У 1917-му Грушевського називали «некоронованим королем України»

Вероніка Гармаш

Україна відзначає століття від моменту створення Української Центральної Ради. 7(20) березня 1917 року її головою заочно був обраний Михайло Грушевський. На той момент він – через заборону поліції проживати в Києві – жив у Москві. Проте невдовзі після повалення самодержавства повернувся в Україну й очолив український національно-визвольний рух.

Про роль Михайла Грушевського у становленні Центральної Ради Радіо Свобода спілкувалось зі вченим-істориком Володимиром Сергійчуком, співробітником Українського інституту національної пам’яті Ярославом Файзуліним та директором департаменту освіти й науки Львівської облдержадміністрації Любомирою Мандзій.

– У чому, на вашу думку, полягає феномен Центральної Ради? Як їй вдалося стати впливовою інституцією?

Ярослав Файзулін: Справа в тім, що значна частина лідерів Центральної Ради, зокрема, ті, які належали до Товариства українських поступовців, мали значний досвід громадсько-політичної роботи і боротьби із самодержавством – це перша складова успіху. За імперських часів українська культура, українське національне життя всіляко утискалися – через цензуру, адміністративні утиски. Відтак, коли з’явилася можливість боротися за власні права, народ підтримав Українську Центральну Раду. Зокрема, під час маніфестації 19 березня (1 квітня) підтримати український рух на вулиці Києва вийшли понад сто тисяч людей. Завдяки суспільній підтримці Центральна Рада стала впливовою громадсько-політичною інституцією.

Любомира Мандзій: На мою думку, цей феномен можна пояснити тим, що на той час існував запит на таку інституцію. Це і спричинило оцю легітимність і підтримку з боку широких суспільних верств.

Володимир Сергійчук: Я б сказав, що нагромадилася уже певна критична маса української революційної енергії. Українські Національні ради з’являються по всій території Російської імперії, включаючи Петроград. І таке масове відродження національної свідомості, масове створення рад і створення в Києві Української Центральної Ради призвело до початку відродження державницького життя.

– Чи могла Центральна Рада уже на початку 1917 року проголосити незалежність України? Те, що з цим питанням зволікали, це прикрий збіг обставин чи на той момент це справді було неможливо?

​Володимир Сергійчук: Центральна Рада, в принципі, могла проголосити незалежність України у суто формальних юридичних рамках після того, як цар зрікся престолу. Чому? Тому що в 1654 році у Переяславі українці присягали московському цареві, а не Московській державі. Оскільки навесні 1917 року царя не стало, то автоматично втрачала чинність ця присяга. І були такі пропозиції, щоб одразу проголосити самостійну Україну. Про це говорили деякі тодішні правники, зокрема Сергій Шелухін на цьому наполягав.

Але треба зрозуміти і політиків, і українське суспільство, яке вже понад два століття жило в рамках Російської імперії. Українці масово розселилися по всіх її куточках. Було одна церква, було відчуття спільного походження. Звісно, Грушевський ще за 10 років до того чітко сказав, що українці – це окрема нація. Але, зважаючи на суспільні настрої, політичні лідери попервах вирішили будувати власну самостійність, але в рамках Російської Федеративної Демократичної Республіки. Тобто, вірили ще у російську демократію. Тому не стояло питання про самостійну Україну, а йшлося про федерацію. Саме цим пояснюється проголошення ІІІ Універсалом Української Народної Республіки як складової Російської Федеративної Демократичної Республіки. Коли ж стало зрозуміло, що російська демократія закінчилась там, де почалось українське питання, то Центральна Рада проголосила IV Універсалом самостійність.

– Чи можна вважати Центральну Раду тогочасним парламентом України, а Грушевського – першим президентом?

Ярослав Файзулін: Михайло Грушевський не був президентом України. Немає жодного документу, який був би підписаний Михайлом Грушевським як президентом України. Він був головою Центральної Ради – першою особою УНР.

Щодо Центральної Ради, то вона була легітимною представницькою інституцією. Цю легітимність їй забезпечив Український національний конгрес, який відбувався 19-21 квітня 1917 року. На нього зібрались понад 1000 делегатів з усієї України, які представляли вісім губерній і різні прошарки українського суспільства: селян, військових, робітничої організації, національні меншини. Національний конгрес обрав своїх представників до Центральної Ради.Так відбулась легітимація цієї громадсько-політичної інституції, яка поступово стала українським парламентом. Центральна Рада у своїй діяльності використовувала парламентські методи роботи, які зараз використовують парламенти світу і зокрема Верховна Рада України. Практикувалися сесійні засідання, відбувалася робота в комітетах, були фракції… Твердий поступ Центральної Ради у будівництві української держави продемонстрували її чотири Універсали: перший проголошував автономію, а останній – незалежність Української Народної Республіки. Крім того, Центральна Рада ухвалила надзвичайно важливі закони про громадянство, адміністративно-територіальний устрій, українське військо, восьмигодинний робочий день, землю та інші. Тобто, це був повноцінний український парламент.

– Чи бачите ви на місці Грушевського якусь іншу історичну постать?

Любомира Мандзій: Це ще один феномен. Грушевський був дуже шанованим, впливовим науковцем, він був обізнаний саме в історії України і з кабінетного історика перетворився на реального політика. Мені важко знайти подібну йому постать.

Ярослав Файзулін: Поза сумнівом, станом на 1917 рік Михайло Грушевським був найавторитетнішим політичним діячем. Його авторитет серед українського суспільства та політикуму був незаперечним. У спогадах неодноразово зустрічаємо, що Грушевського називали «некоронованим королем України».

Коли відбувалось створення Центральної Ради, виник конфлікт між старшим та молодшим поколінням українських діячів, і вирішення цього конфлікту учасники покладали на Грушевського. Він був політичним лідером та ідейним натхненником діяльності Центральної Ради, саме він задавав тон українському рухові, він пропонував напрямки діяльності Центральної Ради, брав участь у підготовці її найважливіших документів.

– Які стосунки були у Грушевського з Тимчасовим урядом та більшовиками?

​Володимир Сергійчук: Справа в тому, що коли цар зрікся престолу і владу перебрав на себе Тимчасовий уряд, то українські демократи вірили російським демократам (бо це ж ніби вони повалили самодержавство) і вірили, що тепер буде рівність народів. Але коли у травні делегація Центральної Ради в Петрограді не отримала підтримки щодо вимог українського народу, щодо створення української автономії, то вже почалось розчарування. І воно все більше поглиблювалося аж до кінця 1917 року. І коли вже російські більшовики, які попервах казали, що Україна може бути самостійною, захопили владу і оголосили війну УНР, то лідери Центральної Ради нарешті прозріли і тоді вже проголосили самостійність.

– Яким подають Грушевського у шкільному курсі історії? Це єдиний лідер, подібних якому більше не було, чи просто хороший керівник?

Любомира Мандзій: Ми, звісно, приділяємо йому увагу не тільки як організатору. Скоріше, ми розглядаємо його як феномен початку ХХ століття, людину, яка змогла досягти і показати результат. Для тих, хто глибше цікавиться історією, проводяться конференції, які дають можливість глибше дослідити цю постать.

Вивчення постатей, які зробили значний внесок у розвиток історії України, на сьогодні є важливим. Відштовхуючись від цього, ми можемо проаналізувати деякі теперішні поразки й досягнення, бо вони уже мали місце в історії. Аналізувати треба і те, й інше. З історичними знаннями можемо творити нове, бо, як колись казали, історія – це політика минулого, а політика – це історія сучасності.