Про трагедію будинку «Слово» знімуть кіно

За задумом радянських ідеологів, у будинку «Слово» в райських умовах мали жити й творити письменники нової радянської літератури. Але згодом цей період в історії української літератури назвали «Розстріляним відродженням». За кілька років цей будинок для Миколи Хвильового, Майка Йогансена, Івана Богряного, Григорія Епіка, Андрія Паніва, Михайла Ялового, Олекси Слісаренка та Леся Курбаса обернувся на справжнє пекло. Як казали про свій будинок самі письменники, «Будинок попереднього ув’язнення». За кілька років репресували понад 70 мешканців-літераторів з 60 квартир. Одинадцять із них свій спочинок знайшли в урочищі Сандармох.

«Будинок «Слово» – таку робочу назву обрали для нового документального та художнього фільмів режисер Тарас Томенко і продюсер Олег Щербина.

Як розповів Радіо Свобода продюсер проекту Олег Щербина, два проекти здобули схвалення експертної комісії Держкіно. Проект документального фільму про письменницькій будинок посів перше місце, а повнометражна стрічка – друге. За словами Олега Щербини, за попередніми підрахунками на зйомки художнього фільму потрібно два-два з половиною мільйони доларів, а бюджет документального складає сто тисяч доларів США. Утім, нинішнього року такого фінансування не очікується. Кореспондент Радіо Свобода розпитав режисера Тараса Томенка про творчий задум кінострічки «Будинок «Слово».

– Пане Тарасе, співробітники харківського літературного музею, коли чують про зйомки чергового матеріалу про «​Будинок «Слово»​, починають нервово тіпатись. Музейники жахаються різними інтерпретаціями письменницьких доль, поглядів, інтерпретаціями трагедії будинку «Слово»​. Ви уникатимете міфотворення?

– Звичайно, є така небезпека десь піти проти історичної правди, не бути досить достовірним. Інтерес перевищує страх, тим більше, що ми збираємося робити художній фільм. Ми не претендуємо на абсолютну достовірність, цим нехай займаються історики та літературознавці. Наше завдання – передати дух часу, атмосферу цього страху, яка там панувала. Головна задача – розкрити драму цих людей, мешканців будинку «Слово».

Будинок – це сам пособі міф. Сама ідея зібрати всіх письменників під одним дахом – це пастка. Їх заманили, обдурили, потім знищили. Я вважаю, що це колосальний драматичний матеріал.

Фільм «Будинок «Слово» – це історія про те, як комуністичний рай перетворився на комуністичне пекло, як мишоловка зачинилася, як жив будинок з двома соляріями, бомбосховищами, їдальнею, пральнями у Харкові, де вже на вулицях лежали люди, померлі від голоду.

– Ви сказали: «коласальний драматургічний матеріал». Так, у письменницькому будинку мешкали неординарні, емоційні творчі особистості – це всі ті, кого пізніше літературознавці назвуть «Розстріляним відродженням». Як думаєте, чому досі наш кінематограф, режисери обходили історію будинку «Слово»​? Погодьтесь, якби такий будинок стояв у Москві або в Петербурзі, то вже було б відзнято десятки документальних та історичних фільмів про трагедію письменницької оселі.

– Звичайно, це так. Я не знаю, мабуть, брак досвіду, брак інформації. Я стикався з цією темою, тому що за першою освітою філолог, здобував освіту в університеті імені Шевченка. Мене тоді вразило, що стільки письменників було під одним дахом, стільки драми в такий короткий проміжок часу. У мене волосся ставало дибки, коли я усвідомив рівень накалу емоцій, рівень тої брехні, трагедії всього того, що там було замішано.

Над сценарієм ми працюємо разом з Любою Якимчук – це мій співавтор, молода поетеса. Працюємо над сценарієм приблизно три роки. Поки витягується фінансування, хочемо зробити ще одну редакцію, враховуючи архіви, що будуть відкриватися в результаті ухваленого закону. Я думаю, там будуть такі теми, які ми ще не дослідили. Насправді до цього часу архіви ще закриті, ми маємо тільки в доступі витяги з протоколів допитів, але не самі справи письменників.

– При написанні сценарію які визначаєте для себе пріоритети? Чи зможе глядач побачити Миколу Хвильового, Остапа Вишню, Миколу Куліша, Майка Йогансена та інших письменників живими людьми: веселими, із забавками на подвір’ї, з чаюваннями, читаннями щойно написаних творів, як сперечалися, зрештою, які намагалися протистояти радянській системі і божеволіли по ночах, вслухаючись у мотори воронків, що під’їжджали до під’їзду?

– У нас головний герой у фільмі – Микола Хвильовий. Ми за ним йдемо, за ним стежимо. Насправді постріл Хвильового – це є меседж, зараз, нам, теперішнім українцям, якщо ми його не прочитаємо, якщо ми його втратимо, то ще на триста років буде свавілля – це рабство, це вбивства.

Тоді, у травні 1933 року, постріл Хвильового – це був протест проти системи. «Я вам покажу, яким має бути письменник за радянської доби», – сказав Хвильовий і застрелився. Або ти мертвий, або письменник – третього не дано. Цей меседж – крик усьому світові про Голодомор, про те, що Україна зникає, Україну роздирають. Цей крик вони і зараз мають почути. Не почувши, не підхопивши цей меседж – все, нам гаплик. Якщо ми не зрозуміємо, що ми одна цілісна нація, ця гідра підніме голову, вона вже піднімає. Вона тільки потирає руки, щоб розідрати Україну.

​

​У сюжетних лініях будуть Йогансен, Хвильовий, Тичина, Сосюра, Вишня, Олесь Курбас, Яловий, Багряний та Раїса Троян, велике коло письменників-мешканців будинку «Слово». Там дуже багато сюжетних ліній.

Звісно, буде сцена чаювання в квартирі Хвильового. Чаювання – це єдине, що відтворено посекундно, так, як це було записано очевидцями. У нас є один вигаданий персонаж (це не прототип наших письменників) – Володимир Акімов.

– Мабуть, Володимир Акімов – це співробітник НКВС?

– Звичайно. У кожній квартирі були дроти зі спеціальними мікрофонами, і кожну квартиру підслуховували. Нещодавно мені Лесь Санін, який знімав «Поводиря», поділився розповіддю, йому подарували лампу, де було не два контакти, а три чи чотири, тобто в лампочках були мікрофони. Це мені підтвердило, що ми на правильному шляху. Акімов – це людина, яка сидить на комутаторі, яка слухає, записує, доповідає, яка має величезні літературні амбіції. Він буде їх здавати і самостверджуватися. Не хочу завчасно переказувати сюжет фільму.

Мені головне, щоб глядач відчув атмосферу, як це: бути, як той Йогансен – сидів щоночі на валізі і прислухався до кожного рипіння. Коли глядач це відчує, цей страх, тоді відбудеться катарсис.

Для мене кожен фільм – це експеримент. Це такий шлях від самого себе до самого себе. Куди вивернеться цей пошук, важко зараз сказати. Фільм – це ж не виробництво деталей, це живий матеріал, тим більше, що у нас живий матеріал, у нас прототип – живі письменники. Ми хочемо занурити глядача у світ поезії і якомога більше цим фільмом дати глядачеві літературного бекграунду, того смаку, тої атмосфери, що наповнювали будинок.

– Я так розумію, у Вас ще триває укладання кіносценарію, чи встигли Ви побувати в цьому легендарному харківському будинку «Слово»​? Можливо, хтось із господарів квартир Вам двері відчинив, розповів щось з пережитого сім’єю?

– Пощастило потрапити в квартиру Ольги Тичини, це правнучка письменника Павла Тичини. У неї все залишилося в тому самому стані, вони ще не робили євроремонтів, збереглися ті шпалери.

Намагалися потрапити в квартиру Хвильового, №13. З господарем поговорили просто на порозі. Коли ми писали сценарій, то з’ясували, хто де, в яких квартирах, жив, тому що у нас там є такі кіношні вісімки через вікна, хто з якого вікна що бачить: звідки спускається по трубі Сосюра, з якого вікна Хвильовий бачить арешт. В принципі, ми говорили з мешканцями, вони не дуже хочуть говорити, це нові люди, які заїхали, вони «чули дзвін, але не знають, де він».

Якісь моменти хочеться зняти в будинку «Слово», але для повнометражного фільму очевидно, що буде зведений павільйон з декораціями. Але якісь моменти я дуже хочу відзняти в самому будинку.

Ще попереду пошук локацій для зйомок. Звичайно, багато зніматимемо в Харкові. Окрім того, у нас є зйомка історії, як Хвильовий їздить у село – це вагомий епізод, бо він там побачив Голодомор. А ще у нас згадуватиметься театр Курбаса.

– Вам не позаздриш, це ж яких акторів потрібно відшукати, аби втілити такі складні характери, їхню потужну енергетику і духовний стрижень. Чи приглядаєтесь уже до когось з акторів?

– Тут є проблема: тоді письменники були молоді. Нам доведеться брати театральний молодняк, невідомих акторів. Я думаю, це буде великий пошук. Ми поїдемо по всій Україні проводити кастинг. Так само я хотів би залучити на ролі розстріляних поетів ще сучасних поетів. Ми маємо попередню згоду з Оксаною Забужко, вона ще не стовідсотково підтвердила, але так здалеку дала згоду. У нас там є персонаж Стефанівна. Стефанівна – серед жінок, що працюють на кухні письменницького будинку. Така є головна кухарка. Там у них серед кухарок є фан-клуб, свої улюбленці, вони знають цю поезію, на кухні така собі літературна кухня, свої баталії. А за оксамитовою завісою в їдальні у письменників своя кухня. Кухарі добре знали, хто з письменників чим смакує, по-своєму сприймали життя письменників.

– Проект «Будинок «Слово» (виробника «Фреш Продакшн», продюсера Олега Щербини) посів друге місце під час сьомого відбору Держкіно. Утім, цього року на виробництво фільмів бюджетом передбачено більше 63 мільйони гривень. Чи є розуміння, Ваша група може претендувати на запуск проекту за державний кошт?

– Ми подали проект на конкурс – це художній повнометражний фільм та документальний – «Будинок «Слово». Стрічки стануть складовою проекту «Воскресіння «Розстріляного відродження», який планують робити за підтримки телеканалу «Україна».

Але в цьому році коштів не буде, я так розумію, і наступного року не буде. Це неправильно, такі фільми мають бути. Треба підняти цей культурний пласт, донести до молоді, аби вони цитували цих поетів, писали балончиком графіті на стінах їхні вірші, це має бути модно, вони мають захоплюватися футуризмом. Це був найяскравіший, найекспериментальніший період в історії культури України. Його просто викорчували, забули, знищили.

До речі, в нас у сценарії є той момент, коли Харків перейшов на російську мову. Харків буквально за лічені тижні в 1937 році перейшов на російську мову. Моментально змінилися вивіски. В будинку «Слово», я знаю спогади, тільки один якийсь літературний критик був російськомовним.

Тарас Томенко – режисер документальних та художніх фільмів. За першою освітою – філолог, за другою – режисер. У його здобутку короткометражні фільми «Бійня» (1998 рік), «Тир» (2000 рік), «Пересохла земля» (2004 рік), «Ліза» (2006 рік), «Мамочки» (2007 рік).