Доступність посилання

24 Вересень 2017, Київ 03:20

Нецілісна декомунізація


Черепи жертв сталінських репресій із масового поховання в урочищі Дем’янів Лаз біля Івано-Франківська, 1989 рік. Під час розкопок знайшли людські рештки і згодом ідентифікувати 524 осіб, страчених у червні 1941 року

(Рубрика «Точка зору»)

Орися Грудка

Захоплення і ґвалт. Падає черговий Ленін. Одні знімають відео, інші ховають у кишені уламки пам’ятника. Невдовзі люди повертаються до щоденного життя. Вчитися в школах, які й досі працюють на радянський лад; до прокомуністичних викладачів університетів; на роботу, де з часу СРСР змінилось не так вже й багато.

Минуло чверть століття після проголошення Незалежності України. Завдяки Революції гідності закони про декомунізацію нарешті ухвалили. Це успіх, але не слід його сприймати абсолютно. Щоб зрозуміти, що й чому пішло не так, погляньмо на природу декомунізації.

Основна увага законів була прикута до речей символічних. Безумовно, важливих, але ж не первинних.

Поки зациклюємося на символах, комуністичне – в процесах: Погляньмо хоча б на освіту.

Під «головопад» мовчазних ленінів не один викладач переповідає курс філософії політичних вчень так, ніби це досі «науковий комунізм». І цілком ймовірно, що звуки ударів монументального каменю об землю не проникають за університетські стіни.

Подібні розповіді про викладачів і навчальний процес неодноразово чула від студентів з різних університетів країни. Вкупці з епітетами: «совок», «комунізм», «радянщина». Однобокість викладу, націленість на зазубрювання – типові методи виховання людини тоталітарного світу. Зразкового пролетаря, який точитиме деталі на заводі і киватиме в такт єдино правильній думці «згори». Не критичних, творчих і активних особистостей, які потрібні для розбудови молодої держави.

Наша декомунізація зациклена на символах, бо породжена з емоцій.

Під час вшанування жертв Голодомору 1932-33 років. Київ, 23 листопада 2013 року
Під час вшанування жертв Голодомору 1932-33 років. Київ, 23 листопада 2013 року

Післяреволюційний період – час загострених почуттів. Політично-патріотичної енергії в суспільстві було чимало. В Україні вона знайшла втілення, зокрема, в політиці декомунізації. Емоції – ось її паливо.

Дослідження соціологічної групи «Рейтинг» показало, що люди категоричніше проти знесення пам’ятників, ніж перейменування вулиць. Хоча, здавалося б, формальні незручності зміни назв, пов’язаних з місцем проживання, мали б викликати більше негативу.

Те ж дослідження засвідчило, що ставлення до декомунізації в Україні чітко поляризоване: є два категоричні фронти прибічників і супротивників. Нейтральних мало.

Це напряму випливає з емоційної природи української декомунізації. Люди – чи ті, хто за, чи ті, хто проти, – не сприймають цю політику комплексно, з її набором переваг і недоліків. Її сприймають спрощено, керуючись своїм почуттєвим упередженням.

Як наслідок – маємо чорно-біле сприйняття дійсності.

Черепи жертв сталінських репресій із масового поховання в урочищі Дем’янів Лаз біля Івано-Франківська
Черепи жертв сталінських репресій із масового поховання в урочищі Дем’янів Лаз біля Івано-Франківська

Комунізм – зло; наша позиція апріорі істинна. Або комунізм – абсолютне добро і не інакше. Смисли різні, принцип той самий.

В оцій апріорності помирає здатність до самокритики.

Таїться небажання й відсутність намагання побачити свої помилки. Але коли ситуація погана, треба ж на когось покласти провину. Знаходимо її в іншому. «Хтось нам винен» – є така неприємна риса в українського суспільства. Як в анекдоті: «Нема води в крані. Хто винен? – Та москалі ж».

Почасти декомунізація слугує черговим замінником потреби розібратися з проблемами внутрішнього життя країни.

...Чому така, суто емоційна декомунізація – це погано?

Річ у тім, що така декомунізація – самоцільна. Головне в ній вона сама. Тож, як і саме слово, наслідки її заперечні, негативістські – роз’єднуємо суспільство, руйнуємо минуле, звинувачуємо інших.

З такою декомунізацією робимо певні дії, але всі вони – на заперечення. Тоді як нам потрібно створити нове, об’єднатися, самовизначитися. Не комуністи, то хто? Патріоти? Але ж патріотами можуть бути і соціал-демократи, і ліберали, і ті ж комуністи.

Нам треба переосмислити нашу декомунізацію з голови до ніг. Почати її розуміти як частину ширшої політики. Декомунізація повинна бути не самоціллю, а інструментом. Вона повинна мати чітке функціональне, творче застосування – проводитися, як очищення дороги, для втілення більшого українського проекту, і тільки в його рамках вона набуває сенсу.

За 25 років так і не змогли придумати єдиного проекту України. Чи зараз, на теперішньому етапі розвитку ми знаємо напрямок курсу України? Чи маємо стратегічний план, чи бодай бачення?

Чи ж ми, навпаки, замінювали його солодким і облудливим популізмом, і продовжуємо це робити тепер. Жодної ідеологічної партії, та й ніякого розуміння в народі, що воно таке.

На державному рівні не мали стратегічного бачення розвитку України, то й бажання здійснювати декомунізацію не було. Зараз бажання є, а стратегії немає досі. Є інстинктивний виплеск, якому бракує конкретної політичної цілі і цілісності. Натомість його використовують у популістських цілях.

Мало знати, від чого звільняємося – треба знати для чого. Декомунізація суто на емоційному підґрунті не приводить до системних, реальних змін, бо й не націлена привести. Для цього їй бракує раціональної складової, яка вимальовує стратегічне бачення майбутнього.

Якщо замість аморфного ствердження, що комуністична спадщина стоїть на заваді, матимемо розуміння, для чого саме, то й сприйматиметься вона комплексно – з перевагами, якими можуть бути і результати, і уроки; і недоліками, що навпаки гальмують. Без раціональності ж зло – сам комунізм, а не те, для чого він нам шкідливий.

За критичним поглядом на декомунізацію слідує і критичний погляд на себе – визнання своїх помилок і слабкостей. А це означає брати відповідальність – відтак позиціонувати себе як суб’єктів. Діячів, творців своєї долі, а не бездіяльних об’єктів негативних впливів.

Тож і займімося насамперед творенням «для» – державно-економічним розвитком, українською стратегією, бо це є найкращим ґрунтом для реалізації нашої патріотичної енергії. Саме по собі нічого не зміниться. Говорячи про політичні зміни, неодноразово повторюю: «ми». Державотворення – справа суспільства не менша, ніж політичних інституцій. Що на політичне має право впливати тільки еліта, і що державу будують «вони» – психологія радянської людини. Що треба декомунізувати безапеляційно – то це свою об’єктну свідомість. А над політикою декомунізації треба думати, комплексно продумувати, а не беззастережно втілювати.

Орися Грудка учасниця Школи міжнародної журналістики «Виклики декомунізації», яку провели в Школі журналістики Українського католицького університету за підтримки програми MYMEDIA.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG