Доступність посилання

17 Серпень 2017, Київ 12:46

«Я хотіла показати біль кримських татар в окупації» ‒ режисер фільму «Коли цей вітер вщухне»


Аніела Астрід Ґабріел

Польський фільм «Коли цей вітер вщухне» (When Will This Wind Stop) ‒ не стільки про окупацію Криму, скільки про те, як вона змінює сім'ї кримських татар. Про те, як розставання і відстань впливають на стосунки між близькими. Про тих, хто бореться з режимом, захищаючи свій дім. Кореспондент Радіо Свобода зустрілася з режисером Аніелою Астрід Ґабріел на фестивалі документального кіно «Один світ» (One World) у Празі, щоб дізнатися, як їй вдалося уникнути політизації картини і що залишилося за кадром.

‒ Яке завдання Ви ставили перед собою як оповідач?

‒ Моєю метою було розповісти історію цих людей. Я хотіла показати, як багато в них любові і з якою легкістю велика політика руйнує їхні життя, які могли б бути красивими. Я не хотіла зосереджуватися на тому, наскільки зловісна Росія. Я хотіла показати щось прекрасне, що є у звичайній людині, яка всупереч приреченості та дискримінації сповнена світла.

Для мене також важливо було розповісти ці історії емоційно і поетично, показати, що відбувається з душею і розумом людини, яка живе в окупації

Для мене також важливо було розповісти ці історії емоційно і поетично, показати, що відбувається з душею і розумом людини, яка живе в окупації, а не фокусувати увагу глядача на фактах ‒ про них можна дізнатися з новин. Я хотіла пробратися якомога глибше ‒ в серця цих людей, які страждають через ситуацію.

Ми подумали, що якщо показати справжні серця і справжній біль, це буде зрозуміліше за будь-яку критику на адресу Росії.

‒ У фільмі проводиться паралель між 2014 роком і 1944-м. Один із героїв називає те, що сталося, з кримськими татарами, «самодепортацією» . Як би Ви це назвали?

‒ Історія кримських татар ‒ це настільки сильна метафора. Зараз дуже непростий час для Європи. У Франції я іноді спілкуюся, наприклад, з архітекторами, які будували будинки російським багатіям. Вони підтримують Росію, тому що бояться її. І це дуже засмучує ‒ що Європа дозволяє Росії так багато. Ми бачимо, що сама потреба самоствердження одного за рахунок іншого ніяк не зживе себе. Це потреба натиснути на того, хто слабший, просто тому, що ти можеш, і пишатися цим. Її наявність свідчить, що людство не вчиться на помилках.

Те, що ми спостерігаємо зараз, я б назвала тихою депортацією: коли спеціально створюють умови, за яких люди змушені виїжджати

На прикладі кримських татар ми це чітко бачимо. У 1944-му життя багатьох з них було зруйноване. І ніхто за це не вибачився. Звичайно, тоді це була насильницька депортація, а те, що ми спостерігаємо зараз, я б назвала тихою депортацією: коли спеціально створюють умови, за яких люди змушені виїжджати, якщо хочуть безпечного майбутнього, тому що в Криму вони не можуть говорити те, що думають, не можуть повноцінно себе реалізовувати.

‒ Яким ще здався Вам Крим, яким Ви його побачили?

Мені здалося, що Крим з туристичної зони перетворюється на військову

‒ Мені здалося, що Крим з туристичної зони перетворюється на військову. Пам'ятаю, коли ми там були влітку, на пляжах не було туристів. Дорога до моря була перекопана солдатами. Ми бачили багато танків. І люди в нашому фільмі говорять про те, що кожен день чують постріли ‒ військові тренуються.

‒ На початку фільму йдеться, що ці люди ризикують життям, знімаючись у ньому. Як їхні справи зараз?

У Криму закривають кримськотатарські школи і телеканали. Росія зараз культивує на півострові атмосферу страху

‒ Вони говорять, що важко. У Криму закривають кримськотатарські школи і телеканали. Росія зараз культивує на півострові атмосферу страху. Багато молодих людей виїхали на материкову Україну. Люди похилого віку залишаються. Прості робітники, як правило, теж залишаються. І їм доводиться зберігати мовчання. Інтелігенція поступово виїжджає, бо у них немає можливостей для розвитку в такому ворожому для них середовищі. Але ж ви це і самі знаєте.

‒ Який вихід Ви бачите для героїв Вашого фільму?

‒ Я б не бралася щось комусь радити. Людське життя ж ‒ це загадка. Кожен вирішує сам. Найголовніше, що ти можеш дати іншій людині ‒ повагу до неї.

Приклад кримських татар змушує нас замислитися над тим, наскільки важливо для людини мати своє місце

Мені здається, що патріотизм кримських татар виражається особливим чином. Це дуже добрі люди. Їхній патіотізм ‒ це, як кажуть німці, landlust («спрага землі» ‒ ред.), яка виникла внаслідок розхитаності: у 80-х у них з'явився шанс повернутися на батьківщину, багато хто повернувся, звели будинки, а тепер вони змушені знову її кидати, залишати ці будинки спорожнілими. Їхній приклад змушує нас замислитися над тим, наскільки важливо для людини мати своє місце.

‒ Ваші герої діляться з Вами своїми болючими спогадами і не ховають сльози. Вони не бояться здатися слабкими. Як Вам вдалося завоювати довіру?

‒ Ну, це ж моя робота. Для мене немає чіткої межі між зйомками і життям. Одне перетікає в інше. Якщо ти багато працюєш і вкладаєш у це свій час, відкриваєшся людям, ви зближуєтеся. Ми були з ними упродовж тижнів, ночували в їхніх будинках, разом споживали їжу. Ми слухали їх. Ми не соромилися розповісти їм історії наших сімей. Ми говорили про те, що ми любимо, що змушує нас плакати. Зближення було дуже природнім.

Аніела Астрід Ґабріел
Аніела Астрід Ґабріел

‒ Розкажіть трохи про свою знімальну групу. Серед них були українці?

‒ Оператор Олександр Позняков і другий режисер Тарас Дрон ‒ обидва зі Львова. Вони мені дуже допомогли подолати мовний бар'єр. У нас вийшла кумедна команда.

‒ Ви працювали під прикриттям. Як це було?

Ми перетинали кордон в одній машині, а потім пересідали в іншу машину, щоб звільнитися від «хвоста», щоб переконатися, що ніхто не знає, в яке село ми їдемо і де знімаємо

‒ Це було просто жахливо. Ми жартували, що могли б написати сценарій для якогось трилера про це. Взагалі було дуже складно організувати зйомки в Криму. Тому що знімати те, що там відбувається насправді, майже неможливо. Ви ж пам'ятаєте, як було з Олегом Сенцовим. Тож ніхто не знав, де ми знімаємо і що. Вперше ми перетинали кордон як скелелази, ховаючи апаратуру в рюкзаках. Трохи згодом мені телефонували з російського посольства у Польщі. Ми знали, що наші телефони прослуховують. Ми почали думати про більш безпечний спосіб продовжити нашу роботу. І лідер кримських татар Мустафа Джемілєв, з яким ми зустрічалися дуже багато разів, допоміг нам. Він дав нам своїх людей. Це було так: ми перетинали кордон в одній машині, а обладнання було в іншій, після цього ми пересідали в іншу машину, щоб звільнитися від «хвоста», щоб переконатися, що ніхто не знає, в яке село ми їдемо і де знімаємо.

‒ Вам погрожували?

‒ Так, у нас були проблеми. Але після того, як ми показали фільм широкій аудиторії, трохи заспокоїлися. Ми говорили з Мустафою Джемілєвим під час зйомки. Він говорив, що головне ‒ не попастися до того, як покажеш фільм. Тому що у нас могли вилучити записи і зробити з ними все, що їм заманеться.

‒ Як Ви знайшли героїв?

‒ Ми знайшли їх у Києві. Я поїхала до табору переселенців у Пущі-Водиці. Там я познайомилася з Олександром і Тарасом. Ми відразу подружилися. Це був квітень після анексії. Ми саме брали участь у воркшоп, але ми цю справу залишили і почали знімати фільм. Відразу знайшовся польський продюсер, який сказав: «Я з вами. Ось вам гроші. Їдьте!». Коли ми познайомилися з переселенцями, ми відчували, що маємо поїхати до Криму, щоб розповісти історії їхніх сімей.

‒ Що спільного у чотирьох кримськотатарських сімей, яких може побачити глядач у Вашому фільмі?

Кримські татари надзвичайно працьовиті і дуже гостинні. Вони неагресивні

‒ У мене склалося враження, що кримські татари надзвичайно працьовиті. У них доглянуті будинки й сади. Вони дуже сімейні люди. І дуже гостинні. Вони говорили нам, що гість будинку ‒ це як ангел, і що потрібно поводити себе з ним відповідно. Вони неагресивні. В усякому разі ті люди, яких ви бачите в моєму фільмі.

‒ Як сприйняли фільм Ваші співвітчизники?

‒ Я була здивована. Дуже добре. Багато хто розчулився. Багато хто підходив до мене і говорив, що цей фільм показав їм, наскільки важливо підтримувати зв'язок із рідними. І це, власне, те, чого навчили нас кримські татари. Ми два роки знімали фільм, у голові була тільки робота, робота, робота, а потім на якомусь етапі ми з хлопцями стали між собою обговорювати, що, напевно, час вже і про сім'ю замислитися.

Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії

  • 16x9 Image

    Ярослава Куцай

    Народилася в Києві. Закінчила бакалаврат Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, магістратуру Школи журналістики НаУКМА та Університет Ісландії за спеціальністю «Довкілля та природні ресурси». Публікувалася у низці українських суспільно-політичних тижневиків та інтернет-видань. Була репортером програми «Час» на 5 каналі, прес-секретарем Національного екологічного центру України. Автор статей для українського National Geographic. З 2014 по 2016 жила у Рейк’явіку, дописуючи в англомовні ісландські журнали та співпрацюючи як позаштатний кореспондент з українськими медіа.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG