Наталія Яковлева
Росія – Старий дерев'яний будинок з облупленими лиштвами і проржавілою поштовою скринькою на околиці райцентру Киштівка Новосибірської області ожив місяць тому. Напередодні Нового року сюди з Німеччини перебралася сім'я Луїзи і Ойгена Мартенсів з десятьма дітьми. Вирішили повернутися у Росію, звідки виїхали на початку 90-х років, бо не задоволені сексуальною освітою у німецьких школах, та мали сподівання тут на свій клаптик землі. Виявилося, однак, що реальність дещо відрізняється від очікувань.
«У цьому будинку вже два десятки років ніхто не жив відтоді, як начальник хлібоприймального пункту поїхав, – нарікає Віктор Кузьмін, заступник голови Киштівського району з соціальних питань. – Ці Мартенси хоч би попередили – може, підібрали б щось краще. Швидко ж так не робиться. А то друзі їм якісь порадили, вселилися самі з десятьма дітлахами».
Ойген і Луїза Мартенси емігрували з Омської області до Німеччини на початку 90-х років, там познайомилися і одружилися. А тепер ось вирішили повернутися з Північної Вестфалії до Сибіру. Друзі у 45-річного Ойгена, який вже знову називає себе Євгеном, є, схоже, всюди. Усміхнений, довгоногий, як хлопчисько. Говорить із легким акцентом. Відчуває себе вільно і в розбитому будинку: головне – у колі сім'ї.
Меліта щось розфарбовує, троє хлопчаків на чолі зі старшим, 15-річним Тимоном, – в ноутбуці, Лукас порається кочергою в печі. Наймолодші сплять на матрацах, розстелених прямо на підлозі. Кімнат чотири – однаково квадратних, з облупленими стінами і тьмяними лампочками під високими стелями.
По кутах стоять валізи, але деякі меблі вже з'явилася – з редакції місцевої районної газети «Правда Півночі» через скорочення і переїзд притягли зайві шафи, стіл і стільці, на яких, щоправда, сидіти треба обережно: старі.
Приїхали назавжди: продали котедж у невеликому селі Північної Рейн-Вестфалії
Речей Мартенси з собою не привезли – вирішили спершу все огледіти. Хоча приїхали назавжди: продали котедж у невеликому селі Північної Рейн-Вестфалії. Багато за нього не виручили, бо більшу частину віддали за кредит. Тож економлять. Але куртки і валянки купити довелося: морози в Новосибірській області нижче ніж 30 градусів.
Вже тут почали освоювати нехитру сільську науку: як кажуть сусіди, кожного дня дружно ходять із саночками за водою, розгрібають сніг, колють дрова, складаючи їх у сіни, щоб не відсиріли. Тільки топи-не-топи, а в будинку прохолодно – протяг через щілини, дме з-під даху і вікон, та й грубка вимагає чистки. Але позичати у держави Євген не хоче.
«Просити нічого не будемо, а житло і роботу програма «Співвітчизники», за якою ми приїхали, не передбачає. Самі собі будинок побудуємо», – говорить.
Він і тут відчуває себе «воїном» – як і в Німеччині, де за його ініціативою організовували мітинги проти уроків сексуальної освіти в Кельні, Дрездені і Гамбурзі.
Меліта не хотіла відвідувати уроки сексуального просвітництва, тому що вона християнка, і нам виписали штраф «за прогули»
«Меліта не хотіла відвідувати уроки сексуального просвітництва, тому що вона християнка, і нам виписали штраф «за прогули», – говорить чоловік. – Дитина там уже з року розглядають як сексуальний об'єкт. У наш дитсадок зібрали на інформаційний вечір батьків, щоб розповісти їм про дитячу сексуальність. Придумують спеціальні ігри, наприклад, в лікаря, щоб вони могли торкатись! Влаштовані спеціальні куточки, щоб ніхто цьому не перешкоджав. Заохочується, якщо дівчинку тягне до дівчинки, а хлопчика – до хлопчика, тому що кожна дитина має право сама вибрати гендерну ідентичність».
Ми вирішили, що в Росії спокійніше
«Але, – продовжує він, – у нас є свій розум, щоб відрізняти добро від зла, щоб розуміти, які цінності вкласти в наших дітей. Ми теж пояснюємо дітям про секс, але коли відчуваємо як батьки, що час. На околиці нашого села побудували будинок для двадцяти біженців, молодих чоловіків. Працювати їм не можна, а чим займатимуться молоді амбали від неробства? Як ми можемо відпускати своїх дітей на вулицю?.. Ми вирішили, що в Росії спокійніше, тим більше що можна фермерством зайнятися, а в Німеччині землі мало. Хоча думаю вже, що добре там, де нас немає...».
Киштівку, найвіддаленіший район Новосибірської області, Мартенси знали лише з розповідей друзів, з якими Євген познайомився влітку, відвідуючи рідних в Новосибірську. Солнцевку – мабуть, найрозвиненіше село Омської області, звідки він поїхав із батьками на початку 90-х, – пам'ятає тільки з дитинства. Луїза – теж уродженка Омщини, жила в передмісті, селищі міського типу Лузіно, де був на той час великий м'ясокомбінат, що годував усю область.
Тепер подружжю зрозуміло, що розповіді мало схожі на реальність.
Люди нічого не можуть сказати хорошого про владу, хоча голосують за неї
«Я проїхав по селах, – Євген округлює очі, – часто-густо розруха! Таке відчуття, що в райцентрі стоять в ряд усілякі адміністрації, де дуже багато начальників, а навколо все розвалюється… Варто увійти в діалог із людьми, і картина прояснюється: вони мені, чужинцю, скаржаться, що їм погано. Познайомився з людиною, яка приїхала з країни колишнього Союзу за такою самою програмою. Але йому виплатили тільки частину грошей, кажуть: інші скінчилися. Це за державною програмою! Люди нічого не можуть сказати хорошого про владу, хоча голосують за неї, тому що не бачать альтернативи. Але все одно ж треба намагатися щось змінити!»
Як Мартенси будуть щось змінювати далі, вони тепер не знають. Навіть не чітко уявляють, де. Отримали «підйомні» – 20 тисяч рублів (у гривнях – приблизно вдвічі менше) на учасника програми і по 10 тисяч на кожного члена сім'ї. Але витрачати бояться: можливо, доведеться перебиратися в іншу область.
У Краснодарі по два врожаї знімають за рік, але там, кажуть, всю землю вже розкупили
«Ми самі морозів не боїмося, – кажуть. – Але як тут займатися фермерством? Літо коротке. У Краснодарі по два врожаї знімають за рік, але там, кажуть, всю землю вже розкупили».
Єдине, що вони знають напевне (вирішили ще в Німеччині) – дітей навчатимуть самостійно. У Росії законодавство таке навчання дозволяє, щоправда, у Киштівці такого ніколи не було, тож місцеве управління освіти – в розгубленості:
«Ми намагалися ознайомитися з якимось досвідом, знайти методики, але не зуміли, – скаржиться Тетяна Серебрякова, начальник управління. – Вважаємо, що краще б дітям до школи, хоча б для того, щоб російську вивчити, адже тільки двоє з них більш-менш її знають. Запропонували все, що могли, – безкоштовні підручники в шкільній бібліотеці, консультативну допомогу, заняття в спортивній, музичній школах, палаці творчості. Для соціальної адаптації це добре».
Мартенси соціальної адаптації не хочуть, хоча сусідів не цураються – у них увесь час гості. Іноземці в Киштівці, за 540 кілометрів від обласного центру, – дивина, і місцеві жителі несуть їм одяг, книжки, сало.
Нас покликала одна жінка, а там виявилося ще сім начальників. Чому вони поводять себе так, ніби вищі за людей?
«Ми хочемо навчити дітей так, – говорить Євген. – щоб вони вміли вчитися самі. Нас запросили на зустріч в управління освіти, на якій нас принизили! Я – майстер-столяр, чотири роки готувався в коледжі і на курсах, можу брати учнів, у дружини освіта середня, але вона і вихователь, і кухар, і дипломат в одній особі. Цього, виявляється, мало, тому що у неї немає документів і вона не психолог! А вони психологи? Нас покликала одна жінка, а там виявилося ще сім начальників. Це ж непорядно! Чому вони поводять себе так, ніби вищі за людей?».
Діти, почувши батьківське обурення, підтягуються ближче. Прокидається маленький Дан-Ілля. Коли двері відчиняються навстіж, щоб впустити чергових гостей із морозу, його одразу ж підхоплює на руки якась зі старших дівчаток.
«Поважаю людей, які йдуть проти системи», – тисне Євгену руку Ростислав Алієв, редактор місцевої газети «Правда Півночі».
У те, що німці не втечуть з Киштівки, її «головний пропагандист і агітатор» не вірить, тому привів із собою завідувачку шкільним музеєм і одинадцятикласника – «щоб залишилося хороше враження».
Документи на отримання громадянства Мартенси вже подали. Зазвичай цей процес займає близько півроку, але місцева влада обіцяє провести його в прискореному режимі. Все-таки такі знамениті вже на всю країну співвітчизники до Киштівки ще ніколи не приїжджали.
Матеріал повністю – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
