Доступність посилання

25 Червень 2017, Київ 03:32

Професійні військові й професійні революціонери ставили перед собою різні цілі


Проголошення Третього Універсалу на Софійській площі в Києві. У центрі – Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко. 1917 рік

Одним із головних аспектів революційних подій 1917 року був військовий рух. Тоді, в умовах Першої світової війни, військові відігравали дуже важливу роль: саме завдяки військовим масові заворушення в Петрограді переросли в революцію, саме генерали змусили імператора Миколу ІІ зректися престолу.

Про український військовий рух у 1917 році Радіо Свобода розмовляло із істориками Михайлом Ковальчуком та Василем Павловим.

– Одразу після революції в Петрограді почали стихійно організовуватися солдатські ради. Як цей процес сприйняли українці, які служити в російській армії? Як самоорганізовувалися українські військові після повалення царату?

Михайло Ковальчук: Можна сказати, що від самого початку революційних подій в російській армії розпочалися певні національні процеси. Не лише українці, а й представники інших народів почали об’єднуватися у національні гуртки, громади. Наступним кроком стало створення окремих українських військових підрозділів. Логічним завершенням стала українізація і виділення в окремі військові частини.

– Створювались солдатські ради і паралельно виникали якісь окремі українські структури? Чи все це кипіло в одному казані?

Михайло Ковальчук: Ці процеси були дуже неоднорідні. Станом на 1917 рік в 10-мільйонній російській армії було близько трьох мільйонів вояків-українців. Звичайно, що розкидані на п’яти фронтах та по тилових підрозділах в кожному регіоні та навіть у кожній військовій частині ці процеси мали свою специфіку. Траплялося так, що українці спершу намагались виступати в лавах єдиних революційних організацій-комітетів, але тенденція була така, що з перших тижнів революції, буквально в березні-квітні 1917 року виникали окремі українські гуртки. Це не означало принципового заперечення російської дійсності чи намагання вийти зі складу російської армії. Але все-таки українським селянам – а вояки-українці здебільшого були саме одягнутими у військові шинелі селянами – було властиво тягнутися до своїх земляків.

Тоді солдатська маса – і українська, і російська – абсолютно не хотіла цієї війни, не розуміла її цілей…

– Бракувало імперського патріотизму?

Михайло Ковальчук: Так. Як показали події 1917 року, він існував радше в уяві російських політичних діячів.

– У Києві невдовзі після створення Центральної Ради організували Військовий клуб імені гетьмана Полуботка. Чому військові у Києві вирішили організувати саме клуб?

Михайло Ковальчук: Логіка тих подій свідчила про те, що серед військових-українців київської залоги відчувалася потреба створити свою військову організацію. Це було природно, адже росіяни об’єднувалися в свої організації, а патріотично налаштовані українські офіцери поставили на порядок денний створення власних структур: виник організаційний комітет для створення першого українського добровольчого полку, потім – Військовий клуб імені Полуботка, Український військовий організаційний комітет. Але суть була одна – створити керівний орган українського військового руху.

– У травні 1917 року відбувається Перший військовий з’їзд у Києві, на якому зіткнулися федералісти та самостійники. Останніх представляв Микола Міхновський – на той момент мобілізований в армію військовий юрист. Федералісти тоді виставили Петлюру, який взагалі був цивільним – говорячи сучасною термінологією, волонтером. Чому саме цивільні люди опинилися на чолі військового руху?

Ситуація нагадує ту, що сталася у нас в 2014 році – дуже багато цивільних людей пішли на допомогу армії

Василь Павлов: Ця ситуація нагадує ту, що сталася у нас в 2014 році – дуже багато цивільних людей пішли або на допомогу армії, або почали обіймати певні посади, або повернулись туди на службу. Якщо ми повернемось назад, то той самий клуб Полуботка ставив собі за мету ще й просвітницьку та агітаційну роботу – роз’яснення українцям, для чого формуються українські частини і якими вони мають бути в майбутньому. Поява людей рівня Міхновського – освічених, які мали досвід політичної боротьби – теж була багато чого варта. Днями я переглядав газету «Нова Рада» за 20 травня 1917 року – перші матеріали були присвячені Першому українському військовому з’їзду, – у програмній статті про цей з’їзд було дуже чітко висловлено позицію Центральної Ради про збереження федерації.

Василь Павлов (ліворуч) та Михайло Ковальчук
Василь Павлов (ліворуч) та Михайло Ковальчук

Михайло Ковальчук: Керівництво Центральної Ради, наприклад, Володимир Винниченко, – це по суті професійні революціонери, які, зважаючи на історичний досвід, боялися військових переворотів. Всі вони пам’ятали про кар’єру Наполеона. Коли в Росії сталася революція, то генерали, справді, певним чином організували зречення царя. І тут заслуга їхня дійсно велика, але давайте правильно розставимо акценти – вони це зробили значною мірою для того, щоб запобігти революції, щоб не допустити соціального вибуху. В кадрових військових цілі відрізнялися від тих, які ставили перед собою професійні революціонери – соціал-демократів та соціалістів-революціонерів.

– Але ж з’їзд все-таки військовий!

Михайло Ковальчук: Саме тому українські соціалісти хотіли перехопити до своїх рук контроль над цим військовим рухом, щоб він не вийшов в контрреволюційне русло.

– Але на військовому з’їзді змагалися цивільний самостійник із цивільним федералістом. Чому жоден генерал або полковник навіть не намагався очолити український військовий рух?

Михайло Ковальчук: Дозволю собі не погодитись із Вами, адже Міхновський був не один. Довкола нього була група людей, серед яких були кадрові військові. Поряд з Міхновським часто можна побачити постать генерала у відставці Митрофана Нуджевського – йому було десь під 70 років, він ще в 1903 році пішов у відставку. Він був ветераном російсько-турецької війни, воював в Азії… Він був великим апологетом козацтва, писав якісь проекти відродження української армії. Також там була група полковників – Сварейко, Піщанський, Глинський. Тобто, Міхновський не був сам по собі – він представляв певну групу людей.

– Здається, у спогадах Дмитра Дорошенка йдеться, що довкола Петлюри були прапорщики та писарі. Тобто, він себе не оточував професійними військовими.

Величезна біда українського руху – відсутність достатньої кількості надійних військових кадрів

Михайло Ковальчук: Це відзначав не лише Дорошенко, це відзначали й інші мемуаристи. Це була величезна біда українського руху – відсутність достатньої кількості надійних військових кадрів.

– Тим не менше український військовий рух так чи інакше розвивався і ставав дедалі більшим. Якимось чином на певному етапі командування російської армії дійшло до того, що потрібно окремі підрозділи російської армії українізувати. Як так вийшло?

До Першої світової війни 35 національностей Російської імперії не призивалися до війська взагалі

Василь Павлов: До Першої світової війни 35 національностей Російської імперії не призивалися до війська взагалі. Після численних втрат 1914-1916 років стали набирати представників різних націй. Майбутній очільник білогвардійського руху генерал Денікін згадував, що «малоросійської проблеми в російській армії не існує». Для росіян на той момент український національний рух не становив небезпеки. Навпаки – вони вважали, що його можна використати для власних цілей, для розв’язання власних проблем. Швидше за все, вони просто не розуміли, чим це може невдовзі обернутись. Хоча у того ж Денікіна була цитата, що створення будь-яких національних підрозділів в майбутньому призведе до проблем, адже у них завжди виникатиме ідея самостійності.

– Чия все-таки була ініціатива українізувати деякі підрозділи української армії? Цей процес йшов знизу чи згори?

Михайло Ковальчук: У якийсь момент російські генерали чесно намагалися розібратися: скільки українців у російській армії хочуть українізуватися. Це є у московських архівах – там збереглося чимало матеріалів, де проводиться облік, скільки українців було у військових частинах.

Шлях українізації став своєрідним тактичним кроком російського командування

Шлях українізації став своєрідним тактичним кроком російського командування. У нас часто створюється хибне враження про те, що частина ставала повністю українською. Насправді, українізація означала, що такі частини просто отримували більшу частку поповнення рядового складу українцями. Кадровий офіцерський склад залишався російським. І саме це значною мірою ставало причиною того, що дисципліна все-таки занепадала, через що і боєздатність знижувалась. Наприкінці 1917 року – на початку 1918, коли Україна опинилася перед загрозою більшовицької агресії й безпосередньо під час бойових дій із більшовиками українізовані військові частини не виказали такої боєздатності, яка від них очікувалась.

– Ви згадували, що військове керівництво не могло розібратись, скільки українців є, власне, у складі російської армії. Пригадую такий момент зі спогадів Юрка Тютюнника, який згодом став генералом армії УНР: коли відбувалися якісь солдатські збори, то він казав: «Українці, підніміть руки!», а потім: «Малороси, підніміть руки!», потім: «Хохли, підніміть руки!», а потім всіх трьох просив підняти руки. Мовляв, отак йшло формування українських частин, отак українці гуртувалися.

Дуже гарно, з літературної точки зору, написані спогади Тютюнника
Але документи не лише не підтверджують, а й спростовують цю точку зору

Михайло Ковальчук: Дуже гарно, з літературної точки зору, написані спогади Тютюнника. Оцей фрагмент, який Ви щойно згадали, дуже люблять цитувати сучасні історики. Проблема тільки в тому, що Тютюнник описує ці події у контексті весни 1917 року – він пише, що одразу після революції таким чином організувався цілий український полк і організовано пішов у казарму. Але документи не лише не підтверджують, а й спростовують цю точку зору. Насправді, навіть не український полк, а курінь імені Дорошенка у Сімферополі був створений аж у листопаді 1917 року, коли Тютюнника вже давно там не було. Можливо, він потім ще спілкувався із кимось із учасників, може, він якось в белетризованій формі це розповів. Але те, що це все-таки літературна вигадка, сумніву не підлягає. І це все може служити доказом того, як гарно потім можна описати все в спогадах.

– А як насправді?

Михайло Ковальчук: Насправді, шлях до створення військових частин був значно довшим. Бачите, це було створене в листопаді 1917 року, а не навесні – знадобилось цілих півроку. І це був курінь, а не полк.

– Але з іншого боку, Сімферополь на той момент – це далека українська периферія. Це не Київ, не Харків і не Катеринослав.

Михайло Ковальчук: Але ці проблеми були спільними для всіх українізованих частин, хоч би де вони знаходилися. Проблема була колосальна – брак кадрового національно свідомого офіцерського складу.

Навіть якщо рядовий військовий склад патріотичний і підтримує Центральну Раду, то серед офіцерів, у кращому разі, – ставлення нейтральне

У військових частинах картинка часто виглядала так: навіть якщо рядовий військовий склад патріотичний і підтримує Центральну Раду, то серед офіцерів, у кращому разі, – ставлення нейтральне. Вони хотіли втекти від більшовиків, які їм дуже не подобались. Старші ж офіцери дуже прохолодно ставились до українського національного руху – вони, в кращому разі, були просто попутниками цього руху. І ціна цьому всьому з’явилась тоді, коли почалась війна з більшовиками.

– Влітку 1917 року в Києві сталась не до кінця зрозуміла подія – повстання Полку імені гетьмана Полуботка. Солдати цього полку несподівано повстали, захопили кілька об’єктів у центрі Києва…

Василь Павлов: Перед цим повстанням, варто нагадати, відбувся Другий всеукраїнський військовий з’їзд. Якраз тоді було проголошено Перший Універсал. Та цей з’їзд якраз був заборонений Тимчасовим урядом – Керенський особисто заборонив цей з’їзд скликати. Проте заборону проігнорували.

Полк імені Полуботка тоді потрапив під агітацію Міхновського. Він та його прибічники були налаштовані по-незалежницьки. Якраз тоді, коли Центральна Рада пішла на компроміс із Тимчасовим урядом, сталося це повстання. Після нього цей полк роззброїли і відправили на фронт.

– Як це – на фронт без зброї відправили?

Василь Павлов: Там їх озброїли заново.

Тут наклалося одне на інше: з одного боку, небажання вояків їхати на фронт, а з іншого – бажання групи самостійників спрямувати політичні процеси у потрібному напрямку

Михайло Ковальчук: Це були не просто солдати із запасних частин – вони вже мали вирушати на фронт, куди ніхто вирушати не хотів. Очевидно, тут наклалося одне на інше, як це часто буває в реальності: з одного боку, небажання вояків їхати на фронт, а з іншого – бажання групи самостійників спрямувати політичні процеси у потрібному напрямку.

– То це був солдатський бунт чи спланована акція самостійників?

Михайло Ковальчук: Очевидно, історики не все можуть сказати із впевненістю. Там була історія, яка була не до кінця з’ясована, адже командир Богданівського полку Юрій Капкан, очевидно, теж був якось причетний до цієї спроби, але потім в критичний момент він відійшов від цієї справи.

Насправді, маса українських вояків в Києві була досить значною – близько десяти тисяч. Але питання було не стільки в кількості, скільки в тому, що в організаторів цього виступу – Міхновського та його групи – цілком очевидно, не було запасного плану, коли події пішли не так, як було заплановано, коли Центральна Рада стала осторонь цих подій…

– А вони думали, що Центральна Рада їх підтримає і очолить?

Михайло Ковальчук: Розрахунок робився на те, що Центральна Рада принаймні не стане перешкоджати, а, крім того, розраховували на допомогу богданівців.

  • 16x9 Image

    Дмитро Шурхало

    На Радіо Свобода – з 2008 року. Спеціалізуюсь на політиці та історії.Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники»

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG