Доступність посилання

25 Вересень 2017, Київ 22:30

Забута перемога УНР: похід Болбочана на Крим. Повстання на Південному березі


Крим на етнографічній оглядовій мапі України, виданій у Відні у 1916 році

(Рубрика «Точка зору»)

22 квітня 1918 року війська УНР під командуванням Петра Болбочана прорвали більшовицькі укріплення на Чонгарі і рушили на звільнення Криму. До 99-річчя однієї з найвидатніших кампаній Української революції 1917–1921 років до вашої уваги матеріали із циклу «Забута перемога». Цього разу йтиметься про антирадянське повстання на Південному березі Криму.

Забута перемога УНР: похід Болбочана на Крим у 1918 році​ (перша частина)

Забута перемога УНР: похід Болбочана на Крим у 1918 році (друга частина)​

Забута перемога УНР: похід Болбочана на Крим. Чонгарський бліцкриг

Забута перемога УНР: похід Болбочана на Крим. Марш на Сімферополь

Забута перемога УНР: похід Болбочана на Крим. Північна Таврія​

Серцем заколоту були кримські татари, для яких він миттєво переріс у «народну війну»

18 квітня 1918 року стало днем не тільки німецького штурму Перекопу, а й початку загальнокримського антирадянського повстання, у якому взяли участь найрізноманітніші політичні сили. Але серцем заколоту були кримські татари, для яких він миттєво переріс у «народну війну».

Підготовка до виступу розпочалася за 10-20 днів до падіння більшовицької влади. Поручик Мухтар Хайретдінов, який разом із однодумцями переховувався в селі Кучук-Узень (нині ‒ Малоріченське), розгорнув антирадянську агітацію. Пізніше він розповідав:

«Населення потроху стало отямлюватися й організовуватися. Народ не забув нанесеної йому образи і жадав помсти».

Бунтівники вели роботу серед жителів сіл Південного берега, намагаючись залучити на свою сторону також і російських офіцерів. Були встановлені контакти з декількома великими містами. Штабс-ротмістр Селім Муфти-заде, який тимчасово виконував роль військового лідера, пропонував, не втрачаючи часу, зайняти Сімферополь, але Хайретдінов переконав його не виступати до моменту німецького вторгнення.

Першим повстав південний схід Криму. Вже 18 квітня кримці сіл Капсихор (нині ‒ Морське) і Кутлак (нині ‒ Веселе) в районі Судака розгромили невеликий загін матросів, що рухався з Ялти до Феодосії. Наступного дня в самій Феодосії підняли повстання спілки робітників-металістів і «калік воїнів» ‒ ветеранів Першої світової війни. Бунтівники швидко захопили основні позиції в місті й роззброїли тамтешню Червону гвардію. Втім, матроси з есмінців «Фідонісі», «Пронизливий» і «Дзвінкий» за підтримки корабельної артилерії упродовж другої половини дня захопили місто, бої розгорнулися навіть у картинній галереї Айвазовського. Повстанців добивали вже на квартирах.

Уцілілі після радянського терору ескадронці й російські офіцери, що ховалися в горах, спускалися в населені пункти й очолювали виступи жителів

Найуспішніше йшли справи на Південному березі. Уцілілі після радянського терору ескадронці й російські офіцери, що ховалися в горах, спускалися в населені пункти й очолювали виступи жителів. Упродовж 20-21 квітня кримські татари захопили Алушту, Гурзуф і села Кучук-Узень, Корбекуль (нині ‒ Ізобільне), Шума (Верхня і Нижня Кутузовка), Демерджі (Лучисте), Біюк-Ламбат (Малий Маяк), Кизилташ (Краснокам'янка), Коуш (Шовковичне, не існує), Улу-Сала (Сінапне), Шури (Кудрине). Центром повстання стала Алушта, де взяв владу в свої руки місцевий мусульманський комітет на чолі з Хайретдіновим.

Ступінь організації кримців змусила князя Володимира Оболенського ‒ одного з очевидців, який жив тоді в Біюк-Ламбат – задуматися:

«Адже якщо німці дійсно в Сімферополі, то завтра чи післязавтра вони будуть на Південному березі й займуть узагалі весь Крим без спротиву. Навіщо ж при таких умовах татарам було влаштовувати повстання, яке до приходу німців могло коштувати чималої крові? Згодом, познайомившись із політикою німців у Криму, я зрозумів, що це повстання було справою рук німецького штабу. Німцям, які прагнули створити у Криму самостійну мусульманську державу, яка перебувала б у сфері їхнього впливу, потрібно було, щоб татарське населення виявило активність і нібито саме звільнило себе від «російського», тобто більшовицького ярма. З переможного повстання, природно, виник би татарський національний уряд, і німці робили б вигляд, що лише підтримують владу, висунуту самим народом».

Радянський уряд Криму, який увечері 20 квітня прибув до Ялти, де його прохолодно зустріла місцева рада ‒ в обидва боки сипалися докори в «зраді» й «заколоті». Так як корабель із Севастополя за ними не прибув, народні комісари вирішили їхати до Феодосії вздовж берега. Вранці 21 квітня вони зателефонували до Алушти, де місцевий начальник міліції підтвердив, що в місті все спокійно (в цей момент він під дулом револьвера вже приєднався до повстанців). Чиновники їхали трьома автомобілями, і під Біюк-Ламбатом потрапили до заздалегідь підготовленої пастки. Всіх їх заарештували й відвезли до Алушти.

У ніч на 22 квітня був утворений повстанський штаб, який очолив Муфти-заде. Зранку новий командувач віддав наказ наступати на Ялту

Там же в ніч із 21 на 22 квітня був утворений повстанський штаб, який очолив Муфти-заде. Зранку новий командувач віддав наказ наступати на Ялту. Повстанські загони на чолі з Хайретдіновим протягом дня захопили узбережжя до Нікіти, але далі не пройшли.

У самій Ялті тим часом зосередилися такі «червоні» сили: «соціалістичний загін» із колишніх місцевих політв'язнів на чолі з Борисом Жадановським, загін одеських анархістів Макара Чижикова, колишнього коменданта Очакова, який прибув із-під Перекопу, і місцеві червоногвардійці матроса Івана Басова, ‒ зведені у «ялтинську армію» чисельністю в 700 осіб. О третій годині ранку 23 квітня до Ялти прибув із Севастополя міноносець «Гаджибей» із запасом зброї та десантом.

На світанку того ж дня під Масандрою матроси та ялтинські червоногвардійці кулеметним вогнем зупинили й розсіяли кримськотатарські сили. 150 бійців Жадановського залишилися в місті, а формування Басова та Чижикова повели наступ на базу повстанців. За свідченнями Хайретдінова:

«Дізнавшись про силу більшовиків у Ялті, загін одразу відмовився від наступу на зазначене місто й тим видав свою слабкість. Коли це було виявлено, більшовики самі повели наступ, і наш загін, ніде не чинивши спротиву, відступав до самої Алушти, залишаючи на свавілля більшовиків усі татарські села між цими містами».

Наступ червоних сил обернувся страшним терором. Мешканка Кизилташу Лідія Ломакіна свідчила:

«Підійшовши до села, червоногвардійці та греки поставили в різних пунктах на шосе кулемети й почали обстрілювати село; одночасно з тим ними зроблені були підпали... в той же день розпочалася ловля татар червоногвардійцями та греками і стрілянина в них; через два-три дні після того село було підпалено в центрі... пожежа розповсюдилася на всю так звану Старо-Мечетну частину Кизилташа, в якій вигоріло до 20 будинків; пожежею знищене й усе майно, що було в них».

За словами князя Оболенського:

Більшовики жорстоко розправлялися з татарами, які потрапляли їм до рук. У Гурзуфі й Кизилташі татар розстрілювали й топили в морі

«Більшовики жорстоко розправлялися з татарами, які потрапляли їм до рук. У Гурзуфі й Кизилташі татар розстрілювали й топили в морі. Кілька татарських будинків були розгромлені й підпалені. Всі ці варварства, за чутками, творилися, головним чином, місцевими греками, які примкнули до більшовиків. Важко сказати, чи так це було насправді, чи, як це завжди буває в таких випадках, ці звинувачення лише віддзеркалення старої національної ворожнечі між татарами та греками, що виникла на економічному ґрунті... Дізнавшись про наближення більшовицьких полчищ, які творять насильства над жителями, все татарське населення Біюк-Ламбат, включаючи людей похилого віку, жінок і дітей, пішло в гори».

Пізніше за результатами спеціального розслідування було встановлено, що:

«У Гурзуфі були вбиті понад 60 людей похилого віку-татар, трупи кинуті, не зариті на дорогах, вулицях, у виноградниках. Родичам, що наважилися розшукувати своїх убитих близьких, нерідко доводилося припиняти пошуки через погрози червоноармійців. Організація поховань була небезпечною, не було пощади навіть духовним особам: у Гурзуфі й Нікіті були вбиті під час похоронного богослужіння два мулли».

Насильство не могло не викликати насильства у відповідь. Розпочалася «різанина греків, росіян і вірменів» у селах, контрольованих повстанцями. Напередодні більшовицького штурму сталася трагедія в Алушті. Як згадував єдиний уцілілий із захоплених раніше радянських чиновників Іван Семенов:

«Уночі з 23 на 24 квітня росіяни, які жили в околицях Алушти, зазнали нападу з боку татар; були вирізані кілька сімейств, усього приблизно 70 осіб. Російські жителі, які пережили жахливу ніч, до наступної ночі почали збиратися групами й озброюватися, щоб захиститись у разі повторного нападу».

О 9 ранку 24 квітня загони Басова й Чижикова почали штурм Алушти, своїми гарматами наземним частинам допомагав «Гаджибей»

О 9-й ранку 24 квітня загони Басова й Чижикова почали штурм Алушти, своїми гарматами наземним частинам допомагав «Гаджибей». Штаб повстанців розвалився ‒ Муфтій-заде покинув місто, спроба Хайретдінова організувати оборону зазнала невдачі. За його словами:

«На другий день наступу більшовиків, годині об 11, прибув до Алушти маленький пароплав більшовиків і розпочав обстріл. У цей час наш загін перебував біля Біюк-Ламбата. Коли почули гарматні постріли, весь загін кинув свої позиції, відступив до Алушти й почав розходитися селами».

Відступаючи, повстанці прихопили з собою членів уряду Республіки Тавриди й у трьох кілометрах на північ від міста розстріляли.

Того ж дня «червоні» повністю оволоділи Алуштою. Кримський більшовик Володимир Єлагін писав:

«Цей день є одним із сумних днів в історії потворної більшовицько-татарської боротьби. Після обстрілу Алушти артилерійським вогнем із міноносця розлючені загибеллю комісарів матроси, зламавши спротив повсталих, увірвалися до містечка. Розсипавшись у гонитві за тими, хто відступав його вузенькими вулицями, вони рубали без розбору всіх татар, які потрапляли їм назустріч. Татарське населення Алушти й навколишніх сіл, залишавши свої домівки, бігло в гори й ховалося там».

Йому вторив інший більшовик, кримський татарин Ізмаїл Фірдевс:

«Почалася формена війна між татарами й радвладою, яка відступала. Наші десантні частини тоді дійшли до самого Мамут-Султана в 12 верстах від Сімферополя. Все татарське населення Алушти та прилеглого району втекло до гір, лісів і до Сімферополя».

Але придушення «народної війни» на Південному березі аж ніяк не означало закінчення повстання в Криму.

Сергій Громенко – кримський історик і публіцист, кандидат історичних наук

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

Оригінал публікації – на сайті ​Крим.Реалії

Забута перемога УНР: похід Болбочана на Крим у 1918 році​ (перша частина)

Забута перемога УНР: похід Болбочана на Крим у 1918 році (друга частина)

Забута перемога УНР: похід Болбочана на Крим. Чонгарський бліцкриг

Забута перемога УНР: похід Болбочана на Крим. Марш на Сімферополь

Забута перемога УНР: похід Болбочана на Крим. Північна Таврія​

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG