Доступність посилання

22 Листопад 2017, Київ 04:18

(Рубрика «Точка зору»)

На початку травня 1969 року в Ташкенті Петра Григоренка заарештували. Незважаючи на певний резонанс у світі та протести правозахисників, опального генерала так і не звільнили.

(Продовження, початок ТУТ)

За постановою слідчого від 5 серпня 1969 року Григоренку була призначена судово-психіатрична експертиза, яку провели в Ташкенті 18 серпня. Члени комісії дійшли одностайного висновку, що «Григоренко П.Г. ознак психічного захворювання не виявляє зараз, як не виявляв їх у період здійснення (2 півріччя 1965 року ‒ квітень 1969 року)... Діяв при здоровому глузді».

Це рішення було певною мірою актом мужності з боку ташкентських психіатрів, проте це був не той результат, якого чекали слідчі органи...

13 жовтня 1969 року Петру Григоренку призначили нову судово-психіатричну експертизу, цього разу в Центральному науково-дослідному інституті судової психіатрії імені Сербського. Комісія московських експертів не погодилася з висновками ташкентських колег, і 30 грудня 1969 року кримінальну справу стосовно Григоренка направили до суду «для застосування заходів медичного характеру». На судовому засіданні від 3 лютого 1970 року Ташкентського міського суду адвокат Софія Каллістратова, яка захищала Григоренка, подала клопотання про вимогу додаткових медичних документів і про проведення повторної судово-психіатричної експертизи в суді.

Клопотання адвоката Ташкентський міський суд відхилив, а 27 лютого 1970 року виніс ухвалу, в якій вказав: «Вважати встановленим вчинення Григоренком П.Г. злочинів, передбачених ч. 1 ст. 70, ст. 190-1 КК РРФСР і ст. 191-4 КК УзбССР у стані неосудності». На підставі ухвали суду Петро Григоренко 26 травня 1970 року був поміщений до «психіатричної лікарні спеціального типу» в Черняховську Калінінградської області.

Почалася кампанія щодо його звільнення.

Телеграма Зінаїди Григоренко генеральному прокурору СРСР Роману Руденку
Телеграма Зінаїди Григоренко генеральному прокурору СРСР Роману Руденку

13 травня 1970 року до генерального прокурора СРСР Романа Руденка зі «Скаргою в порядку нагляду» на визначення Ташкентського міськсуду і Верховного суду УзССР у справі Петра Григоренка звернулися академіки Михайло Леонтович, Андрій Сахаров, доктор фізико-математичних наук Валентин Турчин і фізик Валерій Чалідзе. Вказавши на «серйозні процесуальні порушення, допущені на стадії попереднього слідства й в судовому розгляді», автори скарги клопотали про те, щоб визначення Ташкентського міськсуду було опротестоване, виконання цієї ухвали було призупинене, а Григоренко звільнений з-під варти. Але, як і багато інших звернень, цей лист не мав успіху...

На початку 1970-х молодий київський лікар психіатр Семен Глузман провів заочну психіатричну експертизу Петра Григоренка. Глузман вивчив його статті, повідомлення друзів, однодумців і дійшов висновку, що Григоренко «на психічні захворювання не страждає». У березні 1972 року в Глузмана провели обшук, не знайшли нічого, а в травні його заарештували. Йому інкримінували усний «наклеп» ‒ зокрема про долю кримських татар, повість Василя Гроссмана «Все тече», Нобелівську промову Альбера Камю... А ось доказів того, що експертизу робив Семен Глузман ‒ слідчому знайти не вдалося.

Проте суд, що відбувся в жовтні 1972 року, визнав Глузмана винним за статтею «антирадянська агітація та пропаганда» й засудив до 7 років таборів суворого режиму і 3 років заслання. Академік Сахаров опублікував цей документ у самвидаві тільки після вироку Семену Глузману ‒ він боявся, що публікація до суду погіршить становище молодого психіатра і вплине на вирок. Однак навіть це не врятувало Глузмана: вирок був драконівським ‒ десять років позбавлення волі...

Виводити на прогулянку з групою агресивно налаштованих хворих​

Становище Петра Григоренка у спецпсихлікарні відстежувала правозахисна «Хроніка поточних подій». За повідомленням бюлетеня: «На початку червня 1970 року П. Григоренка в лікарні відвідали двоє в цивільному, вони не назвали свої прізвища, запропонували йому відректися від своїх переконань. Він відмовився розмовляти з ними. Після цього його стали виводити на прогулянку з групою агресивно налаштованих хворих. 15 червня у нього була дружина. Її змусили чекати вісім годин. Під час побачення були присутні представники лікарняної адміністрації. Основний контингент цієї спеціальної (тобто тюремної) лікарні становлять дійсно психічно хворі люди, засуджені за зґвалтування й вбивства. Лікарняна палата ‒ шестиметрова камера. У ній двоє: Петро Григорович і його сусід, який зарізав свою дружину й постійно перебуває у стані марення. Вільного простору ‒ два кроки, можна тільки встати й одягнутися. Прогулянка ‒ близько двох годин на день, решта часу ‒ в замкненій камері. Паперу й олівця Петро Григорович позбавлений. Вимушена нерухомість, гострий біль у пораненій нозі, безперервний вплив на психіку з боку важкого душевнохворого ‒ все це викликає серйозне занепокоєння щодо життя 62-річного П.Г. Григоренка».

Зінаїда і Петро Григоренки
Зінаїда і Петро Григоренки

Після відвідин чоловіка Зінаїда Григоренко зверталася з листами в радянські й міжнародні інстанції. У своїх листах вона детально розповідала про нелюдське поводження, якого зазнає її чоловік у Черняхівській спецлікарні.

Згідно із «Хронікою...», у січні 1971 року Григоренко постав перед черговою комісією. На одне з перших запитань професора: «Як ваші переконання?», Григоренко відповів: «Переконання не рукавички, їх легко не змінюють». Рішення комісії: «Лікування продовжити через хворобливий стан».

У питанні про кримських татар я не хотів йти навіть на мізерні поступки
Петро Григоренко

Очевидно, що питання про кримських татар неодноразово виникало в цих «бесідах». Стійкість переконань генерала не може не вражати: «...По суті, інструктуючи мене як поводитися на комісії, мій лікар Нефедов підсумував ‒ якщо Ви будете так розмовляти й на комісії, все буде добре. Але я Вам не поставив одне питання, а на комісії його можуть поставити, це питання про кримських татар. Ви на нього завжди реагуєте болісно, й це може зіпсувати всю картину. Я Вам хочу порекомендувати «відмахнутися» від такого питання. Просто сказати: «Я про це зараз не думаю». Я й зараз розцінюю цю пораду як розумну й доброзичливу. Так відповівши, я нікого й нічого не продавав. Але у питанні про кримських татар я не хотів йти навіть на мізерні поступки, тому сказав: «Відмовлятися від цього багатостраждального й героїчного народу я не буду ні в якій формі. Якщо мені буде поставлене питання про кримських татар, я відповім на питання в повному обсязі, без «відмахування».

Петро Григоренко у спецпсихлікарні
Петро Григоренко у спецпсихлікарні

Окрім природних труднощів, з якими стикався Григоренко в спецпсихлікарні, по суті, в тюрмі, траплялися в цей період і моральні удари. Одним з важких сам Григоренко назвав публічне каяття й свідчення проти нього Петра Якіра, одного з найближчих йому людей. Так, на звпитання Якіру, що він може сказати про психічний стан Григоренка, той відповів: «Я, як не фахівець, не міг правильно оцінити його психічний стан, тому всі мої твердження про повну його нормальність об'єктивно є наклепницькими».

«Я ледве втримався від крику болю», ‒ пише з цього приводу Григоренко, продовжуючи: «До якої ж безодні падіння треба скинути людину, щоб вона про батька свого не могла сказати ‒ нормальна він людина чи божевільний. А до Петра Якіра я ставився саме як до сина... І ось тепер він говорить, що «не знає», нормальний я чи божевільний. Було від чого завити. Думаю, що навіть в «каятті» у людини має бути межа, яку переступати не можна. Петро її переступив...»

У 1974 році Петра Григоренка під тиском широкої кампанії протестів у всьому світі звільнили. Комісія лікарів 12 травня 1974 року дійшла висновку, що «продовження примусових заходів медичного характеру Григоренко П.Г. не потребує, може бути виписаний під систематичне спостереження районного психіатра та опіку рідних».

Незабаром після звільнення разом із сім'єю Григоренко вирушив до Криму, де нарешті зумів трохи відпочити: «Кримські татари зняли для нас кімнату в Євпаторії, на самому березі моря. Ми й досі з величезною вдячністю згадуємо їхню чуйність і такт. Нас залишили у повному спокої. Не було жодних наїздів, відвідувань. Ми мали можливість насолоджуватися відпочинком у колі своєї родини. Все було організовано настільки безшумно, що навіть КДБ майже упродовж місяця не могло виявити, де ми перебуваємо. Нас, мабуть, шукали серед татар, а ми відпочивали серед звичайних «дикунів».

Здоров'я Петра Григоренка було підірване, але він був сповнений планів та енергії продовжувати дисидентську діяльність...

ПЕРША ЧАСТИНА: Генерал Петро Григоренко: «Кримських татар хотіли винищити як націю...»

ДРУГА ЧАСТИНА: Генерал Петро Григоренко: «Репресіями придушували життя народу»​

Гульнара Бекірова – кримський історик, член Українського ПЕН-клубу

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG