Доступність посилання

18 Листопад 2017, Київ 13:06

Між 1941 та 1953 роками через масові арешти, розстріли та депортації неугодних радянському режиму держави Балтії втратили понад третину свого населення. Сьогодні молодь Литви відвідує місця поховання жертв того періоду, аби вшанувати пам’ять загиблих і дізнатися їхні історії від їхніх нащадків.

«Спершу місцеві з підозрою дивилися на нас, але коли дізналися про мету нашої подорожі, хотіли допомогти», – розповідає 27-річна Кароліна Тамашаускайте, спеціалістка з культурної спадщини литовського Регіонального парку річки Неріс. Цього літа вона побувала за Північним полярним колом у маленькому містечку Ігарка Красноярського краю як одна з 16 відібраних волонтерів молодіжної програми «Місія Сибір». Там знаходиться найбільше у Росії кладовище депортованих литовців.

Один з литовських цвинтарів в Ігарці займає близько одного гектара
Один з литовських цвинтарів в Ігарці займає близько одного гектара

Упродовж двох тижнів учасники «Місії Сибір» приводили до ладу занедбані могили депортованих. «Для багатьох з нас це були одні з найбільш сповнених сенсу днів», – каже Кароліна.

Волонтери «Місії Сибір» самотужки ремонтували й майстрували хрести
Волонтери «Місії Сибір» самотужки ремонтували й майстрували хрести

Працівник Музею міста Каунаса 26-річний Сімонас Язавітас, інший член експедиції, підрахував, що за цей короткий візит їм вдалося підняти кілька сотень повалених дерев’яних хрестів і встановити десяток нових.

«Ці пам’ятки потрібні не так тим, хто помер, як нам тут у ХХІ столітті. Це – нагадування про те, що треба пам’ятати історію, про те, наскільки важливою є взаємоповага, взаємопідтримка та вдячність, – каже Сімонас. – По-справжньому сильно починаєш розуміти це, коли опиняєшся в глушині, за тисячі кілометрів від великих міст».

Через згортання деревообробної промисловості в Ігарці за останні 27 років із 18 тисяч людей, які жили у містечку, тут залишилося менше п’яти
Через згортання деревообробної промисловості в Ігарці за останні 27 років із 18 тисяч людей, які жили у містечку, тут залишилося менше п’яти

Коли населення містечка було на піку чисельності, литовці становили щонайменше його чверть. Тамтешні, як зауважили учасники «Місії Сибір», з теплотою та ностальгією говорять про своїх сусідів та друзів, більшість з яких повернулися у Литву між 1989 та 1990 роками.

Діти литовців, які вирішили зостатися, все ще мають у своїх російських паспортах дещо на згадку про історичну батьківщину. Але тут вже не обходиться без труднощів перекладу: «Один з молодих хлопців, у кого батьки – литовці, нещодавно одружився, і йому було цікаво, як би звучало прізвище його дружини, – згадує Кароліна. – Бо прізвища одружених жінок у нас змінюються через додавання відповідних суфіксів та закінчень. Він казав, що намагався загуглити, але писав кирилицею, тому нічого не знайшов».

Війна віри

Депортації у Литві почалися у ніч на 15 червня 1941 року, через рік після того, як Радянський Союз прийняв рішення про окупацію Балтійських країн. Загони НКВДистів вривалися у будинки «неблагонадійних» і, не залишаючи їм часу на збори, зганяли до задушливих та брудних вагонів для рогатої худоби, відправляючи назустріч з невідомістю. На одних чекала в’язниця, на других – рабська праця в ГУЛАГах за Північним полярним колом та на Далекому Сході, на третіх – смерть у дорозі.

Серед «неблагонадійних» були передовсім представники інтелігенції: викладачі, лікарі, юристи, діячі мистецтва, військові та підприємці… Мало кому з представників цих професій вдалося уникнути тавра потенційного політичного опонента режиму.

Другий президент Литовської Республіки Александрас Стульгінскіс теж потрапив у чорний список за свою клерикальну політику. У 1952 році його засудили до 25 ув’язнення, але через два роки звільнили
Другий президент Литовської Республіки Александрас Стульгінскіс теж потрапив у чорний список за свою клерикальну політику. У 1952 році його засудили до 25 ув’язнення, але через два роки звільнили

За тиждень з країни вивезли близько 18 тисяч литовців. Їх могло б бути й більше, якби не війна, що розпочалася між Росією та Німеччиною 22 червня 1941 року. Полювання на «ворогів» відновилося після закінчення Другої світової, коли Червона армія знову закріпилася на території країн Прибалтики.

Через кілька років після смерті Сталіна у тих, кому вдалося вижити у засланні, з’явився шанс на звільнення. З початком політичної відлиги у середині 50-х років депортованим дозволили повернутися додому.

Але після повернення вони довго змушені були селитися у зонах обмеженого доступу, перебуваючи під пильним наглядом КДБ, та нікому не розповідати про випробування, через які вони пройшли. Десятиліттями біль колективного підсвідомого придушувався.

Американська письменниця литовського походження Рута Шепетіс у післямові до своєї книги про депортованих із Литви «Між відтінками сірого», яка стала світовим бестселером, називає події, які довелося пережити прибалтам, «війною віри»: «У 1991 році після 50 років брутальної окупації три прибалтійських країни вибороли свою незалежність з миром та гідністю. Вони обрали надію замість ненависті і продемонстрували світові, що навіть серед пітьми є світло».

Лише після розпаду Радянського Союзу (Литва була першою з республік, що заявила про свій вихід з нього) з’явилася можливість говорити про ті масові розправи, не ховаючись. Сьогодні у Литві їх називають геноцидом (у Вільнюсі є Музей жертв геноциду). Оскільки литовців переслідували не лише за національною, але і за соціальною ознакою, Литва на офіційному рівні порушує питання щодо необхідності переосмислення цього терміну. Адже, як вважають в Комісії оцінки злочинів нацизму та комунізму Литви, те, що випадки винищення певних соціальних верств не класифікують як геноцид, певною мірою притуплює увагу до злочинів комуністів, робить дискусію про них менш значущою, порівняно з дискусією про злочини нацистів.

Патріотизм ХХІ століття «не в тому, щоб прив’язатися до місця»

«Місія Сибір» побувала ось уже в 70 населених пунктах. Але вона має передовсім символічну мету, адже кладовищ депортованих у Росії тисячі. А кількість учасників експедиції щороку обмежена. Охочих приєднатися не бракує. За 11 років з моменту запуску проекту Молодіжною радою Литви організатори отримали близько 11 тисяч заявок на участь.

Сімонас Язавітас та Кароліна Тамашаускайте днями приїхали до Праги, щоб розповісти про своє паломництво. За останні кілька місяців вони провели близько сотні презентацій у школах та дипломатичних представництвах.

Кароліна щоразу згадує, що для неї поїздка в Сибір була ніби подорожжю в минуле: «Ті машини, та інфраструктура, які я бачила на фото моїх батьків з радянських часів, все це є й зараз там. Я побачила, якою величезною є різниця між Росією та нашою країною у тому, наскільки вільними почуваються люди».

Дізнаючись більше про життя попередніх поколінь литовців, чиї надії та мрії зіштовхувалися із залізною завісою, та спілкуючись з їхніми дітьми та онуками, які нині далеко (принаймні географічно) від своїй витоків, учасники «Місії Сибір» вважають, що патріотами молодь робить передовсім можливість свободи пересування та обміну досвідом, знайомство з «іншим».

«Патріотизм – не в тому, щоб прив’язатися до місця, – додає Сімонас. – Він в тому, щоб пам’ятати, ким ти є і хто твої предки, де б ти не був».

  • 16x9 Image

    Ярослава Куцай

    Народилася в Києві. Закінчила бакалаврат Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, магістратуру Школи журналістики НаУКМА та Університет Ісландії за спеціальністю «Довкілля та природні ресурси». Публікувалася у низці українських суспільно-політичних тижневиків та інтернет-видань. Була репортером програми «Час» на 5 каналі, прес-секретарем Національного екологічного центру України. Автор статей для українського National Geographic. З 2014 по 2016 жила у Рейк’явіку, дописуючи в англомовні ісландські журнали та співпрацюючи як позаштатний кореспондент з українськими медіа.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG