Доступність посилання

27 Червень 2017, Київ 09:02

«Кіборг» Вадим Ваврищук про оборону вежі Донецького аеропорту


До другої річниці виходу «кіборгів» із диспетчерської вежі Донецького аеропорту Радіо Свобода записало розповідь Вадима Ваврищука (позивний «Грін»), капітана 122-го окремого аеромобільного батальйону, про 22 дні оборони вежі. Зокрема, і про 13 січня 2015 року, коли вежа упала після кількагодинного обстрілу танком.

Я брав участь у ролі командира чи коменданта оборони диспетчерської вежі Донецького аеропорту з 23 грудня 2014-го по 13 січня 2015 року

​– Я «Грін», Вадим Ваврищук, брав участь у ролі командира чи коменданта оборони диспетчерської вежі Донецького аеропорту з 23 грудня 2014-го по 13 січня 2015 року. 13 січня близько 8:00 ранку був поранений – контузія середнього ступеня після пострілу танка і прямого попадання у вежу.

«Заїзд на вежу»

– Коли я заїжджав, то з мого батальйону було шість чоловік з роти вогневої підтримки, я і кулеметник з мого взводу Саня Фриюк (позивний «Айболіт»). А потім приїхало ще вісім моїх бійців. Усього нас на вежі 21 людина була.

Те, що ми, наш батальйон, має виїжджати на оборону Донецького аеропорту, ми, в принципі, вже знали. Нам про це командування вже довгий час прозоро натякало.

9 листопада ми виїхали зі Львова , а 11-го прибули в «зону АТО» – у Костянтинівку. Там розмістилися. Один раз нас підняли були по бойовій тривозі. Ми вишикувалися повністю з усім озброєнням. Якась була незрозуміла ситуація в аеропорту, хтось чи не хотів заходити чи щось інше, але ми були у резерві і мали бути готові. Ми до обіду простояли усі на вулиці. Вже був початок грудня, мороз був. В обід нам дали команду відбій і ми пішли роззброїлися і далі займалися своїми справами.

Командир «Грін» – Вадим Ваврищук, позивний «Грін» (праворуч), капітан 122-го окремого аеромобільного батальйону
Командир «Грін» – Вадим Ваврищук, позивний «Грін» (праворуч), капітан 122-го окремого аеромобільного батальйону

Безпосередньо у Піски ми зайшли у складі 8-ї роти підрозділу вогневої підтримки 16 чи 17 грудня. Взагалі наші підрозділи там у Водяне заходили ще раніше.

Ми там між ротами ледь не побилися за те, хто буде першим заходити в аеропорт. Для нас це було якось настільки почесно, що й не передати

Ми там між ротами ледь не побилися за те, хто буде першим заходити в аеропорт. Для нас це було якось настільки почесно, що й не передати. У мене був такий сержант, з мого взводу Олег Дюг. Він у Пісках захворів буквально на перший чи другий день. У нього температура була за 39 – серйозно. Не те, що там «косив» чи що. Його відправили назад у Костянтинівку. Він за три дні там, ледь не сам себе колов, усі чим міг лікувався, за 3 чи 4 дні вернувся і разом з нами виїхав в аеропорт.

Словом, тиждень ми просиділи в Пісках. Активних боїв не було. Бойових втрат не було. І 23 грудня ми зайшли через їхній блокпост – через цей «сєпарський» блокпост, через «перевірку» озброєння – в сам аеропорт.

Наш батальйон був укомплектований вихідцями з західної України на 85%, і для нас – десантників-западенців, такий захід через їхній блокпост – це було принизливо. Напевне, «на верхах» не могли «порєшать» по-іншому, я не знаю.

Там стояли переодягнені російські, навіть не солдати, я думаю – офіцери

Ніякого там ні «Мотороли», чи ще когось, ми не бачили. Там стояли переодягнені російські, навіть не солдати, я думаю – офіцери. Я як професійний військовий дивився на їхню амуніцію, на їхнє спорядження, оцінив і зробив висновок. Скажемо так, я заздрив їхній екіпіровці, їхньому спорядженню.

Мова чисто російська, з «російським акцентом». Шеврони у них були «ДНР», «ваєнная паліція», але мова суто російська, команди чіткі. Було видно, що це кадрові, професійні військові

Було видно, що десь тільки за півгодини до нашого прибуття вони заступили на цей блокпост. Мова чисто російська, при чому з «російським акцентом». Я звернув увагу на їхнє взуття. Була сльота і за такої погоди взуття швидко брудниться, а у них підошви лише трохи забруднені були. Тобто, було видно, що вони буквально перед нашим заїздом змінили штатний склад тих, хто стояв на блокпосту. Шеврони у них були «ДНР», «ваєнная паліція», але мова суто російська, команди чіткі. Було видно, що люди професійні, свою справу знають. Словом, було видно, що це кадрові, професійні військові.

Коли все скінчилося, то ми колоною рушили далі. Вони нас супроводжували своїм БТР. Моя машина йшла крайня у колоні. Я тоді пам’ятаю, коли ми проїжджали цей блокпост, БТР за нами їхав, і ліворуч стояв вагончик по ходу руху колони. Ми лицем назад дивилися. Так от, з того вагончика вийшов натуральний «сєпар» – суміш алкоголіка з наркоманом, який щонайменше тричі відсидів. Таке мале, що треба плакати. Форма на три розміри більша.

Ми всі у балаклавах сидимо і тупо починаємо реготати, і то так реготати, що аж машина ходить від реготу. А вони, видно, почули нас, що ми сміємося, і почали дивитися, куди ми дивимося, і йому махають рукою, мовляв, «сховайся, не сором нас».

Ми «зайшли на термінал». Старий термінал вже був не наш. Нашими були новий термін, вежа і метеостанція. Ми зайшли на термінал, розвантажилися, тому що у нас в машині були деякі речі хлопців, які залишалася у терміналі.

Висунулися з терміналу на вежу. Попали під обстріл. По нас відразу «лупанули» з РПГ. Я якраз крайнім на борту сидів і бачив, як ця ракета нам прямо у машину залітає. У нас там трошки БК (боєкомплект – ред.) було і 300 літрів пального, десь 100 літрів солярки і 200 бензину чи навпаки. Якби ракета туди увійшла, то ніхто нікуди вже б не поїхав... Навздогін нам ще з кулемета дати. Судячи зі звуку, стріляли з кулемета калібру 72.

Але водій, класний хлопець, на жаль, не пам’ятаю з якого він підрозділу, крутнув машиною і ракета пройшла повз. Тобто, він нас врятував своїм маневруванням. Плюс до того, вочевидь, той, хто стріляв, не взяв поправку на вітер.

Це було як у якомусь фільмі – ми бачили, як ця ракета на нас летить із РПГ. Але вона вийшла за термінал за рахунок своєї довжини і пориву вітру, «у хвостовик» ще задуло – вона пішла метрів 10-15 від нас і збоку розірвалася

Чому я так детально розповідаю? Тому що я бачив, як вона летіла, ця ракета. Ми їхали десь зі швидкістю 60 кілометрів на годину, може, й більше, по злітній смузі, а вона нам навздогін летіла. Якби ми на місці стояли, то я її, може, й не бачив би. А так, це було як у якомусь фільмі – ми бачили, як ця ракета на нас летить із РПГ. Але вона вийшла за термінал за рахунок своєї довжини і пориву вітру, «у хвостовик» ще задуло – вона пішла метрів 10-15 від нас і збоку розірвалася. Ми відразу заховалися від них за новим терміналом. Бо стріляли по нас зі старого терміналу.

З ними вийшли на зв’язок й запитали, що «за фігня», що це за «мірниє заєзди»? Хвилин за сім вони ще раз «по навісу», бо не знали, де ми, з РПГ вистрілили. Також не попали – метрів 30-40 не попали. І десь за 7 хвилин нам дали команду продовжити рух. Ми вже виїхали, без пригод доїхали й швидко на вежі розвантажилися. Ми розвантажилися, а зміна, яка з 90-го батальйону, хлопці завантажилися і поїхали.

Зустріч

– Нас на вежі добре зустріли. Знаєте, здоровий солдатський цинізм. Вони ж всі дивилися, як ми їдемо, як по нас стріляють. І кажуть: «Шкода було б, якби у вас попали». Ми: «Звісно, шкода». А вони: «Звісно, шкода – ви нас не поміняли б, і ми тут далі сиділи б». І все в такому дусі, розумієте.

Потім вийшов мене зустрічати Олег Лосинський з позивним «Лось». Ми ще з Пісок зідзвонювалися із ним. Я запитував, що необхідно взяти, що і до чого. Бо за тиждень перед нашим приїздом була дуже велика пожежа на вежі – багато усього згоріло. «Лось» мені давав вказівки, що необхідно з собою взяти у першу чергу для «життя» на вежі.

З тих, хто заїхав, я був один офіцер. А у 90-му було двоє – «Лось і «Циган». Ми роззнайомилися і «Лось» мене відразу запитав: «А де твій другий?». Кажу: «Немає». А він: «Ну, то ти вже «кіборг», бо три тижні ні спати, ні їсти, ні в туалет ходити не будеш». Я зрозумів потім, що він мав на увазі. До заходу на вежу у мене особливого бойового досвіду не було. Ну, провів я чотири колони. Я був старшим супроводу. Під обстріли ми не потрапляли.

У нас нормального бойового досвіду не було, але я не можу сказати, що «кіборги» – це «ніхто і нічого». Ми думали: «Та, блін, та люди ж якось воювали, а ми чим гірші?». Ми боялися осоромитися. Розумієте?!

Перші бойові зіткнення у нас почали відбуватися тільки у Пісках. І хоч, дійсно, у нас нормального бойового досвіду не було, але я не можу сказати, що «кіборги» – це «ніхто і нічого». Я і хлопці, ми думали: «Та, блін, та люди ж якось воювали, а ми чим гірші?». Ми, звісно, переживали, можна казати, боялися, але в хорошому сенсі слова «боялися». Ми боялися осоромитися. Розумієте?!

А ви задумайтеся над тим: чому перед тим був 90-й батальйон, а потім ми? Всього ж Донецький аеропорт 100-120 чоловік у «найкращі дні» обороняло. Так невже не можна було знайти, грубо кажучи, тисячу чоловік в Україні «спецури», спецпризначенців підготовлених, які могли б 10 діб нести там службу? Я не міг зрозуміти, чому у таке місце пускали людей, які ніколи не мали бойового досвіду.

Може, просто хотіли вже віддати ДАП і думали, що ми зразу «впадемо». А ми «на зубах» трималися! Не знаю на чому, але ми трималися

Може, просто хотіли вже віддати ДАП і думали, що ми зразу «впадемо». А ми «на зубах» трималися! Не знаю на чому, але ми трималися.

Інструктаж про бої і «сафарі»

– Тож, нам зробили ввідний інструктаж, розповіли що і до чого. Вже звечоріло, а там, в основному, всі бої починалися з пів на п’яту вечора і десь до шостої ранку. Тобто, у темний час доби.

Нас відразу попередили, що, оскільки ми – новенькі, сьогодні буде дуже «весело» – «вітати» нас будуть по-серйозному. Знаєте, як кажуть, «на вошивість перевіряти».

Оскільки нас восьмеро заїхало, то з нами залишалося ще 12-13 «стариків», тобто хлопці з 90-го батальйону і 93-ї бригади

Оскільки нас восьмеро заїхало, то з нами залишалося ще 12-13 «стариків», тобто хлопці з 90-го батальйону і 93-ї бригади. Вони нам швиденько кажуть: «Все-все, почало сіріти, – швидко по місцях, ті – туди, ті – туди, а ті – туди». Швидко розписали наряди, розписали пости. Решта всі поховалися. За 20 хвилин, як «Лось» закінчив вступний інструктаж, почало «прилітати».

На вихідні «сєпари» влаштовують «сафарі». Виродки приїжджають і з дальньої відстані з великокаліберної зброї «працюють», таке полювання на людей

Також нас попередили, що на вихідні «сєпари» влаштовують «сафарі». Приїжджають «багатєнькіє дядєнькі» і стріляють зі снайперської гвинтівки по нас. Така «фішка», розумієте, виродки приїжджають і з дальньої відстані з великокаліберної зброї «працюють», таке полювання на людей.

Якщо всі бої у нас починалися вночі або під вечір, то «сафарі» було вдень. Наприклад, у першій дня. Тому що, якщо зброя без полум’ягасника, то вночі можна якось напрямок стрільби побачити: куди куля входить, а куди рикошетить. Відповідно, по калібру кулі ми визначаємо відстань, якщо калібр великий, значить, працюють, як мінімум, з 600-700 метрів. Ми вже починаємо вдалину дивитися і пробуємо засікти спалах, щоб потім накрити з крупнокаліберного кулемета або викликати міномети або артилерію, наприклад, на цю точку. А вдень ми не можемо засікти навіть спалаху. Тому вдень через це було трішки гірше.

Наприклад, ті ж самі кулемети чи снайперські гвинтівки працюють тоді, коли йде атака, коли піхота йде в атаку. Тоді є сенс цієї роботи. Тобто вони прикривають свою піхоту, вони гасять наші вогневі точки. А це було просто без усілякої бойової доцільності. Припустимо, ми там сидимо, дивитися, туди-сюди, а по нашому руху чи просто по тих місцях, де ми можемо бути, починає одиночними вистрілами працювати снайпер. Немає ні артилерійської підготовки з їхнього боку, немає штурму піхоти, нічого, а просто одиночними вистрілами з однієї позиції працює снайпер.

Оскільки рація батальйону, зв'язок зі штабом, був тільки у мене, то я можу сказати напевне на 101% – вони нас чули

До речі, я впевнений, що противник нас «слухав». Оскільки рація батальйону, зв'язок зі штабом, був тільки у мене, то я можу сказати напевне на 101% – вони нас чули. Хоча нас інструктували, що у нас прошивка радіостанції американська, «Моторола» і так далі. Казали: «Не дай Боже, втратите радіостанцію – краще застрелься (це вони як жарт), бо й внуки не розплатяться», але вони нас чули. Тому що, коли вночі йде бій, я викликаю 120 міномет і кажу: «Дайте мені лампочку», тобто, прошу, щоб навісили зверху освітлювальну ракету з міномета, бій затихає за півхвилини до вистрілу. Освітлення немає – бій розпочинається знову, розгорається з новою силою. І це було не один раз. З цього я можу точно зробити висновок, що вони нас чули і прекрасно чули.

Як «тримали» вежу

– Ховатися у вежі, звісно, було складно. Але я не думаю, що у цьому якась моя особиста велика заслуга, що увесь особовий склад вийшов живий. Я просто думаю, що доля кожного з цих людей – їхній час ще не прийшов, і їхня доля була зовсім інша, ніж загинути там.

Не так я, як мої бійці мене охороняли, вони мене виводили з-під обстрілу, бо я був у них один офіцер. Вони мене прикривали

Я більше скажу, що не так я, як мої бійці мене охороняли, вони мене виводили з-під обстрілу, бо я був у них один офіцер. Вони мене прикривали своїми тілами, десь у кутку садили, накривали бронежилетами.

Як починається бій, я по одній радіостанції віддаю внутрішні команди, а біля другого вуха інша радіостанція – це зв'язок з артилерією, зі штабом

Хлопці мені казали: «Кричи тут! І кричи тихіше, бо тебе «сєпари чують». Бо як починається бій, я по одній радіостанції віддаю внутрішні команди: куди з кулемета вести вогонь, а куди перенести вогонь, викликаю снайпера, тобто, веду керування боєм свого підрозділу, а біля другого вуха інша радіостанція – це зв'язок з артилерією, зі штабом, і я їм кажу, по якому орієнтиру нанести мінометами удар, куди артилерією нанести удар.

В принципі, у мене дві руки зайняті, і я постійно верещу. Іде бій – ми стріляємо і по нас стріляють, шум, гуркіт страшний – і я волаю не зупиняючись. Бувало таке, що двоє прийдуть, мене швиденько прикриють своїми бронежилетами, як би тілами, і переведуть у інше місце. Кажуть: «Отут сиди, бо так верещиш, що вони можуть на голос (жартують) стріляти». Тож, не те, що я їх там оберігав чи охороняв, а вони мене оберігали і охороняли.

Під час бою я ще вимагав доповіді від інших постів. Бо пости були і у «рукаві», і у крилі, а інші – безпосередньо на вежі. А були такі бої, що нас з трьох-чотирьох боків атакували і я весь час запитував, як там обстановка, чи не треба туди людей перекинути, чи кулемет перекинути, чи їм якось вогнем допомогти. І якщо вони мовчали, то я їм казав: «10 секунд немає доповіді і я біжу…». Вони відразу мені починали всі відповідати: «Ні-ні, тільки не йди до нас».

Ми спілкувалися тільки по позивних і для нас там не було різниці, який у кого вік і звання. Для нас це ніякої ролі не грало

Ми спілкувалися тільки по позивних і для нас там не було різниці, який у кого вік і звання. Для нас це ніякої ролі не грало.

Повірте, у мене були моменти, коли на мене виходило «очєнь бальшоє» командування і запитувало щось щодо корегування, чому я туди просив вогонь. То я, бувало, таким «трьохповерховим» відповідав, що у них запитання закінчувалися. Вони казали: «Все-все, «Грін», заспокойся, все робимо». Я «Грін», тому, що «зелений» – академію прикордонних військ закінчив. Я був прикордонником.

Про «Поляка» – Євгена Полякова

– Багато людей здивували мене з дуже хорошої точки зору. Я не хочу нікого хвалити окремо зі своїх бійців, саме зі 122-го батальйону, бо усі пройшли це випробування. Єдине про кого хочу сказати окремо, це про справжнього «військового демона» – Женю Полякова.

«Поляк» був вже другу ротацію в аеропорту, на вежі. Він там вже все знав. Він у нас був і сапер, і стрілок, і хто хочеш, і майстер на всі руки

«Поляк» був вже другу ротацію в аеропорту, на вежі. Він там вже все знав. Він у нас був і сапер, і стрілок, і хто хочеш, і майстер на всі руки.

Я з ним був у наряді, здається, 8 січня. Тоді було дуже холодно, десь мінус 28-29. Я з ним цілу ніч просидів біля «буржуйки» і мені було так цікаво розмовляти з цим юнаком, просто як з людиною, і як з бійцем.

Командир «Грін» (ліворуч) і капелан «Назарей»
Командир «Грін» (ліворуч) і капелан «Назарей»

У нас сержантський і рядовий склад був два тижні на вежі, а офіцери і командири, то вони – по три тижні, щоб ще тиждень вчити свого змінного командира. Ми ніби приїхали і залишалися з його людьми. І от, я вже пробув, мабуть, біля двох тижнів і вже думав, що я «матьорий», що я все знаю. А фіг там! Коли «Поляк» появився, то я зрозумів, скільки я ще всього не знаю. І дуже багато чого не знаю.

«Поляк» – це така людина, ніби його спеціально робили частково для життя, а частково – для війни. Він мало чого боявся. Як тільки якась «халепа», то у нього відразу ціла купа скажених ідей

«Поляк» – це така людина, ніби його спеціально робили частково для життя, а частково – для війни. Він мало чого, напевне, боявся. Як тільки якась «халепа», то у нього відразу ціла купа скажених ідей. На перший погляд, нам видавалися фантастичними, але потім, коли ми часом його ідеї втілювали у життя, то вони давали такий ефект, що на нього ніхто не очікував.

У нього ніби не було спеціалізованої військової освіти. Я йому пропонував переводитися до нас у десант, а він каже: «Я переводжуся в 79-ку». Він до цього служив на контракті в 79-й миколаївській бригаді ВДВ.

У певні моменти він поводив себе, як дитина. Мене брали сумніви, чи йому є бодай 18, чи у нього, грубо кажучи, є паспорт. А в іншій ситуації, він розмірковував так, ніби у нього мінімум не менший життєвий досвід, ніж у мене – 40-річного

Він був таким, знаєте…У певні моменти він поводив себе, як дитина. Мене брали сумніви чи йому є бодай 18, чи у нього, грубо кажучи, є паспорт. А в іншій ситуації, він розмірковував так, ніби у нього мінімум не менший життєвий досвід, ніж у мене – 40-річного. Він був душею компанії, міг усіх нас смішити, дуркувати. Він був таким, що постійно всі хотіли бути біля нього й робити щось разом з ним. Він завжди був веселий. І у мене таке враження, що чим складнішим було завдання, тим йому було цікавіше було його виконати.

«Кіборг» Євген Поляков («Поляк»)
«Кіборг» Євген Поляков («Поляк»)

По-перше, з військової точки зору, з ним було надійно. Хоч, він і шукав постійно собі якісь пригоди – десь вилізти, поробити якусь справу свою. Але коли треба було іти виконувати якесь завдання складне і «Поляк» туди йде, то відбою від бажаючих з ним разом не було. Мені тільки доводилося вибирати з бажаючих. Приміром, треба «Поляк» і ще три людини, а бажаючих десять уже. І це при тому, що всі знали, що він може таке «витворити», як ото дитина чи підліток.

Я, кадровий офіцер, багато чому у «Поляка» вчився

Я, кадровий офіцер, багато чому у «Поляка» вчився. Так як він вже був вдруге, він знав, як було раніше, знав, що, до чого і як. Він потім став нашим штатним сапером, замінував і розміновував виходи.

Там була раз така смішна ситуація. Пішли на розмінування. Знаючи, де розтяжки, Женя-«Поляк» їх попереступав, а Васька-«Замок» не знав і чотири розтяжки «на себе зняв». І от «Поляк» мені розказує: «Чую «клац». Дивлюся – Вася і ноги у нього у дротові з розтяжок». Вася дивиться на свої ноги. «Поляк» говорить: «Твою м..ть!» І вони вибігають з вежі разом – «на ривок». Біжить Вася і думає: «Мені треба вибігти і хоча би на півметра у куток, вбік, щоб осколками від вибухової хвилі не посікло». Розказує «Поляк»: «Я біжу і моє завдання – бігти хоча б на метр попереду Васі».

Я намагався ні з ким дуже сильно не зближуватися, не дружити, щоб потім просто не було цього відчуття розпачу, горя за близько втраченою людиною

Я Вам чесно скажу, це так тяжко коли побратим гине, що я навіть зі своїми намагався не сильно дружити. Я на війні під Авдіївкою з мого батальйону втратив свого найкращого друга, з яким я разом поїхав звідси з Луцька 20 серпня 2014 року у батальйон. Це Юра Чучалін, позивний – «Узбек». Також капітан, командир першого взводу. Його старший син Петро, до слова, зараз командир роти 25-ї бригади. Має три поранення. Тож я просто намагався ні з ким дуже сильно не зближуватися, не дружити, щоб потім просто не було (я ж знав, куди ми їдемо) цього відчуття розпачу, горя за близько втраченою людиною. Я не знаю, як правильно пояснити.

Завжди важко, особливо коли молода людина гине. Але набагато важче, коли ти особисто цю людину добре знаєш і до неї ще прив’язаний. Тому мені було достатньо, скажемо так, позивного. Я навіть деяких бійців своїх, земляків, які зі мною були, але з мого підрозділу, я коли вже тут представляв на якісь нагороди, то тільки тоді довідувався, яке у них прізвище, ім’я, по-батькові. Повірте, чесно, я навіть не знав. Я знав позивний і зараз так ми і спілкуємося в основному між собою.

Що пили? Що їли?

Схуднув на 18 кілограмів за трохи більше, ніж три тижні. Можу на програму «Зважені та щасливі» інструктором іти

– Я заходив у Піски, то важив 92 кілограми, а після вежі Дніпропетровську у госпіталі мене зважили, то я вже – 74. Тобто, схуднув на 18 кілограмів за трохи більше, ніж три тижні. Можу на програму «Зважені та щасливі» інструктором іти.

Хоча харчі у нас були. Напевне, по сьогоднішній день плюс-мінус їжі вистачило б спокійно. Самоскид згущенок, тушонок, консервів різних приїжджав, розвантажувався перед входом на вежу і під обстрілом їхав.

Бійці називали це – «магазин». Так і казали: «Можна ми в магазин сходимо! Командире, треба прикрити відхід, бо ми відкриваємо вихід, а треба виставити вогневі пости, щоб якщо раптом попруть, щоб їх відсікти, щоб можна було закрити вхід». І так за 3-4 дні усю ту купу консервів перетаскали. Що було найсмачніше, то тягнули аж всередину вежі.

Вода у нас була у вигляді льоду. Ми вже там жартували, що коли -29 минуло, а там 3-4 дні було до 30-ти морозу, то коли було -2 чи -3, то ми вже жартували, що душ будемо приймати. Для нас це вже не те, що мороз.

Хоча у бою грієшся буквально за 3 секунди. Температура -29, а у тебе вже піт струмочками стікає

Для нас, навпаки, гірше було, коли відлига, бо коли мороз, то добре видно. Та й «сєпарам» у морози не хотілося особливо атакувати. Ну так, насипали нам там з артилерії, мінометів, з танка, але «піхота» їхня нас не «кошмарила». Тому що їм теж не дуже хотілося при такій температурі довго воювати. Хоча у бою грієшся буквально за 3 секунди. Температура -29, а у тебе вже піт струмочками стікає. І ніхто не захворів за цей час, ні у кого не було навіть температури.

А от коли -2 чи -3, то це, зазвичай, сніг чи туман і дуже погана видимість. Супротивник міг дуже близько до нас підкрадатися. Мене, як командира, це набагато більше розстроювало, ніж те, коли були великі морози.

Як упала диспетчерська вежа 13 січня?

– Я трошки по часу збиваюся, тому що це був один із найважчих днів, якщо не найважчий.

Мене по спині і по голові цими дверми вдарило і привалило ще на 70-80 сантиметрів бетонної суміші

Можливо, з 7:00 чи 8:30 дуже і дуже щільно почали «обробляти» вежу танком. По-моєму, був третій вистріл із танка... як я отримав поранення. Така там невеличка кімнатка і двері ліфта, кімната, де у ліфт було заходити на вежу. У цій кімнаті нас було людей 6-7. Ми від цього обстрілу ховалися. Це було на другому поверсі самої вежі. Снаряд потрапив у шахту ліфта в районі третього поверху і вибухова хвиля пішла вверх і вниз. Те, що пішло вниз, вирвало двері. Я якраз посередині між ними сидів. Мене по спині і по голові цими дверми вдарило і привалило ще на 70-80 сантиметрів бетонної суміші. Я втратив свідомість.

Мене відкопали. Пам’ятаю, що хлопці мене тягнуть за руки, а у мене повний рот крові. Я думаю: «Легені пробило – все, здохну». Але відчуваю – дихаю, ребра розходяться. Ні, значить нормально. Мене склало навпіл і у мене заніміли ноги. Думаю: «Напевне, ноги відірвало». А хлопці тим часом мене за руки, за голову, за плечі тягнуть вперед. Вибачте, грубо кажучи, в позу «раком» поставили мене, і я глянув вниз: ноги є! Починаю навкарачки виповзати – о, ніби все працює!

Я головою у касці об стіну бився, тому що дуже боліла голова. Знаєте, кажуть при контузії людина глохне. А я так чую, що, напевне, метрів за 100 хтось шептався б, я все чув би

І потім прийшов такий жахливий головний біль! Я пам’ятаю, що я головою у касці об стіну бився, тому що дуже боліла голова. Знаєте, кажуть при контузії людина глохне. А я так чую, що, напевне, метрів за 100 хтось шептався б, то я все чув би. Мені лікарі якісь тампони у вухо заштовхували. Я пам’ятаю, що я ходив і плечем вухо закривав, тому що дуже було чути, мені таке подразнення десь пішло. Я ще трошки після удару по голові, язик на 3 сантиметри наскрізь пробив – розмовляв погано. Але, як міг, ще в принципі якось командував.

Танк за 500 метрів – це гвинтівка такого дуже великого калібру, яка настільки точно б’є, що це ні в казці сказати, ні пером описати

То я пам’ятаю, що дзвонив ще в Піски до «правосеків», а в «правосеків» мали СПГ і «Рапіру», то вони з СПГ по моїх координатах приблизно «накидали». Я кажу: «Ви його «шуганіть», щоб він зійшов з місця хоч». Танк за 500 метрів – це гвинтівка такого дуже великого калібру, яка настільки точно б’є, що це ні в казці сказати, ні пером описати.

А вже потім мені «Дев’ятий» розповідав, що танк стояв, а до нього «КАМАЗ» приїжджав і через вежу йому завантажували туди снаряди. Він вже не рухався, він вже, як гармата, стріляв. Тому що наша артилерія його не чіпала, то що йому боятися? Він на місці і стояв. Він собі точку вибрав і собі нормально працював. Так що от така «фігня» була.

До того, як вежа упала, танк десь за пару годин 50 пострілів зробив. Нас два дні перед цим їхня артилерія і танки розстрілювали, а наша артилерія взагалі мовчала і не робила жодного пострілу

Тож, до того, як вежа упала, танк десь за пару годин 50 пострілів зробив. Нас два дні перед цим їхня артилерія і танки розстрілювали, а наша артилерія взагалі мовчала і не робила жодного пострілу.

Ви ж знаєте, хто керував обороною аеропорту? А на той момент приїхав «окремий дядько» і взяв командування обороною ДАПу на себе. От тоді все і почалося. Перестала працювати не тільки артилерія старшого командування, а навіть гаубична батарея нашого батальйону. Це ж мої також десантники, з якими ми разом служили, земляки мої, мої друзі, то навіть вони не стріляли. Хоча вони все чули і розуміли. Вони в очі мені не могли після того, як ми в госпіталях лежали, подивитися. Вони казали: «Грін», ми чули, як ти волав. Пробач». І штаб чув, як я просив вогонь. Але тим не менше.

Вежа впала дуже добре – у таке місце, що ніби її Бог рукою поклав

«Сєпари» танком порозносили наші барикади. Ми не могли й близько наблизитися. Ну, і вежа впала. Вона впала дуже добре – у таке місце, що ніби її Бог рукою поклав. Бо якби в інше місце вона впала, то всім було б набагато тяжче. Вона або прохід перебила б, або просто завалила б інших, нас завалила б, тих, хто був у самій вежі, або на крилі вежі. А вона якраз впала так, що ніде нікому не принесла шкоди.

Десь о 10-й ранку вежа обвалилася. Ми по внутрішньому колу цієї вежі стояли і, напевне, хто яку молитву знав, той таку і промовляв

Десь о 10-й ранку вежа обвалилася. Ми по внутрішньому колу цієї вежі стояли і , напевне, хто яку молитву знав, той таку і промовляв. Такий гуркіт стояв, такий скрегіт. Все ходить ходором, а потім це все падає об землю. Ще удар – воно ще дальше труситься, тріщить. Страшно-страшно було. І все це обсипається вниз, всі ці осколки. Ми зараз, коли з хлопцями зустрічаємося, і про це згадуємо, то це було, напевне, найстрашніше, що нам вдалося пережити. Коли над тобою десь п’ять поверхів цього бетону обвалюється, то це моторошно, я сказав би.

У нас в одному місці ще під час обстрілу, коли вежа падала, стеля на градусів 45 обвисла. Я дуже боявся, щоб там нікого з хлопців не привалило – сказав, щоб туди не виходили.

А потім «сєпари» поставили «зушку» – зенітку 23 міліметри, і почали «кришити» те, що залишилося. Мені вже «Дев’ятий» розповідав. Моїм плановим змінником мав бути «Гладіатор», але він також отримав поранення. І нам терміново дали старшого лейтенанта з дев’ятої роти мого батальйону – Олега Височанського, позивний «Дев’ятий». А «Нортон» зайшов, по-моєму, зранку, а ввечері вже з простріленими ногами вивели. У нас з трьох командирів – офіцерів вежі – я найдовше протримався – 22 дні. А «Дев’ятого», теж тепер інвалід другої групи, з пробитою головою вивезли на третій день. Я, напевне, найбільший щасливчик, «лакі» такий серед усіх.

І коли зенітка стріляє, снаряд заходить у вежу, а вежа кругла ж, то воно ще пару разів рикошетить. Це дуже тяжко. Я вже це все частково пам’ятаю. Мене привалило з телефоном у руці. У мене його з рук вирвало. Бійці потім відкопали телефон, він спеціальний був, і – неушкоджений, нормальний.

Бій закінчився, вежа лежить, а ми всі чорні – в мазуті

І от бій закінчився, вежа лежить, а ми всі чорні – в мазуті. Мені іншу каску дали, бо в мене та каска на голові розлетілася. Відмили мене, бо після контузії трошки недобре мені було. І ми стоїмо. А в мене мій боєць Вова «Козак», позитивний такий, сидить і згущене молоко їсть з півлітрової банки.

І от, я стою контужений, мене нудить, а він сів у куток і їсть цю згущенку

Спочатку він бігав і питав у всіх, чи не бачили де згущенка, і мене питав, його послали. Але він побіг у крило і приніс півлітрову банку згущенки. І от, я стою контужений, мене нудить, у горло грудка стоїть, а він неправильно розтлумачив мій погляд і каже: «Командире, ти хочеш?». Мене знову вивернуло. Всі на нього напали, а він сів у куток і їсть цю згущенку.

З вежі, в принципі, я й сам виходив більш-менш, своїми ногами. Біля першої дня, по-моєму, бо трошки погано пам’ятаю, мене евакуювали і ще шестеро бійців, які були поранені на той час. Того ж дня мене евакуювали у шпиталь у Селідово.

За що воювали

Я воював за свою землю, за своїх дітей, за маму, за сестру, за всіх близьких, за всю Україну. Всі ми, хто туди заходив, ми готові були померти, але не відступити

– Я думаю, що в першу чергу я воював за свою землю, за своїх дітей, за маму, за сестру, за всіх близьких, за всю Україну. Бо для мене це було дуже принципово. Всі ми, хто туди заходив, я думаю, що точно це більшість із нас, ми готові були померти, але не відступити.

Не за президента ми воюємо. Я дуже, дуже, дуже, напевне, люблю свою країну – Україну. Але я зовсім по-іншому ставлюся до влади, яка зазвичай перебуває в цій країні

А друге – це те, що... Нам зазвичай кажуть: що от ви там «за Порошенка, за того за сього». Не за президента ми воюємо. Я дуже, дуже, дуже, напевне, люблю свою країну – Україну. Але я зовсім по-іншому ставлюся до влади, яка зазвичай перебуває в цій країні. Повірте.

Чи я маю державні нагороди? Я нагороджений орденом Данила Галицького з мечами для військовослужбовців. Я інвалід другої групи і за цей орден, як людина нагороджена за особливі заслуги перед Батьківщиною, отримую буквально близько 400 гривень доплати до пенсії.

Я завжди вважав і вважаю, що краще мати 100 підготовлених і вмотивованих бійців, ніж, вибачте, «тисячне стадо баранів». І аеропорт це довів

Я завжди вважав і вважаю, що краще мати 100 підготовлених і вмотивованих бійців, ніж, вибачте, «тисячне стадо баранів». І аеропорт це довів. Тому що з тисячного «стада баранів» у першому ж бою загине, як мінімум, 300. І кому від цього буде добре? Хто від цього виграє? Ніхто!

Не треба ловити по селах, виловлювати по містах і примусом мобілізовувати. Таких не треба в армії. В армії мають бути люди мотивовані.

Радіо Свобода записує і публікує пряму мову оборонців Донецького аеропорту з весни 2015 року. Шістдесят історій увійшло у книжку «АД 242». У 2016 році автор і редактор проекту Ірина Штогрін у Львівській академії сухопутних військ, представляючи книгу, зустрілася із старшим сином Вадима Ваврищука – Владиславом, курсантом академії. Владислав розповів про свого батька – одного з командирів оборони вежі.

  • 16x9 Image

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа».

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG