Доступність посилання

16 Грудень 2017, Київ 18:00

Про війну або зовсім не писати, або так, щоб це залишалося на полицях бібліофілів – Тарас Малкович


Тарас Малкович

Він працює, не кваплячись. Свою дебютну поетичну збірку «Той, хто любить довгі слова» почав писати у 17, а видав лише через вісім років. Тому припускає, що опинився між двома поколіннями – двотисячників і двітисячідесятників. Про перше говорить з легкою іронією, про друге – із захопленням, але теж відсторонено, ніби не належить до жодного. Мікровельветовий чорний піджак. Широкі темні брови. «Прага – спрага», – зауважує після годинного виступу перед чехамами-україністами, похапцем випивши склянку води. Це поет і перекладач Тарас Малкович, упорядник «Антології молодої поезії США», який навідався до Карлового університету, розповісти про сучасну українську та американську поезію, про разючу різницю між літературними тусовками у Львові та Нью-Йорку та про намір заговорити під час наступного візиту чеською – вже сьомою мовою, яку він взявся вивчати. Радіо Свобода побувало на літературному вечорі молодого літератора і занотувало основне, чим він поділився з аудиторією.

– Поети-двотисячники в Україні – це поети, які або насправді, або уявно, начиталися трошки бітницької поезії і, мені здається, взяли з тієї поезії найгірше, що можна було взяти. Вони почали писати про те, що я там їв на сніданок, а потім на обід, чи було смачно…Тобто що бачу, те й співаю. Це була така поезія розслаблення, в якій йшлося про якесь таке дно піраміди Маслоу. Молодий поет-двотисячник – що це за образ? Він писав відверті вірші про кохання, а як тільки закінчувався його творчий вечір, ми спостерігали, як хоча б одна слухачка йшла з ним кудись…Тобто він писав з такою якоюсь метою.

Двітисячідесятники здебільшого візуали, вони чимало черпають з кіно. Вони захоплюються міфологією, складають власні легенди, пережовують ті легенди в собі і видають на-гора щось зовсім інше

Двітисячідесятники серйозніше ставляться до своєї поезії (серед них, зокрема Карина Тумаєва, Заза Пауалішвілі, Михайло Жаржайло, Мирослав Лаюк). У них зовсім інше світобачення. Вони, як правило, добре знають класику, орієнтуються в тому, що відбувалося і відбувається в літературному світі. Проза частіше, ніж поезія, виступає збудником їхньої творчості, якщо не йдеться про суто випадкові поетичні імена чи менш відомі стандартному читачу. Наприклад, грецького поета Мільтоса Сахтуріса (чию поезію складно віднести до якогось конкретного напрямку, але яка має передовсім ознаки сюрреалізму та експресіонізму – ред.). Крім того, двітисячідесятники здебільшого візуали, вони чимало черпають з кіно. Вони захоплюються міфологією, складають власні легенди, пережовують ті легенди в собі і видають на-гора щось зовсім інше.

Такий опис може викликати насмішку в двотисячників. Я через мій вік мав би бути зарахований до двотисячників, але моя збірка вийшла тільки в 2013-му, тому я опинився на помежів’ї і, мабуть, не належу до жодного з поколінь, тому мені так легко їх характеризувати, не цураючись жодної метафори.

Американські «страшне які» поети-індивідуалісти

А в нас є така містечковість: якщо ти не належиш до жодної поетичної тусівки, то ти якийсь незрозумілий поет. Коли я жив в Америці (2014 – 2015 роки – ред.), я запитував у місцевих американських поетів, що тих хлоп’ят об’єднує, які у них літературні кола. Вони мені казали, що у них кожен сам за себе: «Ми не беремо нічого ні в кого, ми пишемо тільки так, як хочемо самі, ми ні з ким не радимося». Це страшне який індивідуалізм. Це класно, мабуть, з точки зору стильової різноманітності, бо вони надихаються кожен чимось своїм, бо не дуже перетинаються один з одним, але мені – як укладачеві антології – стало трошки моторошно, бо постало питання: а як зібрати їх усіх докупи? У мене це забрало цілий рік. Треба було ганятися за ними по різних барах, бо кожен сидить у своєму. Літературний вечір там – це зазвичай три поети, які випадково зустрілися і раптом вирішили почитати свої вірші.

В Америці на поетичний вечір відомого поета – якщо це, звісно, не Джон Ешбері чи найстаріший живий бітник Лоуренс Ферлінґетті, – якщо 30 людей прийде, то це супер. Там нема нічого подібного до феномену львівської публіки, коли в приміщенні, де відбувається виступ поета, не знайти вільного місця.

Наймолодша хвиля американської поезії – «щоби бітники перевернулися в могилах»

Зараз сучасних молодих українських поетів українська діаспора активно перекладає англійською

Я досліджував молоду американську поезію як стипендіат Фулбрайта, аби налагодити українсько-американський поетичний діалог. Зараз сучасних молодих українських поетів українська діаспора активно перекладає англійською. Майкл Найдан перекладає чи не всіх. Він дуже багато робить, як ніхто, він – титан українського перекладу на тих землях.

В Україні, тим часом, мало знають про американську поезію після епохи бітників. Спочатку я думав перекладати покоління американських, грубо кажучи, «вісімдесятників», яке йшло одразу після бітників, але я передумав після того, як поговорив з молодим поетом зі США Джеймсом Браунінгом Кеплом. Я написав йому у Facebook, що шукаю молодих поетів, запитав, про що його поезія, про його поетичну генерацію, чим вона особлива. Він мені заявив: «Ти знаєш, ми пишемо так, щоби бітники перевернулися в могилах». Мені захотілося дізнатися, як це.

Врешті, я дійшов висновку, що те покоління, яке йшло одразу після бітників, ще чіплялося за бітницьку традицію, вони не встигли відпочити від них і тягнулися за ними, як за возом. Я подумав, що цікавіше в такому разі буде розглянути наймолодшу хвилю американської поезії – віком від 17 до 40 років, які від того старого відхрещуються, чия творчість більш фантасмагорична, які зариваються в минуле – яке було або вигадане ними – і витворюють щось нове. Мені надійшли роботи 70 поетів. Довелося перечитати десь чотири тисячі сторінок. З тих 70 я вибрав 35.

Переклад як емпатія

Це особливий досвід – долати ці мовні і статеві перепони через переклад

Чоловік і жінка доповнюють й можуть краще зрозуміти одне одного завдяки творчості. Є така поетеса Наталі Ейлберт, яскраво виражена феміністка, яка пише дуже багато про те, як чоловіки ображають жінок, як жінкам треба переосмислити роль чоловіка, щоб він становив меншу загрозу, про чоловіче насильство. Я перекладав її. Вона потім спитала у своєї української колеги, як їй переклад. І та сказала, що це той випадок, коли чоловік відчув жіночий біль і коли текст може мати той самий ефект у цільовій мові. Це особливий досвід – долати ці мовні і статеві перепони через переклад.

Поезія як втеча

Мені здається, чим бідніша країна, тим більший інтерес у народу до поезії, тим більше бажання втекти в цей художній вимір

У Гавані є величезний дво- чи триповерховий будинок поезії. В Києві теж колись був такий, але тепер там банк, а біля банку торговий центр. Дуже шкода. Загалом, мені здається, чим бідніша країна, тим більший інтерес у народу до поезії, тим більше бажання втекти в цей художній вимір. Проза – це що? Це кілька сотень сторінок з одними і тими ж героями. Людині це набридає часом. А поезія в цьому плані різноманітніша: ти прочитав одне, потім перескочив до іншого – і маєш з десяток світів у своїй голові за 20 хвилин.

Чому немає власного вірша про війну?

Поезія це, звісно, в певному сенсі гра. Але як казав мій улюблений і, на жаль, покійний поет Олег Лишега, поезію треба читати маленькими порціями, тому що велика порція може тебе вбити.

Тема війни – це одразу схвалення. Війна притупила смак українського читача. Ти написав про війну? «Молодець», – каже український читач. Але він читає про війну і не відчуває, що це, можливо, слабенький вірш

У мене є вірш, присвячений жорстокості («В одній давній славетній катівській родині…» – ред.), але я ще не написав такого чітко вираженого вірша про війну, про останні події, про які рветься писати чи не кожен громадянин Facebook. Я все ж таки притримуюся ідеї, що доки ти не побував там, не зіткнувся з тим усім і не натиснув на гачок, власне кажучи, ти не маєш права про це писати. Мене часто критикують за цю мою позицію. Але мені здається, що про війну або зовсім не писати, або писати так, аби це потім залишалося на полицях бібліофілів. Насторожує те, що зараз війна з людської трагедії перетворилася на модний тренд. Тема війни – це одразу схвалення. Війна притупила смак українського читача. Ти написав про війну? «Молодець», – каже український читач. Але він читає про війну і не відчуває, що це, можливо, слабенький вірш.

Тому я не поспішаю писати, щоб залишатися собою. Щоб потім було зрозуміло, що це я писав, а не кілька різних людей, як це буває в літературі. Існує теорія, що якщо знайдеться якийсь терплячий читач, який тебе всього колись прочитає і проаналізує, то пересвідчиться, що твоя поезія, скільки б збірок в тебе не вийшло, має в собі одне й те саме. Можливо, кожен з нас насправді пише одну довгу вовчу пісню.

  • 16x9 Image

    Ярослава Куцай

    Народилася в Києві. Закінчила бакалаврат Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, магістратуру Школи журналістики НаУКМА та Університет Ісландії за спеціальністю «Довкілля та природні ресурси». Публікувалася у низці українських суспільно-політичних тижневиків та інтернет-видань. Була репортером програми «Час» на 5 каналі, прес-секретарем Національного екологічного центру України. Автор статей для українського National Geographic. З 2014 по 2016 жила у Рейк’явіку, дописуючи в англомовні ісландські журнали та співпрацюючи як позаштатний кореспондент з українськими медіа.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG