, скоріше, теорією, бо передбачає де-факто самоліквідацію самопроголошених сепаратистських утворень на Донбасі. Тоді як інші пункти навпаки – легітимізують бойовиків. І, як завжди, немає жодних гарантій виконання Кремлем узятих зобов’язань.
Непрозорість земельних відносин – невиліковна виразка української аграрної економіки, стверджує газета «Україна молода». Видання пише, що роками землею в Україні розпоряджалися органи, обрані місцевими мешканцями: сільські, селищні та міські ради. Ситуація докорінно змінилася після ухвалення нового Земельного кодексу. Від 2002 року переважну частину державних земель (понад 80 відсотків) було віддано в розпорядження центральних органів держави, яким підпорядкували голів держадміністрацій. А від 2013 року кожним клаптиком земель сільськогосподарського призначення розпоряджаються вже центральні органи виконавчої влади з Комітету земельних ресурсів. До чого це призвело, видання розповідає у статті «Антологія земельного дерибану».
