Доступність посилання

17 Жовтень 2017, Київ 16:59

«Воюватиму до перемоги. Російська армія не всесильна» – «кіборг» Гасюк


Руїни Міжнародного аеропорту «Донецьк» імені Сергія Прокоф'єва після боїв українських військових із російсько-сепаратистськими силами

Київ – Андрій Гасюк із позивним «Еверест» двічі обороняв Донецький аеропорт у 2014-15 роках. Захищати летовище він поїхав після виходу з Іловайського котла. В інтервю Радіо Свобода «кіборг» розповів про найзапекліший бій в аеропорту, а також про те, яке значення мала оборона летовища для перебігу бойових дій та для самих захисників.

Андрій Гасюк
Андрій Гасюк

– Зараз моє звання – молодший лейтенант, позивний «Еверест». Обіймаю посаду заступника командира роти, 93-я бригада, 1-й батальйон, 3-я рота. А у Донецький аеропорт заходив молодшим сержантом.

Коли ми йшли на Іловайськ, у нас була ротно-тактична група ударно-штурмового призначення, під керівництвом оперативного командування «Південь». Ми числились у 93-й бригаді. У нас була низка операцій, зокрема й Іловайськ. Коли залишки нашої ротно-тактичної групи виходили з-під Іловайська, бригадою пройшлася звістка, що шукають охочих піти в Донецький аеропорт, бо хлопцям там потрібна була ротація. Треба було сформувати роту.

Ті, хто залишився з нашого підрозділу й вийшов із Іловайська, стали її «кістяком». Зголосились йти добровільно в аеропорт у нас майже всі

Ті, хто залишився з нашого підрозділу й вийшов із Іловайська, стали її «кістяком». Зголосились йти добровільно в аеропорт у нас майже всі. Крім того, доукомплектували з тих, хто виявив таке бажання.

«РПГ 4 рази влучило нам «у борт» – врятував протикумулятивний екран»

– Вперше ми спробували заїхати в аеропорт 9 листопада 2014 року. Ми мали потрапити до старого терміналу, але з першого разу це зробити не вдалося. Маршрут під’їзду тоді ще був недосконалим, нам фактично на пальцях пояснювали, як туди їхати. Опинившись поблизу старого терміналу, ми повинні були побачити дим – сигнал, який «наші» подавали, щоб ми їхали у правильному напрямку. Але тоді на вулиці був сильний туман, тож ми не побачили сигналу. Ми звернули не туди, проїхали старий термінал та потрапили прямісінько до «сєпарів».

Після того, як ми три рази об’їхали чужий штаб, а РПГ чотири рази влучило нам «у борт», ми повернулись назад. Тоді нас врятував протикумулятивний екран. Весь екіпаж контузило, але ми повернулись. Частина групи, яку везли десантники, зайшла до терміналу, а решта групи повернулась на нашу базу в селі Тоненьке. 12 листопада ми з уточненим маршрутом вже зайшли в новий термінал, а вночі перебрались до старого.

Три рази ми заходили в аеропорт, і три рази ми «клали» цей «Утьос»

Коли ми заїжджали вдруге, навпроти злітної смуги на боці суперника був «Утьос» (радянський 12,7-мм великокаліберний кулемет – ред.), який «зустрічав» усі колони. Тому кожен в’їзд і виїзд відбувався під обстрілом. Але після стрілянини нашої групи «Утьос» завжди переставав працювати. Три рази ми заходили в аеропорт, і три рази ми «клали» цей «Утьос».

30 листопада нас вивели зі старого терміналу й перевели на новий. А вже 2 грудня нас звідти ротували. Наступний захід – з 15 по 30 грудня.

«Коли ми запитували на перемир’я, його ніколи не давали»

– На початку ми лише придивлялися до того, що нас оточує. Ми не вперше брали участь у бойових діях, адже до цього був Іловайськ та інші операції. Тож не було відчуття, «ніби вперше», й активна стрілянина, робота мінометів та артилерії особливо не дивувала. Тому на початку я як старший у групі намагався зрозуміти систему управління, систему постів та інші моменти. Моїм завданням було визначити, які пости більш важливі, а які менш, й розподілити на них людей.

Вид зі старого терміналу на новий
Вид зі старого терміналу на новий

Оскільки я вже знав цих людей, їхні сильні сторони та недоліки, то, виходячи з їхніх моральних якостей, визначав, кого на який пост краще поставити, а кого залишити в резерві. Також я безпосередньо сам ходив з хлопцями на пости.

Коли українська сторона робила запит на перемир’я, його ніколи не давали. Точніше, його нібито давали, але тільки-но хтось висовувався, щоб забрати поранених чи вбитих, відкривали вогонь

Стрілянину вели двічі чи тричі вдень, інколи частіше. Через групу, яка працювала над припиненням вогню у той момент, супротивник просив перемир’я для виносу поранених та вбитих. Водночас, коли українська сторона робила запит на перемир’я, його ніколи не давали. Точніше, його нібито давали, але тільки-но хтось висовувався, щоб забрати поранених чи вбитих, відкривали вогонь.

«Найжорсткіший бій для мене був тоді, коли рухнув старий термінал»

– В цілому накази командування були адекватними. Наведу приклад. У той час, коли новий термінал разом із баштою впав, я лежав у госпіталі. Коли всі виходили з аеропорту, двоє хлопців з 93-ї бригади залишились там, на «пожарці». Ці люди виконували завдання, яке мала робити 81-а бригада. В метушні, коли запитали, де вони, сказали, що вони їх евакуйовали разом із пораненими. Вони мені подзвонили, так і так кажуть: не знаємо, де наші. Я подзвонив комбату, скоординував їх, щоб вони звідти вийшли. Тож завдяки командуванню батальйона їх звідти забрали.

Кількість тих, хто «залишився» (загинув) у новому терміналі з 81-ї бригади, просто жахлива.

Найжорсткіший бій для мене був тоді, коли рухнув старий термінал, з 29 по 30 листопада

Найжорсткіший бій для мене був тоді, коли рухнув старий термінал, з 29 по 30 листопада. Якщо мені не зраджує пам’ять, він вважається найдовшим боєм в історії АТО, тривав майже дві доби. Моя група виходила тоді останньою. Тоді ж ліг і «Вимпел».

З моєї групи в ньому брали участь 24 бійці, десять людей із 79-ї бригади, два сапери та медик.

Почалося все з того, що десантники перебували на другому поверсі й спостерігали за тим, що відбувається довкола. Вони помітили групу, але ніхто не відкрив вогонь. Спочатку вели допит, допоки їхній «хлопчик» не отримав три кулі в живіт. В той момент про це ніхто не знав, його просто евакуювали в паніці, нічого не могли пояснити. Внаслідок хвилинного замішання Саньці «Бухгалтеру» в амбразуру прилетіла граната від РПГ, внаслідок чого у нього «зірвало» півскальпа. Так і розпочався бій.

Він кинувся за кулемет після того, як контузило кулеметника. Вів звідти бій, незважаючи на те, що в двох метрах від нього розривались гранати, й у нього самого вже були поранення

Він проводився на першому та другому поверхах. Нас атакували згори. Потім Олег Нетребко стрибнув за кулемет. Там він і загинув. Це – єдина людина, якій посмертно присвоїли орден «За мужність». Він кинувся за кулемет після того, як контузило кулеметника. Вів звідти бій, незважаючи на те, що в двох метрах від нього розривались гранати, й у нього самого вже були поранення.

Як би цинічно це не звучало, але потрібно було рятувати живих

Тоді ж я відіслав групу на прикриття. Поряд із Олегом був помічник, який вижив, але їх засипало, тому група відкопувала. Доки одна резервна група прикриття відбивала-прикривала, інша відкопувала їх під вогнем. Олежку перенесли трохи вбік під укриття стін, але забрати його звідти так і не змогли, тому що була дуже велика кількість поранених. Як би цинічно це не звучало, але потрібно було рятувати живих.

Медик займався своєю роботою, сапери все намагались десь щось таке «нахімічити», щоб на супротивника впала плита чи щось подібне. Десантники спершу ще хоч якось брали участь, але через 2-3 години бою вони прикривали загалом злітну смугу, з якої не було атаки. Потім у нас кількість поранених вже сягнула 14.

Артемка Чирва, у якого в обох ногах були осколоки, під знеболювальним виносив поранених на прострілених ногах

Тоді Артемка Чирва, у якого в обох ногах були осколоки, під знеболювальним виносив поранених на прострілених ногах.

Був у мене ще Влад Солдат – таке у нього прізвище і, відповідно, позивний. За два дні до початку цього бою він отримав контузію й пошкодив ногу при обстрілі. Тим не менше, Влад відмовився від евакуації та сказав, що не піде, допоки всі його хлопці не вийдуть, і продовжив вести бій.

Якби знати про те, що буде атака хоча б на півгодини раніше, то все змінилося би.

Уся увага супротивника була спрямована на аеропорт, усі сили з фронтів стягували туди. До того ж, з вежі управління корегувався вогонь по ворожій артилерії, яка в свою чергу била по Пісках, Тоненькому. З тих позицій все було добре видно. Була можливість корегувати огонь не за допомогою звуку, а саме візуально. Ми все бачили, тому знали, куди цілитися. Таким чином, кожний залп нашої артилерії відбувався майже без промахів.

VIP-зал старого терміналу
VIP-зал старого терміналу

У нас була спільна система радіостанцій, яка діяла в аеропорту, тому зі зв’язком проблем не виникало. Зіштовхувалися з деякими недопрацюваннями, були неясно поставлені завдання, хтось намагався тягнути ковдру на себе, а хтось навпаки.

Я міг би окремо відзначити усіх бійців зі своєї групи – й Саньку «Бухгалтера», Вітьку «Козака», «Упиря», Сергія Росліченка та інших… Проте досі у жодного немає нагороди від уряду

Я міг би окремо відзначити усіх бійців зі своєї групи – й Саньку «Бухгалтера», Вітьку «Козака», «Упиря», Сергія Росліченка та інших… Проте досі у жодного немає нагороди від уряду. Хоча десантники, які тоді займались тільки прикриттям, уже нагороджені хто «За мужність», хто орденом Богдана Хмельницького.

З моєї групи у старому терміналі загинула одна людина. Але поранення дістали всі.

«Хлопці прийшли зі словами: «Ми своїх не кинемо»

– Ми намагались підірвати старий термінал, коли виходили, але з п’яти вибухів, які заклали сапери, пролунав тільки один. Можливо, уламками перебило проводи.

Вранці 1 грудня група 90-го батальйону у складі 79-ї бригади намагалась зайти по-новому, але не змогли.

Напередодні ввечері у кімнаті, де ми сиділи, була така пожежа, що там неможливо було знаходитися. Вибухали залишки нашого боєкомплекту.

Доводилось бігати на новий термінал за боєприпасами. 29 листопада ввечері на зміну нашим пораненим із нового терміналу прийшла група 74-го розвідбатальйону (по сусідству у Черкаську) .

Коли розійшлась звістка, що у мене більше половини групи – «трьохсоті», кинули клич: «Чи є добровольці?». І хлопці прийшли зі словами: «Ми своїх не кинемо». Вони були разом із нами до самого виходу з аеропорту

Коли розійшлась звістка, що у мене більше половини групи – «трьохсоті», кинули клич: «Чи є добровольці?». І хлопці прийшли зі словами: «Ми своїх не кинемо». Вони були разом із нами до самого виходу з аеропорту.

Зі старого терміналу ми вийшли 30 листопада, а у новому нас замінили вранці 2 грудня. Мене, Влада Солдата і Миколу Лаврика тоді контузило, але ми відмовилися від госпіталізації. Все тому, що була потрібна група, яка б замінила тих хлопців, котрі замінили нас.

«Вдруге я пішов до аеропорту, бо не було старшого в групу»

Вдруге я пішов до аеропорту, бо не було старшого в групу

– Вдруге я пішов до аеропорту, бо не було старшого в групу. На той момент в роті були мобілізовані не дуже авторитетні офіцери, тому хлопці відмовлялися кудись виходити під їхнім командуванням. На той момент ротою керували сержанти.

До того, як нас знову ротували, комбат відправив нас у відпустку – під наше чесне слово. В зону бойових дій ми повернулися вранці 14 грудня. Наступного дня ми заходили в аеропорт – в умовах перемир’я, але нас везли крізь чужі блокпости.

Там нас намагались обшукати. Проте ми одразу дали зрозуміти, що цього не дозволимо. Тоді хтось з їхнього керівництва підійшов і сказав: «Це – воїни». Він попросив показати наші бойові комплекти, щоб упевнитися у тому, що ми йдемо лише з одним зарядженим магазином. Ми показали, й питань більше не виникло. Незважаючи на те, що нам можна було везти лише один магазин, у кожного були «сюрпризи».

Діяли перші Мінські домовленості, й за стрілянину нам погрожували ледь не розстрілом. Супротивник підходив дуже близько – на 10-15 метрів до наших позицій

Вдруге все відбувалося вже спокійніше, але провокації були, переважно ввечері. Траплялися й незручні моменти. Наприклад, вже діяли перші Мінські домовленості, й за стрілянину нам погрожували ледь не розстрілом. Ми якось захищалися, бо ж супротивник підходив дуже близько – на 10-15 метрів до наших позицій.

Загалом супротивник стріляв із ПКМ (автомат Калашникова – ред.), кулеметів «Утьос», АГС-ів, підствольних гранатометів. Важкої техніки у новому терміналі вже не було.

Вигляд злітної смуги з нового терміналу
Вигляд злітної смуги з нового терміналу

Набільшою проблемою у старому терміналі була нестача води. Одного разу ми просиділи три доби без жодної краплі

Був час, коли ми мали можливість поспати, але бувало таке, коли зовсім не мали можливості подрімати. Інколи пили чай, а інколи й ні. Набільшою проблемою у старому терміналі була нестача води. Одного разу ми просиділи три доби без жодної краплі. Уночі приїхав конвой, ми пішли туди та поповнили запас. Вистачило буквально на два дні. Після цього ми ще чотири доби сиділи без води.

Аеропорт – це був психологічний злам. Але й доказ того, що російська армія не така вже і всесильна, як завжди вважалося. До того ж, це – подвиг кожного та усіх разом

«Не було людей, які відмовлялися повертатися до аеропорту»

– Аеропорт – це був психологічний злам. Але й доказ того, що російська армія не така вже і всесильна, як завжди вважалося. До того ж, це – подвиг кожного та усіх разом.

Не було людей, які відмовлялися повертатися до аеропорту

Не було людей, які відмовлялися повертатися до аеропорту. Хоча наша рота формувалася саме для аеропорту, не всі потрапили до терміналу. Все тому, що коли ми вперше заходили до аеропорту, існував кілометровий коридор, який прострілювався, з обох боків сидів супротивник. Тому комбат вирішив захопити сусідні висоти та оголити один фланг. Таким чином, частина роти утримувала околиці аеропорту, брала вогонь на себе, відволікала ворога. Так вийшло, що були люди, які знаходилися в трьохстах метрах від терміналу, але всередині не були. Кожен виконував своє завдання.

Коли формувалася рота і шукали добровольців, я вийшов перед батальйоном і спитав: «Хто хоче померти з гідністю?». Так, на жаль, і вийшло. Всередині терміналу загинуло чотири мої побратими. В околицях ДАПу, у Тоненькому, були загиблі від артобстрілів, «градів», мінометів, але всередині терміналу загинули лише чотири бійці.

Перед тим, як заходити до аеропорту, ми повинні були обов’язково відмітитися у медика нашого батальйона, довести йому, що ми здатні виконувати завдання. А я вже півтора місяця сидів на пігулках та ін’єкціях – після контузії у старому терміналі. Я відмовився від госпіталізації, але медик просто заборонив мені заходити знову у ДАП. Заборонив мені, Владу Солдату та Сашку «Дєду».

Що ти можеш зробити, коли лежиш під крапельницею за триста кілометрів від місця бойових дій?

Ми мали заходити 15 січня, а 14-го медик заборонив нам це робити і відправив до шпиталю. Що ти можеш зробити, коли лежиш під крапельницею за триста кілометрів від місця бойових дій? Саме у той проміжок часу загинули мої товариші. 19 січня на Водохреща ми ховали Славіка. Відпросилися у начмеда госпіталя і поїхали на похорон.

«Воювати буду до кінця, до перемоги»

– Згодом ми були в околицях аеропорту. Були у Зениті, Опитному.

Не боїться лише дурень

Не боїться лише дурень. Як сказав один класик: «Сміливість – це сила волі, яка здатна здолати страх». Мені допомагало спілкування з товаришами, також телефонував родичам. Переглядав їхні фотографії у телефоні.

Я планую воювати до кінця – до перемоги. Хочу, щоб все скоріше закінчилося. На мене чекають вдома жінка та чотирирічний син. Він знає, що я на службі. Він пишається мною.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG