Галина Дашкевич
Життя у криївках і дорога в Україну тривалістю в тиждень – так у 1945 році відбувалося переселення українців із етнічних земель у Польщі на територію УРСР. Стефанія Нагірна з Львівщини – одна з тих, чию родину переселили з Надсяння за два роки до операції «Вісла». Польські історики пояснюють: переселення мало бути добровільним, але комуністична влада Польщі зрештою обрала інший спосіб.
Насильне виселення українців із етнічних земель до СРСР польська влада розпочала ще за два роки до операції «Вісла», у 1945 році. Про цей період української історії Радіо Свобода розповіла Стефанія Нагірна. У восьмирічному віці разом із батьками, двома старшими братиками й трьома сестрами її депортували з села Явірник-Руський (тепер – Перемишльський повіт у Підкарпатському воєводстві Польщі) до Західної України.
«То було після війни. Полякам дали Польщу, а нам ніхто нічого не дав. І ми ходили, як ті вівці: поляки нас гонили, а ми тікали», – розповідає жінка.
Зараз Стефанії 80 років, проте вона досі пам’ятає, яким було її життя перед виселенням: «Там у Польщі тато викопав якісь криївки такі, і ми спали в тих криївках, а потім я вже боялася йти в тут криївку спати, вже не йшла. Як тут на Сході, так нас били там».
На збори дали один день
Стефанія Нагірна розповідає: їхнє виселення польська влада мотивувала наміром уберегти від постійних набігів польських партизанів. На збори дали один день. Із собою дозволили брати лише найнеобхідніше.
Сім’я Нагірних жила досить заможно, мала своє господарство, проте у вересні 1945 року довелося з ним розлучитися.
«Там була господарка. Там була двоповерхова стодола, забита вся зерном. І тато все залишав», – згадує пані Стефанія.
Перед тим, як вирушити в дорогу, селян відправили в Бірчу – районний центр, аби люди могли переночувати і вже з першими променями сонця почати мандрівку. Польські солдати супроводжували переселенців до Перемишля, звідти українці мали добиратися до місця призначення самостійно.
Тиждень до України
В Україну з Явірника-Руського їхали тиждень. Чотири сім’ї на одному возі.
«Одним конем чотири родини на фірі їхали. Тільки подушки і трішки сухого хліба було, більше нічого. Не було більше що де запхати. Ми трохи пасли корови, трохи стояли й відпочивали, варили їсти на дорозі», – пригадує жінка.
В Україні переселенців уже чекали польські солдати. Ту групу депортованих, в якій була і сім’я Нагірних, скерували в Дрогобицьку область (тепер – район Львівської області). Солдати поселили українців у нових домівках, проте життя під новим дахом було несолодким.
Пані Стефанія розповідає: «Ми приїхали сюди – гола-гола хата. Мама одразу ходила просити милостиню, бо не було що їсти. Всі ходили, не тільки мама. І нас ще брали з собою».
Ставлення до українців уже на українській землі, як розповідає Стефанія, було не ліпшим, аніж до того в Польщі: «Мама собі руку скалічила, тато її возив до лікаря, а лікар її не прийняв, бо вона українка і привіз додому. Не хотіли нас приймати, бо ми українці. Тато приїхав, я кажу: тату вже все буде добре. Він каже: та де дитино».
Проте з часом життя увійшло в нормальне русло. Жінка хоча й зі сльозами на очах згадує ті часи скрути, лише зрідка згадує свою першу домівку й каже: Україна подарувала спокій.
Польські комуністи мали вибір – історик
Родина Стефанії Нагірної була однією з майже 23 тисяч українських сімей, які виселили з Польщі з вересня по грудень 1945 року. Науковий співробітник польського Інституту національної пам’яті Ігор Халаґіда, який спеціалізується на питанні українсько-польських відносин XX століття, каже: переселення українців розпочалося у 1944 році згідно з договором комуністичної Польщі з СРСР, і відбувалося одночасно з переселенням поляків з українських земель.
Історик каже: від початку цей процес задумувався як добровільний. «Тоді комуністична влада мала два виходи: або зреалізувати ці постулати, тобто залишити українську меншину в Польщі і забезпечити її розвиток, наприклад, культурний, або просто почати примусове насильне виселення. Як знаємо, варшавські комуністи зважилися на друге», – розповідає він.
«Є питання, що з тою проблемою зробити, якщо йдеться про юридичну сторону. Комуністи порушили цей договір 1944 року, переселення у якийсь момент перестало бути добровільним. Можна сказати, що це був комуністичний злочин», – зазначає Ігор Халаґіда.
У 2007 році тодішні президенти Польщі Лех Качинський і України Віктор Ющенко засудилиоперацію «Вісла», яка стала останнім етапом переселення українців. Щодо примусового виселення попередніх років офіційно польська сторона коментарів не робила.
