Доступність посилання

21 Серпень 2017, Київ 04:01

Україна йде до НАТО. Чим відповість Путін?


Солдати НАТО (в центрі та праворуч) та солдат ЗСУ під час спільних навчань «Rapid Trident 2016» на Яворівському полігоні поблизу Львова, липень 2016 року

(Рубрика «Точка зору»)

Про те, як багато складнощів на шляху до членства в НАТО доведеться долати Україні, сказано вже достатньо. Натомість мало приділено уваги тому, чим на українські плани відповість Росія. Добра новина полягає в тому, що Російська Федерація є членом тільки одного умовно військового союзу – Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ), котрий не може бути співставлений з НАТО за жодним із параметрів. Погана – в тому, що три роки тому Росія вже намагалася втягнути ОДКБ у розв’язану нею війну на Сході України.

ОДКБ: межі впливу та можливостей

Про це вже мало хто пам’ятає, але в останніх числах серпня 2014-го російська преса повідомляла про те, що війська ОДКБ готові до виконання «миротворчих завдань» на Сході Україні.

Звичайно, що то був блеф, причому з багатьох причин. Зокрема, й через фінансово-технічний стан армій країн-членів ОДКБ. Бо не можна, далебі, серйозно розраховувати на армію Таджикистану, якій Кремль пообіцяв виділити до 2025 року 200 мільйонів доларів «підйомних». Крім цієї країни та Росії, до складу ОДКБ входять також Киргизстан, Казахстан, Білорусь та Вірменія. Ще три колишні члени ОДКБ – Азербайджан, Узбекистан та Грузія – залишили організацію у різний час.

Слід зазначити, що ОДКБ таки відіграє для Путіна важливу роль. Адже Росія, яка вважає себе правонаступницею та ідеологічною спадкоємицею СРСР, прагне відтворити ті наддержавні структури, які існували у радянський період для контролю і домінування над іншими республіками.

В цьому контексті Митний союз, до якого Росія прагнула залучити Україну, може бути співвіднесений з Радою економічної взаємодопомоги – надурядової організації, яка свого часу об’єднала увесь соціалістичний табір – на противагу «капіталістам» Західної Європи. Тоді як ОДКБ – це віддзеркалення ідей «Варшавського договору», котрий залучив все ті ж підконтрольні СРСР країни, що були покликані об’єднати свою військову міць проти потужностей країн-членів НАТО.

Та, окрім масажування імперського его Путіна, користі від ОДКБ небагато. На відміну від НАТО, не існує критеріїв вступу до цієї організації. Туди приймають виключно на знак відданості кремлівському лідеру. Ані відповідність стандартам демократії, ані стан війська ролі не грають. До того ж, ОДКБ демонструє нахили до перманентних сварок та демаршів.

Так, у 2009 році в ОДКБ вийшла некрасива історія щодо передачі головування від Вірменії до Білорусі. «Бацька» Лукашенко вперся через обмеження постачання до Росії білоруського набілу. Він дозволив собі не прибути на саміт ОДКБ до Москви. Росія, заявив тоді Сергій Лавров, перебирає на себе технічне головування в ОДКБ – в очікуванні, доки Мінськ не «одумається».

Фронда Білорусі виявилася заразною. Невдовзі після вибрику Лукашенка характер почав виявляти Казахстан. Назарбаєв спробував дещо посунути путінську руку на своєму горлі, вимагаючи розташувати штаб квартиру ОДКБ в Астані. А у 2012-му ОДКБ покинув Узбекистан. Вдруге і, вочевидь, востаннє. У 1999-му ця країна вже відмовлялась пролонговувати договір про членство разом із Азербайджаном та Грузією.

Але все таки Казахстан – це найбільший головний біль Путіна. Країна давно співпрацює з НАТО, і у 2013-му Назарбаєв навіть заявив був про готовність розширити «транзитний потенціал для вантажів НАТО за рахунок каспійського казахстанського порту «Актау». Спостерігаючи за подібними ухиленнями від генерального курсу, Путін, мабуть, і надумав у 2014 році зіштовхнути країни-члени ОДКБ з Україною. Введені на українську землю війська ОДКБ, по-перше, пов’язали би всіх учасників акції спільно скоєним злочином. Союзники стали б співучасниками.

Зрозуміло, що Путіну це не вдалося б. Жодних миротворців без резолюції Радбезу ООН ніхто не має право вводити. Подобається це ОДКБ чи ні. Щоправда, у випадку з «гуманітарними конвоями» Москва не чекала ані супроводу Червоного Хреста, ані офіційного дозволу від України. Та в історії з ОДКБ чинити сваволю складніше – треба отримати «добро» решти п’яти країн-учасниць. Чи дали б вони подібну згоду в разі серйознішого на них тиску?

Ще один привід для вступу в НАТО

Ворожити про це на кавовій гущі не варто. Варто лише позначити для себе існування проросійського та пропутінського ОДКБ як іще один привід для інтеграції в НАТО – під «захисну парасольку» Альянсу, як казав колись Віктор Ющенко. Останні новини, датовані серединою червня 2017 року, говорять про те, що члени ОДКБ замислюються над співпрацею й у ракетно-космічній царині. Що ж, нам – як писав класик – «своє робить».

І робити це «своє» бажано послідовно. Той таки згадуваний вище Ющенко заклав тренд безкінечних коливань стосовно НАТО. Адже крім фрази про «захисну парасольку» відома також його репліка про те, що питання вступу України до НАТО надто «заполітизоване» і що вирішення його можливе виключно «демократичним шляхом», тобто через референдум.

Прихильником референдуму є й чинний президент Петро Порошенко, котрий теж не може вважатися зразком послідовності. У січні 2010-го, будучи міністром закордонних справ, Порошенко рішуче відкидав потребу України в плані дій щодо членства в НАТО. «Ніяких ПДЧ не потрібно! Країни вступають до НАТО без будь-яких ПДЧ. Треба переходити до практичної роботи, яку за нас ніхто не зробить. Україна є піонером, є лідером, який сьогодні демонструє, що треба робити іншим країнам. Тут має бути абсолютно виважена, блискуча, професійна і кропітка робота, яку ми зараз робимо» – говорив він в інтерв’ю «Бі-Бі-Сі».

Чотири роки по тому «блискуча» та «професійна» робота мала наслідком зданий без жодного пострілу Крим, а також тривалу війну на Сході і ситуацію, в якій «піонер» та «лідер» був змушений звертатися до західних партнерів по допомогу.

Втім, вважатимемо, що право на помилку має кожен. Нині російській агресії вдалося те, що досі не вдавалось найпалкішим прихильникам НАТО: суспільство згуртувалось довкола ідеї приєднання України до Альянсу. Як зазначив колишній представник США при НАТО Ніколас Бернс, Путіну слід віддати за це належне: після його вторгнення дії членів Альянсу (і особливо європейських країн) «значно пожвавішали».

«Пожвавішала» й Україна, зокрема, її законодавча гілка влади. Це надто важливо, аби вкотре злегковажити нашими сьогоднішніми шансами та можливостями. Поки не прийшли не кликані «миротворці», треба самим навчитися дбати про мир. Та й про війну також, якщо її розв’язано проти нас.

Михайло Поживанов – голова Фонду муніципальних реформ «Магдебурзьке право», народний депутат України чотирьох скликань

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Михайло Поживанов

    Голова громадської організації «Фонд муніципальних реформ «Магдебурзьке право», заступник міністра економіки України (17 грудня 2008 – 11 березня 2010), голова Державного комітету України з державного матеріального резерву (29 грудня 2007 – 17 грудня 2008). Народний депутат України 2-го, 4-го, 5-го та 6-го скликань. Доктор технічних наук, професор

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

ВАС МОЖЕ ЗАЦІКАВИТИ

XS
SM
MD
LG