Доступність посилання

15 Грудень 2017, Київ 17:04

Чому я жебракую: історія однієї вагітної


Вагітна Інна Пацкан у підземному переході у центрі Києва жебракує

Марія Бучельнікова

У підземному переході в центрі Києва, ближче до сходів, молода вагітна жінка стоїть на колінах, одну руку простягає за милостинею, іншою погладжує живіт – зовсім скоро народжувати. Охайна, не в новій, але чистій сукні. У жінки втомлений погляд. Хтось дасть гроші, хтось пройде повз, а хтось осудить. Однак ця історія не про шахрайство. Ця історія про людину, якій поки не вдалося впоратися.

Інна Пацкан
Інна Пацкан

Інна Пацкан, 27 років, народилася на Київщині. Їй було 9, коли батька вбили, а матір позбавили батьківських прав. Тож майже все дитинство пройшло в інтернаті. Каже, добре вчилася, була старостою. Мріяла про журналістську освіту та довелося вивчитися на швачку. Далі – невдале заміжжя, розлучення…

З першим промінням сонця у вікні Інна міряє поглядом свою маленьку орендовану кімнату. Зупиняється на паперових іконках, далі на іграшках трирічного Ріхана, а в останні дні й на візочку для немовляти. Добре, що візок уже є, перші необхідні речі теж зібрати вдалося. До пологів лишилося близько тижня. Тож спочатку заведе сина в садок, а потім – на «заробітки».

У переході Інну можна зустріти не часто. Хоча приходить протягом кількох місяців, стоїть дві-три години, каже – лише за необхідності. Носить з собою усі довідки, щоб не звинуватили в обмані.

Інна доволі довірлива, спілкується з усіма перехожими, які до неї звертаються. Погоджується на будь-яку підтримку: одяг, продукти і, звичайно, гроші. Має на щось жити після пологів.

Не так сталося…

Інна живе за 30 кілометрів від Києва, каже, хоч і далеко, зате дешево. Наймає одну кімнату, кухню ділить з господинею. Вона сидить на дивані, поруч із нею маленький Ріхан. Дивиться телевізор і хрумтить кукурудзяними паличками. Жінка розповідає свою історію. У 17 років вийшла заміж, переїхала до чоловіка на Закарпаття. Народила дівчинку, яку назвали Міланою. Стосунки не складалися. Звернулася до соціальної служби: «Кажу, що ображають, б’ють, я хочу розлучитися, але йти мені з дитиною нікуди».

Жінка робить паузу, вона чи не вперше дозволяє пустити ледь помітну сльозу: «Сказали: їдь на заробітки. Потім, як заробиш на житло, забереш дитину», – пригадує, опустивши очі, і додає, що вже 3 роки з дочкою спілкується лише телефоном.

У Києві почався новий етап. Знайшла роботу, здавалося б, пізнала щастя. Народився Ріхан. Але новий обранець виявився «вітряним», міг за півдня спустити зароблене за місяць, каже жінка. Чоловіка покинула. Зараз він допомагає рідко, але з сином спілкується. Більшого Інна не просить.

Вже б’ється серце

Вагітна Інна в орендованому помешканні, готує чай
Вагітна Інна в орендованому помешканні, готує чай

Останнім часом прибирала у заможних людей, мала стабільний заробіток. Водила сина у дитячий садок, за можливості надсилала дочці гроші, одяг, солодощі. Навіть почала відкладати на власне житло. Близько року мала стосунки, але нічого серйозного не планувала.

Маленький Ріхан починає рюмсати, йому стає нудно. Він не розуміє, чому сьогодні вони сидять у задушливій кімнаті, а не гуляють надворі. Інна дає хлопчику іграшку, просить заспокоїтися. Вона гладить сина по голівці і продовжує.

Про вагітність дізналася запізно. «Повідомила батька дитини, він засміявся. Потім помовчав, подумав і сказав, що треба робити аборт», – з легкою іронією згадує Інна.

Було лячно. Коли лікарі сказали, що вже чутно як б’ється серце дитини, остаточно вирішила народжувати, без надії на чиюсь допомогу: «Він періодично телефонує, питає про самопочуття, оце й усе». На більше жінка не розраховує – у нього своє життя.

Самопочуття було кепським, з великими обсягами прибирання вже впоратися не могла, лишилась без роботи.

Дійшла висновку, що треба, мабуть, просити…
Інна Пацкан

«Не знала, що робити: дитинку годувати треба, старшій дочці потрібно допомагати, – Інна робить паузу, зітхає і продовжує, – дійшла висновку, що треба, мабуть, просити…».

Стояти у переході страшно, боялася, що «ганятимуть» чи будуть погрожувати. Але щастило, жодного разу ані поліція, ані злодії чи здирники не підходили.

Боюся, щоб дітей не забрали

Інна Пацкан із трирічним сином
Інна Пацкан із трирічним сином

До соціальних служб звертатися теж страшно, вже дочку забрали. На деякий час жінка переводить тему розмови, пропонує чаю. Маленький Ріхан біжить за мамою на кухню, щось бурмоче.

Поки Інна ставить чайник, умовляємо поїхати до соціальної служби, разом ніби не так лячно. Вона погоджується. Наступного дня ми в Київському міському центрі соціально-психологічної допомоги.

Ви самостійно не можете впоратися із ситуацією, у вас замало власних ресурсів

У центрі кажуть, що до служби варто було звернутися давно. Допомогу можна отримати завжди, аби було бажання: «Ви самостійно не можете впоратися із ситуацією, у вас замало власних ресурсів. Вам необхідна допомога. Соціальні служби у будь-якому районному центрі, містечку можуть її надати».

Інні пропонують притулок на кілька місяців і необхідну допомогу після пологів. Щось її стримує. Мало не півжиття провела в інтернаті, втомилася від постійного нагляду: «Я ще з дитинства жартувала, що хочу власний будиночок з купою дітей. Мати свій город, маленький хлівець і працювати. А тепер це вже, як мрія якась… Я вірю, що з часом піднімуся на ноги».

Через кілька місяців після пологів має отримати соціальні виплати на дитину, а там і працювати почне. Каже, що на вулицю не повернеться, хоче забути цей період життя назавжди.

Інна чула, що на Чернігівщині є села, куди кличуть сім’ї з дітьми. Вона б поїхала…

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG