Доступність посилання

26 Червень 2017, Київ 17:28

Рішення щодо ліквідації лідерів ОУН ухвалював ледь не особисто Хрущов


Титульна сторінка однієї з розсекречених справ КДБ – справи агента Богдана Сташинського

Служба зовнішньої розвідки України оприлюднила і виклала у відкритий доступ кількадесят томів донедавна секретних документів радянських спецслужб. Про те, що нового можна довідатися із цих матеріалів, Радіо Свобода розмовляло із істориком, екс-керівником архіву СБУ Сергієм Кокіним та автором історичного інтернет-проекту «Пустощі східноєвропейської Кліо» Іваном Гоменюком.

– Викладені документи стосуються міжвоєнного та повоєнного періодів. Пане Гоменюк, бачу з публікацій, що Ви вже почали опрацьовувати ці документи. Що Вас особисто вразило в цих документах?

Іван Гоменюк: Насправді ці документи виклали не минулого тижня, а в січні-лютому, просто чомусь Служба зовнішньої розвідки не пропіарила цю подію вчасно. Особисто я на них натрапив минулого тижня, бо десь хтось згадав, що є в мережі – нові документи.

Справді, ці документи дуже цікаві і їх можна поділити на два блоки: міжвоєнний період з 1926-го по 1932 роки – це документи по українській еміграції, українській політиці на Галичині. Другий блок стосується Богдана Сташинського – всім відомого як виконавця вбивства лідерів ОУН Степана Бандери та Лева Ребета.

– Які документи найбільше на Вас справили враження з довоєнного періоду?

Вражає рівень обізнаності радянських спецслужб. Від найпростішого – такий-то УНРівський діяч зайшов в такий ось ресторан в компанії невідомого – до змісту листувань вищого керівництва української еміграції

Іван Гоменюк: Всі. Насправді вражає рівень обізнаності радянських спецслужб. Треба розуміти, що це – документи політичної розвідки, державно-політичного управління, спадкоємцем якого буде КДБ. На відміну від військової розвідки, їх насамперед цікавили політичні питання. Документи стосуються УНРівської еміграції, гетьманців, політичних партій на Галичині, Української військової організації. Фактично це щоденні звіти-повідомлення агентів: від найпростішого – такий-то УНРівський діяч зайшов в такий ось ресторан в компанії невідомого, потрібно встановити особу – і до змісту листувань вищого керівництва української еміграції та політичних партій того періоду.

– Тобто, виявлявся великий інтерес?

Іван Гоменюк: Надзвичайно великий.

– Пане Кокін, чому, на Вашу думку, стільки часу після розпаду Радянського Союзу ці документи залишались секретними? Чому їх почали викладати тільки цього року?

Сергій Кокін: Якщо казати про Службу зовнішньої розвідки, то це специфічний орган спеціального призначення. Закордонна діяльність дуже чутлива, адже навіть у колишніх працівників закордонної агентури залишилося багато різних слідів, зв’язків.

Сергій Кокін
Сергій Кокін

Радянська служба розвідки створила потужну мережу, а тому й залишила людські сліди, які потребують чутливого підходу. Чесно кажучи, я не знаю, наскільки сучасні спецслужби залежні від цієї спадщини

Треба віддати належне Радянській службі розвідки – вона створила потужну мережу, а тому й залишила людські сліди, які потребують чутливого підходу. Чесно кажучи, я не знаю, наскільки сучасні спецслужби залежні від цієї спадщини.

Мені була дуже цікава історія Богдана Сташинського. Про нього і до цього багато чого було відомо. Але тепер ми вже маємо документальне підтвердження, яке розповідає про його особистість, про його життєвий шлях, про обставини вербування, специфіку використання і подальшу долю.

– Наскільки взагалі вичерпну інформацію радянські спецслужби мали про українську еміграцію? Адже варто врахувати, що українська еміграція була поділена на кілька середовищ, які далеко не завжди могли знайти спільну мову.

Було кілька осіб, які становили особливий інтерес для радянської розвідки, але були закриті для неї. Дуже часто з’являлись записи «зник на кілька тижнів» або «зник на кілька місяців»

Іван Гоменюк: Наскільки я зорієнтувався щодо середовища УНР, про Петлюру та його послідовників була досить глибока інформація – до особистих деталей, хто із ким живе та в який ресторан ходить. З іншого боку, було кілька осіб, які становили особливий інтерес для радянської розвідки, але були закриті для неї – це, зокрема, генерал Сальський, генерал Змієнко, ті особи, які діяли в контакті з польською розвідкою – Чеботарів, це Литвиненко і Трейко, які пізніше були в УПА. Дуже часто з’являлись записи «зник на кілька тижнів» або «зник на кілька місяців».

– Наскільки взагалі можна говорити, що в міжвоєнний період точилася свого роду війна розвідок?

Сергій Кокін: Можна так сказати. Ведучі свої дослідження, я натрапляв на інформацію, що вже в 1919 році, в часи ВЧК, вербували агентів, яких потім використовували для закордонної роботи. А на початку 1920-х років це мало більш масовий характер. Практично всі канали зв’язку із закордоном розвідка намагалася закріпити за собою.

– Наскільки багато людей з еміграційних структур було завербовано радянськими спецслужбами?

Можна відслідкувати, де була рука спецслужб, а де у людини так доля складалася «природним шляхом»

Сергій Кокін: Досить багато. Як вже сказав мій колега, радянські спецслужби мали багато інформації, але були такі люди, до яких дуже важко було підійти та яких фактично неможливо було завербувати. Їх дуже легко відслідкувати навіть за їхніми біографіями – де вони жили, де працювали і де потім опинилися. Можна за цим відслідкувати, де була рука спецслужб, а де у людини так доля складалася «природним шляхом».

– Чи багато нового з цих томів розсекречених можна дізнатись інформації про процес вербовки?

Іван Гоменюк: Документи виклали без архівних легенд, без імен агентів. Але там є дуже цікавий невеликий блок, який стосується намагань протягом багатьох років завербувати одного із чільних керівників розвідки УНР – оцієї спецслужби без держави –Василя Недайкашу. Протягом багатьох років до нього шукали підходи, намагались завербувати, але не змогли.

– Чим Василь Недайкаша був таким цікавим для радянських спецслужб?

Іван Гоменюк: Він очолював активну розвідку УНРівську проти Радянського Союзу, вона діяла в тісному зв’язку з польською, англійською та французькою розвідками. Дійсно, якби його завербували, це закрило би всю розвідувальну мережу.

Іван Гоменюк
Іван Гоменюк

До речі, чому тільки зараз відкрили ці документи? Як на мене, хоча імена агентів там не названі, напевне можна було б витягти якусь інформацію й припустити, хто були ці агенти. Багато хто з УНРівської еміграції дожили до 1960-1970-х років в Америці. З цього можна зробити припущення, що якісь їхні знайомі чи родичі теж могли перейти на бік радянських спецслужб.

– Ми говорили про «розвідку без держави». Справді, УНР тоді була в екзилі. Але на кого тоді ця розвідка працювала – на якісь власні плани чи на ті країни, де знаходилася?

Сергій Кокін: Керівники УНРівські та їхні розвідники становили інтерес для будь-якої спецслужби. З ними намагалися контактувати і залучати їх до співробітництва і спецслужби країн їхнього перебування, й інших країн.

– А в них залишалась агентура на радянській території?

Сергій Кокін: Була агентура. Радянські спецслужби викривали ворожу агентуру, довкола цього було багато галасу. Але, як показують пізніші дослідження, це здебільшого були квазіорганізації та квазіагентура. А справжня агентура зберігалася доволі довго. Тому для спецслужб інших країн ресурси УНРівської розвідки, безумовно, представляли інтерес.

– Як змінилися дії радянських спецслужб після Другої світової війни?

Сергій Кокін: Насамперед треба зазначити, що поле та сфера діяльності значно розширилась, бо в зоні радянського впливу опинилася значна частина європейської території. Спершу ситуація просто вивчалася, але ж потім потрібно було встановити контроль за цими територіями – організувати так звані народно-демократичні революції та встановлення лояльних режимів.

– Але ж у міжвоєнний період радянські спецслужби теж займалися революційними рухами.

Сергій Кокін: Від 1919 року, як ми знаємо, з’являлися агенти Комуністичного інтернаціоналу – Комінтерну. Це були розвідники, які діяли по всій Європі та Азії, та готували революції в цих країнах. Їхнє фінансування йшло з Москви, через комінтернівські зв’язки, через Міжнародну організацію допомоги робітникам і так далі. Але цей канал працював до Другої світової війни. А в роки війни однією з умов коаліції СРСР із Великобританією та Сполученими Штатами була якраз відмова від використання можливостей Комінтерну.

– Зрештою, його тоді ліквідували.

Сергій Кокін: Так, ліквідували як підривну організацію.

– Тобто, діяльність радянських спецслужб можна розділити на комінтернівський та післякомінтернівський періоди?

Сергій Кокін: Умовно кажучи, можна і так сказати.

Іван Гоменюк: Згадалася цікава фотографія зі з’їзду Комінтерну в Москві. Там кількадесят людей, з яких двоє-троє сидять з відкритими обличчями, а всі інші – в масках. Це якраз ті, хто отримав вказівки з Москви та поїхали в свої країни творити світову революцію.

– Люди вели подвійне життя.

Іван Гоменюк: Так. Треба ще розуміти, що Комінтерн – це передусім політичні агенти, які намагалися провести до влади якісь ліві партії, зробити якісь антидержавні чи робітничі рухи і так далі. Але була ще й активна військова структура – так званий «Закордот». І на території Західної Білорусі, яка входила до складу Польщі, і на частині Західної України діяли партизанські загони, які насправді були диверсійними підрозділами, які закидалися, фінансувалися та підтримувалися з радянського боку. Цей рух припинився лише тоді, коли витрати почали перевищувати очікування. Білоруське селянство не повставало.

Сергій Кокін: «Закордот» був відділом ЦК КП(б)У.

– Тобто, активно працювали і на Західну Україну.

Іван Гоменюк: Так, були спроби закидати диверсантів в 1922-1923 роках.

– Але ж радянські спецслужби очікували диверсантів з іншого боку?

Іван Гоменюк: Безумовно. Власне, в цих розсекречених документах постійно йдеться про те, що петлюрівці збираються, гетьманці збираються, що готуються диверсійні загони, ідуть тренування, приїхали англійські інструктори. Часто це було на рівні непідтверджених чуток: мовляв, чийсь там племінник приїхав із Варшави і повідомляє, що там два петлюрівські полки, повністю уніформовані та озброєні тренуються. Зрозуміло, що це лише чутки – такого не було. Але, судячи із документів, цей постійний стан напруження в радянських спецслужбах був тривалим.

В радянських спецслужбах у 1930-ті роки дуже сильно почали хвилюватись, що українська еміграція почала за підтримки Японії вивчати питання організації українські частини в Маньчжурії, щоб відколоти від Радянського Союзу Зелений Клин

Між іншим, в 1930-ті роки вони дуже сильно почали хвилюватись, що українська еміграція почала за підтримки Японії вивчати питання організації українські частини в Маньчжурії, щоб відколоти від Радянського Союзу Зелений Клин – далекосхідну територію, де проживало багато етнічних українців, де були українські військові формування в 1917-1921 роках. Виникла ця ідея в гетьманців та УНРівців – створити за японські гроші військові формування, які би підняли повстання проти радянської влади. Адже Японія була зацікавлена в цьому більше, ніж Польща. Бо поляки були зацікавлені лише у розвідувальних даних, але не в піднятті повстання в Радянській Україні. До того ж, настільки міцно перекритий кордон і настільки велика кількість Червоної армії була в Україні, що було нереально силами малих загонів підняти повстання.

– Давайте перейдемо до справи Сташинського – я так розумію, це єдина справа в нових документах, яка стосується повоєнного періоду. Пане Кокін, що нового для себе Ви довідалися про цього радянського агента, відомого передусім через вбивство Бандери?

З точки зору радянських спецслужб, у Сташинського були беззаперечні досягнення. Та він весь час перебував під контролем, весь час його перевіряли

Сергій Кокін: Мені було цікаво подивитися на його послужний список – на те, що він зробив як агент на території України. З точки зору радянських спецслужб, у Сташинського були беззаперечні досягнення. Та він весь час перебував під контролем, весь час його перевіряли – це було видно. І це показує гостроту боротьби. Український національний рух було важко здолати, не використовуючи всі засоби. Доля Сташинського – яскрава ілюстрація того, як це все відбувалося і наскільки це було драматично для народу.

Загальна статистика по репресованих, по виселених. Коли я все це склав докупи, то у мене вийшов один мільйон осіб, які були причетні до збройної боротьби на території Західної України

Колись я працював над черговим томом «Літопису УПА» – ми опрацьовували протоколи допитів заарештованих керівників підпілля. Я весь час тримав у голові довідку КДБ УРСР від 1973 року – там була загальна статистика по репресованих, по виселених. Коли я все це склав докупи, то у мене вийшов один мільйон осіб, які були причетні до збройної боротьби на території Західної України.

– Але ж не всі причетні воювали.

– Так, йдеться у значній мірі про родини, як тоді казали, «бандпособників». Їх депортували. Та не можна сказати, що вони не співчували цій боротьбі.

– Щодо Сташинського: якщо його настільки перевіряли, то як йому вдалося втекти на Захід, де він і зізнався, як і за чиїм наказом вбив лідерів ОУН?

Сергій Кокін: Тут треба зазначити, що всього комплексу ми все одно не бачимо. Що ми можемо побачити в розсекречених документах – це те, що у нього були особисті мотиви до вбивства. Але, можливо, й каяття було через те, що він зробив. Сташинському потрібно було зробити вибір – він або повертається і живе з цим все життя, або ж, як написали в одному з українських еміграційних видань, він «обирає суд у вільній країні».

Агент КДБ Богдан Сташинський
Агент КДБ Богдан Сташинський

Власне, ці сім томів, які там викладено – це оперативно-розшукова справа, порушена після його втечі на Захід.

– Як із радянського боку розуміли його зраду? Як пояснювали його мотиви?

Сергій Кокін: У цих документах ідеологічних мотивів я не побачив – там більше особисті. Але це – ще перший крок, і треба вітати Службу зовнішньої розвідки з тим, що вони зробили суспільству такий подарунок.

– До речі, відомо, що у керівництві радянських спецслужб не було однозначного ставлення щодо необхідності ліквідації лідерів ОУН. Приміром, дуже впливовий на той час очільник КДБ УРСР Тимофій Строкач доводив, що їх не треба знищувати. Він пропонував замість цього їх дискредитувати. Чому ця дискусія закінчилась все ж рішенням ліквідувати, а не працювати на дискредитацію?

Іван Гоменюк: Судячи з тих нечисленних документів, які розсекретили російські державні архіви, а також зі спогадів, часто міфологізованих, представників органів держбезпеки – це було ледь не особисте рішення Хрущова. Він вирішив, що треба ліквідувати саме цих керівників українських націоналістів. Треба розуміти, що це були вже дві розколоті організації, бо Лев Ребет очолював так званих «двійкарів», які були в опозиції до Степана Бандери та його прибічників. Але Хрущов поставив крапку в цих суперечках, відкинувши пропозиції щодо подальшої дискредитації.

  • 16x9 Image

    Дмитро Шурхало

    На Радіо Свобода – з 2008 року. Спеціалізуюсь на політиці та історії.Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники»

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG