Доступність посилання

21 Листопад 2017, Київ 10:17

Зірка комуністичного рок-н-ролу. Наш Сосюра


Пам'ятник Володимиру Сосюрі в музеї, Сіверськ, Донецька область

Роман Губа

(Рубрика «Точка зору»)

«Зачем тратить патроны – они пригодятся для панов»

«Третя рота»

Що ховається за дверима радянських музеїв? Усі вони – від військових до краєзнавчих, від кімнат-музеїв до цілих полігонів просто неба – свято оберігають пам’ять про Радянський Союз, хоч і у різних його версіях.

У містечку Сіверськ на Донеччині є своя маленька пам’ятка – музей Володимира Сосюри. Колись поет вчився на агронома в сільськогосподарському училищі тоді ще селища Ями. Окрім книжок та автографів Сосюри, в музеї є невеличкий пам’ятник. Поет зображений на ньому як боєць Червоної армії часів Громадянської війни.

Багато років стояв Володимир Миколайович на цій почесній варті. Аж раптом вже в часи незалежної України йому вирішили додати патріотичності. За спиною юного червоноармійця намалювали синьо-жовтий прапор. З тих часів він виглядає чи то як зрадник-перебіжчик на сторону Петлюри, чи то як агент УНР у трофейному, відбитому в комуністів, однострої. Загалом обидва варіанти мають право на життя. На додачу, в іншому кутку кімнатки встановили макет хати-мазанки і поставили кілька предметів побуту ХІХ століття. «То у нас українська хатка», – гордо представляла експозицію керівниця музею із сорокарічним педагогічним стажем.

«Два Володьки»

Володимир Миколайович Сосюра народився в передостанній рік ХІХ століття на залізничній станції Дебальцеве. Це одна з небагатьох згадок про містечко до початку конфлікту на сході України. Важливий залізничний вузол, відсутність газопостачання та фабрика контрафактних сигарет – от і вся довоєнна слава Дебальцева. Зараз пам'яток більше не стало, вузол було знищено, а потім знов відбудовано росіянами, сигарети продовжують возити через Закарпаття до Євросоюзу, газу немає і досі.

Зазвичай юні філологи люблять згадувати про зв'язки поета із відомим лінгвістом Фердінандом де Соссюром, що насправді є байкою чи то від самого Сосюри, чи то від його освіченого діда. Відомо, що після декількох спроб отримати освіту життя таки закинуло Володю у бурю Громадянської війни, або ж війни усіх проти всіх.

Молодий Сосюра був не надто стабільним у політичних поглядах, та і світ тоді теж стабільністю не славився. Отже, він встиг повоювати і у складі війська УНР, а потім і у Червоній армії. Як так сталося – досі не дуже зрозуміло. Так як врешті-решт червоні перемогли, поетові доводилось виправдовуватись за свій вчинок.

І пішов я тоді до Петлюри,

бо у мене штанів не було.

Скільки нас, отаких, попід мури

од червоної кулі лягло.

У роки Другої світової Сюсюра пише свій єдиний прозовий твір – автобіографічний роман у трьох частинах «Третя рота». За жанром це рок-н-рольна історія життя поета: від дитячих років до творчої діяльності в умовах УРСР. Юний, а потім вже не дуже юний Сосюра воює, кохає, пише вірші, страждає через тимчасовий вихід із партії, тішиться поверненню до неї, зізнається у вірності Леніну та щиро співчуває другові Миколі Хвильовому, який застрелився 1933 року. До цього додайте сцени поетичних тусовок в Одесі 1920-х, де Сосюра затоваришував з місцевими митцями та опис конфліктів у творчих колах радянської молоді. Є навіть кілька сцен, де сутички перетікають у банальний мордобій, із якого Сосюра виходить переможцем.

«Мені перестало хотітися жити, і я умовився з однією курсанткою повіситись... Але море було таке чудесне, і увечері на Дерибасівській вулиці золотою ниткою тремтіли в небі ліхтарі, а повітря було ніжне, тепле й бархатне, і я роздумав умирати», – в цьому весь Сосюра тих років, молодий, п’яний і дуже везучий.

Згодом одеський гурт «Коллектив поэтов» розпалася, бо митці перебиралися до інших міст. Деякі з них не пережили репресії 1930-х. Але не Сосюра. Він переїхав до Харкова, де жив у сумнозвісному домі «Слово» поруч із тими, кого ми називаємо «Розстріляне відродження». Поет пережив більшість сусідів на десятки років.

Іноді діставалося і йому. За «зоологический национализм» Сосюру якось позбавили партквитка на якийсь час. А потім пробачили і поновили у партії. І жив він цілком щасливо до 1965 року. І навіть заслужив після смерті музей із пам'ятником собі. Тепер ще й на тлі синьо-жовтої стіни.

«Любіть Україну»

Націонал-комуніст Володимир Сосюра увійшов у радянську літературу завдяки поемі «Червона зима» (1921 рік). Сьогодні її вже не може бути в шкільній програмі через «прорадянськість», але сам Сосюра згадував, що її критикували за «махновськість».

У пояснювальній записці до програми з української літератури для 5-9 класів слово «патріот» та його спільнокореневі згадуються 30 разів. Другий абзац програми наче писаний в Мінкульті за міністра Нищука : «Українська література є потужним носієм ідентичності нації, її генетичного коду. Це надзвичайно важливий чинник і в сьогоднішніх умовах глобалізації усього світового цивілізаційного простору, і в індивідуальному національному самоусвідомленні». Ми з Сосюрою таких розумних слів не знаємо, але помітили, що старшокласникам запропоновано прочитати вірш «Любіть Україну» та проаналізувати його патріотичний пафос. Плюс ще два вірші: перший – про сад, другий – про квіти.

Чимало представників українського мистецтва 1920-х та 1930-х років щиро вірили в комуністичні ідеї. Частина з них загинула від рук ідейних соратників. Сосюра – автор із «історією успіху», якому пощастило померти своєю смертю у зрілому віці. При цьому він залишився жертвою режиму, який обмежував його у творчості, заганяючи в ідеологічні шори.

Володимира Сосюру в шкільному музеї декомунізували за допомогою синьо-жовтої фарби та зведення його творчості до патріотичних віршів. Але питання сприйняття українських радянських митців (через пробіл, а не через кому) може стати наступним після перейменування топонімів. І тоді фарби на всіх точно не вистачить.

«Розстріляне безсмертя»

Сосюру, Хвильового, Тичину та інших, хто вимушено чи щиро ставав частиною радянської системи, не варто за це ставити в «ідеологічний куток», робити митцями другого сорту. Справжня декомунізація відбудеться тоді, коли, незалежно від політичної позиції письменників, ми вважатимемо їх своїми, українськими. Без принципу «свій-чужий». Бо якщо гребти усіх за принципом «радянський», то доведеться щось робити із тими радянськими митцями, які досі живі та здорові. Хоча після 1991 року більшість з них зайняли патріотичну та навіть націоналістичну позиції, але деяким можна згадати цикли поезій про Володимира Леніна.

9 травня 2016 року у Львові члени кількох праворадикальних організацій намагались знести пам’ятник письменнику Степанові Тудору. Мотивацією була начебто «радянськість» письменника. Під приводом реконструкції площі Маланюка пам’ятник таки прибрали в музей, але медійний розголос зчинив корисний ефект – Тудора згадали, по-новому відкрили філософа Львівсько-Варшавської школи, який загинув 1941 року під час нацистських бомбардувань. Тепер в сучасного читача є нагода переосмислити діяльність письменника та дати їй нове життя. Літературна серія «Наші 20-ті» видавництва «Темпора» теж про це – видати забуті твори радянських письменників. Наших радянських письменників. Додайте сюди кінорозвідки Національного центру Олександра Довженка, який оцифровує та переозвучує український кінематограф 1920-х років. Правда, робиться це поки що або за грантової підтримки, або на голому ентузіазмі.

Роман Губа – випускник Школи журналістики Українського католицького університету, учасник Школи міжнародної журналістики «Виклики декомунізації»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG