Дмитро Бастанов
Іван Бєляєв
«Від плуга до комп’ютера» – такий девіз обрав для сімейного музею «Родинних професій» Роман Фабрика з Івано-Франківська. Хоча сам він із династії залізничників. Якщо порахувати час, присвячений залізничній справі кількох поколінь сім’ї, то загальний залізничний стаж Фабрик складає понад 300 років. Іще за цісаря дід Нестор прокладав колію від Станіслава до Чернівців.
«Попри те, що у нашої родини сумарно понад 300 років залізничного стажу, перший поїзд із Чернівців через Станіслав (колишня назва Івано-Франківська – ред.) до Львова вирушив 150 років тому. Подивіться, в музеї є погони, емблеми, ґудзики, давні ліхтарі та семафор кінця ХІХ-початку ХХ століть», – проводить екскурсію музеєм Роман Фабрика.
Батько Романа Фабрики – Михайло – перебував на колійовій, як кажуть галичани, службі чотири десятиліття. В музеї кожен може подудіти в сигнальний рожок, яким Михайло Фабрика відправляв поїзди.
«Колись на вокзалі радіо не було, і цим сигналом сповіщали про час вирушення поїзда. Мій батько був головним кондуктором, так би мовити, начальником поїзда. Він знав розклад руху поїздів, він подивився на годинник, така-то година, треба їхати на Стрий, гудів – машиніст почує – давав гудок паротягу і поїзд відправлявся на Стрий, там будуть через годину або через дві години у Львові. Я народився під паровозний гудок», – посміхаючись каже Роман Фабрика.
При цьому він з дитинства мріяв про журналістику. Ще школярем фотографував однокласників, опанував фах кіномеханіка, але перед тим, як стати студентом журналістики у Львівському університеті, йому довелося попрацювати шахтарем, бо тоді, в радянських 50-х роках, не брали на навчання без робітничого стажу. За підтримки брата він вирушив працювати на шахтах у російську Воркуту, що на Камчатці. Там Роман побачив засланих радянським режимом бійців УПА.
«Мене вразило, і тепер бачу перед очима, в засніженій Воркуті, цвинтарі. І от я пройшовся ними раз-два і бачив таблички – все наші українські прізвища. Хоч це й була Республіка Комі, але я не бачив цвинтарів із їхніми людьми. Потім, коли я повернувся з армії, з університету додому в Івано-Франківськ, я побачив у селах людей, що повернулися з півночі. Дехто ще там повмирав, бо робота була тяжкою. Вони працювали за колючим дротом у зонах. Їх під вартою водили на роботу, вони будували на вічній мерзлоті бараки, хто що, і потім знов туди в зони їх заганяли. Але тоді була цензура, тоді про це не говорили, самі знаєте, які були часи», – зітхає Роман Фабрика.
Ініціатор сімейного музею пригадує, що в Івано-Франківську чимало вулиць називалися за професіями цехових майстрів, родинних майстерень.
«Була вулиця Ткачів або Ткацька, Столярська, я пам’ятаю такі вулиці й мікрорайони. Згадую і карпатські села, що називалися на честь вівчарів – це ж вівчарство чи не основне ремесло у людей. За радянських часів індустріалізація змінила культуру вибору професій. З одного боку, совєтська пропаганда трубила про робітничі фахи, люди йшли працювати на фабрики, заводи, а з іншого боку, люди намагалися вирватися з бідності й шукали кращого заробітку, могли виїхати з села в місто або намагалися отримати спеціальний фах. Тепер є сім’ї, де 10-15 дипломів про лікарську освіту. Колись у нас, по суті, не було жодного. Були ковалі, бджолярі, пасічники, столярі. Нині, коли приходять до мене, я запитую: «А яка професія у Вас?». Зараз усе пов’язано з електронікою, комп’ютерами. А раніше навіть у словнику такого слова, як комп’ютер, не було. Тому в музеї на виставці є клавіатура від комп’ютера», – зауважує Роман Фабрика.
Збирач родинних професій дослідив 200 років справ династії Фабрик. Представники його роду освоїли понад півтори сотні професій. Серед них – хлібороби, лісоруби, ковалі, пасічники, музиканти, кравці, вчителі, пекарі, агрономи. Зрештою, Романів син – Роберт – медик швидкої, наразі викладає медицину катастроф в Івано-Франківському університеті, а донька музикант-науковець.
Натомість харків’янин Андрій Парамонов в архівах дослідив 15 колін свого родоводу, і це ще й не межа, можна й далі заглиблюватися.
Директор харківського приватного музею міської садиби має документальні підтвердження, що його родич Григорій Парамонов жив у Московському царстві при Івані Грозному. В його родоводі військові, медики, вчителі, інженери-перекладачі та селяни.
«Мій родовід бере свій початок у 16-му столітті. Якщо казати, що це був за рід, то здебільшого однодворці, як написано в документах «служиві люди». Вони були на кордоні Московського царства. Із 1794 року вони займалися лише хліборобством, можливо кілька родин займалися скотарством, але здебільшого хліборобством. У сім’ї було 15-20 десятин землі, яку вони обробляли. Вирощували те, що й решта людей. На Слобожанщині вирощували пшеницю озиму і яру, і попит на неї з кінця 19-го століття був дуже великий. А жінки в нашій сім’ї щось прали, ткали, в’язали. У мене збереглася прабабусина прялка. Дерев’яна – відрізняється від українських, бо ми за походженням росіяни, меншим колесом. Прялка моя, хоч зараз бери і працюй», – показує сімейну реліквію дослідник родинних дерев Андрій Парамонов.
А тим часом Роман Фабрика показує предмети, що оповідають про зниклі професії, він хвалиться пристроєм для обсмажування та перемелювання кавових зерен часів Австро-Угорщини, кована дитяча люлька, бронзовий моздир (так по місцевому називають ступку для часника і приправ до борщу), механічний кіноапарат, 48 годинників різних часів – всього не перелічити, бо тут тисячі експонатів, з якими жили Фабрики, якими користувалися їхні родичі та друзі.
Докладніше слухайте розповідь ветерана журналістики, письменника, краєзнавця з Івано-Франківська Романа Фабрики в аудіоподкасті «Радиво».
«Радиво» – програма про незвичайних-звичайних українців. Звучить щосуботи о 17:08 в ефірі радіо «Ера-FM» та в аудіоподкастах на сайті Радіо Свобода. Розповідайте програмі «Радиво» про себе, своїх друзів і колег, які мають цікаві ідеї, проекти, зрештою не стоять на місці, а повсякчас розвиваються: Vol.noskov@gmail.com
