Доступність посилання

15 Грудень 2017, Київ 16:26

Росія проти США. «Постбіполярний» реванш?


Акція протесту у США проти агресії Росії щодо України. Нью-Йорк, 2014 рік

(Рубрика «Точка зору»)

Майже від самого початку правління нинішнього кремлівського режиму зовнішньополітична гра Росії зводилася до одного – на догоду власним, нічим не підкріпленим амбіціям, відновити статус «наддержави» за зразком колишнього СРСР і почати перерозподіл сфер впливу у світі за зразком Холодної війни.

Ключову роль при цьому російські правлячі еліти відводили контролю над так званим пострадянським простором, який вже під кінець 90-х років минулого століття почав стрімко вислизати з «братніх обіймів» колишньої метрополії.

Однак геополітична арена XXI століття виявилася далеко не тим затишним «ігровим майданчиком» для супердержав, яким вона була в часи біполярного світу…

«Постбіполярне» похмілля

Майже 70 років біполярного протистояння між двома військово-політичними блоками з центрами у Вашингтоні і Москві не лише сформулювали засадничі підходи до розуміння світових процесів у обох столицях. Воно виховало ціле покоління політичних еліт, призвичаєних до життя і роботи в умовах постійного тотального протистояння зі смертельним і потужним, хоч і далеким, заокеанським ворогом.

Відтак розпад «імперії зла» заскочив США зненацька, а в самій Росії викликав гнітюче почуття зради і поразки у верхівки силових структур колишнього СРСР.

Тож ключовою метою молодого покоління російських «силовиків» радянського зразка, вихованих вже не стільки на сталій (хоч і стагнуючій) ідеологічній системі, скільки на прикладах «вільного капіталізму» першої половини 90-х, стало збагачення і піднесення самих себе на п’єдестал реставраторів колишньої могутності Батьківщини.

Міжнародні проекти на пострадянському просторі, ініційовані РФ, зазнавали краху, передусім через те, що не витримували здорової конкуренції з західними аналогами.

В той час як до російських СНД чи ОДКБ нових членів російське керівництво заганяло погрозами або шантажем (антизахідними страшилками чи «дешевим» російським газом), до успішних ЄС і НАТО треба було чекати в черзі. Очевидною була й різниця в ефективності московських та західних міжнародних утворень…

Ціль – нова Холодна війна

Все це посилювало роздратованість власним безсиллям та додавало аргументів на користь нової «генеральної лінії» Кремля – втримати та примножити вплив будь-якою ціною. Остаточно вона кристалізувалась не у 2013-му, а в далекому 2001 році. Скоєні «Аль-Каїдою» теракти у США визначили військові й політичні стратегії багатьох країн світу на наступне десятиліття, яке пройшло під знаком «Глобальної війни з міжнародним тероризмом».

Для Росії це був шанс хоч трохи піднятися із геополітичного забуття і стати партнером Заходу у важливій справі боротьби за «мир у всьому світі». Для цього Кремль зробив 3 безпрецедентні (з огляду на власні амбіції) кроки.

По-перше, Путін дозволив американцям використовувати військову інфраструктуру середньоазійських держав – колишніх радянських республік, для налагодження логістики в рамках Афганської військової кампанії США 2001–2002 років.

По-друге, Москва закрила базу радіотехнічної розвідки в Лурдесі (Куба), яка використовувалася російською розвідкою для моніторингу комунікацій США й Канади.

По-третє, було ухвалене рішення про згортання бази в Камрані (В’єтнам), яка дозволяла контролювати усі військові та цивільні комунікації у Південно-Східній Азії.

За це Путін хотів від Заходу (і, передусім, США), двох речей. Перше – непорушності встановленого ще за часів Брежнєва балансу сил між НАТО і США, і друге – військова інфраструктура Альянсу не наближатиметься до російських кордонів.

Однак розширення НАТО на Схід, і події Революції троянд 2003 року у Грузії і Помаранчевої революції 2004 року в Україні переконали Кремль у тому, що Захід не дотримується цих неформальних умов.

В результаті у серпні 2008 року Путін наважився використати регулярні війська для відвернення Грузії з її прозахідного шляху. Млява реакція світової спільноти остаточно довела Кремлю, що груба сила – прийнятний інструмент російської геополітики. Саме тому в Україні, починаючи з 2013 року, Росія веде себе настільки зухвало.

США знову призначені «ворогом №1»

У кращих традиціях Холодної війни, США знову призначені «ворогом №1» сучасної Росії.

У російському інформаційному просторі раз-по-раз з’являються шаблонні заяви про те, що «дії США загрожують національній безпеці Російської Федерації, або ж про «давній план США (…) відтіснити РФ з її традиційного геополітичного й торгівельно-економічного простору (…) і зайняти її місце».

Однак найсуттєвішим у протистоянні РФ зі своїм «одвічним супротивником» за право відновити «баланс наддержав» є потенціал Москви і вміння ним користуватися.

Супердержавою може зватися лише країна, здатна проектувати свій політичний, економічний, інформаційний, зрештою, військовий вплив у будь-яку точку світу задля забезпечення власних національних інтересів, враховуючи при цьому достатню кількість змінних світової політики, щоб не втратити авторитет і повагу міжнародної спільноти.

Як бачимо, сучасна Росія ще дуже далека від хоч приблизно реального статусу «супердержави», хіба що самопроголошеного. Все, що залишається на сьогодні кремлівським очільникам – це військовий аспект їхньої уявної «супердержавності». Однак саме по собі володіння ядерною зброєю (як і потужною армією, авіацією чи флотом) ще не робить зі звичайної країни супердержаву.

Програючи США на стратегічному рівні, РФ хапається за будь-яку можливість вирівняти шанси – від захоплення українського Криму і перетворення його на базу тактичних ядерних озброєнь, спрямованих проти європейських союзників Вашингтона, до сумнівної сирійської авантюри.

При цьому задля досягнення мети Кремль не рахується навіть з власними втратами. Зокрема, про це свідчить нещодавня загибель керівника групи військових радників РФ Валерія Асапова, який крім Сирії був також «помічений» і на Донбасі. До речі генерал став далеко не першою жертвою серед відомих учасників української кампанії.

Після агресії Росії щодо Грузії в 2008 році, «приєднання» Кримського півострова в 2014-му, спроб спочатку розв'язати повномасштабну війну на сході України, а потім просто заморозити конфлікт, Кремль за допомогою збройних сил і спецслужб продовжує масштабну операцію, вже не проти конкретної держави, а проти усього світового ладу.

Амбітні плани РФ щодо зміни свого місця та ролі у системі міжнародних координат можуть змінювати форму, але не суть. З огляду на те, що сучасний стан економіки Росії не дозволяє суттєвим чином впливати на геополітичні процеси, Москва робитиме акценти на військово-пропагандистському інструментарії.

При цьому вона не полишить спроб відбілити власний імідж країни-агресора, яка активно використовує гібридні методи, та власні збройні сили для залякування демократичного світу, одягаючись при цьому в шати «миротворця» та «борця» з міжнародним тероризмом.

Тарас Жовтенко – експерт з проблем національної безпеки, кандидат політичних наук

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG