Доступність посилання

23 Листопад 2017, Київ 00:49

Жінки ГУЛАГу: вижити – значить перемогти


Жінки-політв’язні після звільнення. Фото Марії N., наділане родичам, 21 грудня 1955 р. Архів Музею Спілки політв’язнів «Меморіал» у м. Бучач Тернопільської обл. (б/н)

Анастасія Іванців

Про те, що довелося пережити жінкам, ув’язненим у більшовистських концтаборах, розповідає книга Оксани Кісь «Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти». Про те, як збиралися матеріали для монографії, про вражаючі історії стійкості та витривалості, а також про те, чому сучасні жінки можуть навчитися у своїх попередниць, у розмові із авторкою книги.

«Були тисячі таких, як я. І те, що ми були разом, багато нас, то ми зберегли свою гідність. Навіть начальство табору дивувалося, що ми всі дотримуємось однієї релігії, звичаю».

Зі спогадів Марії Яковишин, рік народження невідомий

Книга Оксани Кісь «Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти»
Книга Оксани Кісь «Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти»

З чого почалося Ваше дослідження?

Я була вражена, що ця згорблена і змучена життям бабуся говорила про свій досвід не як жертва, а як переможниця

Досить давно я брала участь у дослідницькому проекті, що стосувався досвіду жінок, які перебували на примусовій праці у Німеччині в 1940-х роках. Я записувала інтерв’ю з однією з них і, коли диктофон було вимкнуто, вона розповіла, що після повернення в Україну радянська влада звинуватила її в колабораціонізмі і відправила до одного з таборів ГУЛАГу. І вона сказала, що, щоб з ними не робили у таборах, вони все-таки не загинули – вони все подолали. Я була вражена, що ця згорблена і змучена життям бабуся говорила про свій досвід не як жертва, а як переможниця.

Ці жінки не просто фізично витримали довгі роки ув’язнення, а і вийшли з таборів, створили родини, ціле життя працювали, дожили до глибокої старості і навіть знайшли сили поділитися своїм досвідом. Значить, можливо, речі, які ми звикли бачити з однієї перспективи, людьми, які пережили цей досвід, насправді сприймаються зовсім інакше.

Оксана Кісь
Оксана Кісь

У книзі я використала спогади 120 жінок. Більшість з них – це вихідці з Західної України

У книзі я використала спогади 120 жінок. Більшість з них – це вихідці з Західної України, які опинилися у таборах у 1940-х роках за звинуваченням у співпраці з національним підпіллям. Окрім цього, для дослідження я використовувала спогади старших жінок, які потрапили в ГУЛАГ у 1930-х роках і навіть раніше. Більшість провела у таборах від п’яти до 25 років.

«Пливуть літа, неначе хвилі, хоч і темніє життєва ніч. Помимо бурь і негоди – сонечку навстріч!» Саморобна листівка Ганни Коцур, надіслана з табору сестрі. Архів Львівського історичного Музею (АРХ-16896/4)
«Пливуть літа, неначе хвилі, хоч і темніє життєва ніч. Помимо бурь і негоди – сонечку навстріч!» Саморобна листівка Ганни Коцур, надіслана з табору сестрі. Архів Львівського історичного Музею (АРХ-16896/4)

Чому тема життя жінок у ГУЛАГу потребує окремого дослідження?

Підібравшись до теми політичної неволі, я щиро сподівалася, що вже є якісь доробки. В 1990-ті роки дуже багато говорили і писали про ГУЛАГ. Але, як виявилось, дотепер ніхто з дослідників не наважився, умовно кажучи, зайти в ці бараки і довідатися, як з дня на день жили люди, які в них опинялися.

Багато десятиліть тема політичного ув’язнення була табуйованою, про пережите колишні невільниці не могли говорити вони тримали спогади у собі, оберігаючи дітей, аби не спаплюжити їхнє життя своїми «зіпсованими» біографіями.

Стіна цього мовчання, незнання і нерозуміння розділила покоління. Багато хто помер, ніколи не розказавши нащадкам свою історію. Я вірю, що читаючи спогади навіть чужих бабусь, людина може уявляти, що слухає свою, і може почне краще розуміти те покоління жінок, і краще розуміти себе.

«Потім, як приїхала, то розказувала: «Там така банда. Наших дівчат ґвалтували. Котра опиралася, не давалася – голову відрубали і так на пень ставили і всьо. То було в тім посьолку Сусуманде. Там такий був завмагазином і він казав: «Етой нє троньтє, ета будєт мая». І він потім каже: «Слава, хочеш – ілі ти мая, ілі вот – хочеш на пєньок». І вона каже: «Що я мала робити? Я хотіла жити».

Зі спогадів Марії Флюнт, 1925 рік народження

Коли мова йде про жінок у неволі, перше, що спадає на думку це сексуальне насильство. Чому так?

Про жінок у критичних обставинах найчастіше говорять як про пасивний об’єкт, який стає заручником обставин. Це, загалом результат стереотипного суспільного погляду на жінку як «слабку стать». Люди часто оперують шаблонними тезами, не замислюючись, наскільки вони відповідають дійсності. Але людське життя загалом складне і досить часто жінка в різних обставинах може виявитися і героїнею, і жертвою, і зрадницею. Однак найчастіше це – звичайна людина, яка просто намагається вижити.

В обставинах безправності і беззаконня довкола жінки з’являється надто багато людей, які можуть нехтувати недоторканістю жіночого тіла

Ту частину жіночого досвіду в ГУЛАГу, яка пов’язана з тілом та сексуальністю, найактивніше вивчали, бо вона найбільш очевидна. В обставинах безправності і беззаконня довкола жінки з’являється надто багато людей, які можуть нехтувати недоторканістю жіночого тіла.

Погляд на жінку лише через перспективу її сексуальності хибний. Жінка – це завжди більше, ніж її тіло

У спогадах українських жінок це табуйована і замовчувана тема вони не говорять і не пишуть про це. Навіть якщо про зґвалтування і згадується, то ніколи не конкретно і не про себе. Однак дослідниці, які вивчали табірний досвід російських жінок, стверджують, що жодна ув’язнена не була від цього застрахована. Моє дослідження показує, що погляд на жінку лише через перспективу її сексуальності хибний. Жінка – це завжди більше, ніж її тіло.

«Одного разу так нам захотілося заспівати нашої пісні й затягнули ми «Ой горе тій чайці». Пісня просто душу рвала, про долю нашу пісня полетіла над тайгою. Неначе чайка підбита кричала наша пісня. І нас вгробила та «Чайка»... Наступного дня розкидали нас по всій глушині, роз’єднали. Не сподобалася наша пісня. Побачили в ній велику силу, нашу душу побачили».

Зі спогадів Лариси Задорожан, 1920 рік народження

Що жінки в таких умовах могли вдіяти?

У таборі пісня стала маніфестом – хоча співати було заборонено, вони робили це регулярно. Масово порушуючи правила, жінки згуртовувалися і отримували відчуття того, що режим не все контролює

Аби не розчинитися в темряві бараку і залишатися людьми, жінки мусили шукати свої власні прийоми, творити ті «рятівні кола», за які можна було вхопитися. Це були малопомітні звичайні для повсякденності речі. Наприклад, оскільки більшість жінок у таборах були селянками, спів був цілком буденним заняттям на волі. Однак у таборі пісня стала маніфестом хоча співати було заборонено, вони робили це регулярно. Масово порушуючи правила, жінки згуртовувалися і отримували відчуття того, що режим не все контролює, що залишилися речі, які вони можуть робити всупереч. Співаючи, вони подумки виривалися за межі табору і залишалися внутрішньо вільними.

У неволі багато жінок почали віршувати, хоча до таборів вони могли не проявляти хисту до поетичної творчості. Писати також було заборонено. Однак вони робили це усно і дарували вірші на пам’ять, переважно одна одній. Це дозволяли жінкам мати щось спільне і таким чином будувати внутрішній таємний світ в ГУЛАГу.

Зразки табірного одягу невільниць. Експозиція Музею визвольної боротьби України у Львові
Зразки табірного одягу невільниць. Експозиція Музею визвольної боротьби України у Львові

Тобто ці заняття мали і соціальне значення?

Так. Одним з таких занять було вишивання. Цим також заборонялося займатися. Тканиною слугували клаптики з особистого одягу, звідти ж виторочували нитки, а голки могли майструвати з риб’ячих кісток.

З естетичної точки зору ці вишивки не мають жодної цінності, однак вони виконували важливу соціальну функцію. Вишивки дарували одна одній, передавали в чоловічі табори, відправляли як листи дітям та рідним. Таким чином жінки позначали коло своїх, виказували знак довіри тим, хто належав до їхнього середовища. Ці вишивки зберігалися потім в родинах десятиліттями.

Ще однією суто жіночою характеристикою виживання дослідниці Голокосту вважають властиву жінкам «етику турботи», яка формується внаслідок специфіки гендерного виховання дівчат у дитинстві. Її суть полягає у тому, що дівчатка засвоюють настанову на піклування про інших, догляд і турботу про оточуючих. Ця потреба, сформована у нормальному житті, у неволі також спрацювала.

Жінки в ГУЛАГу створювали квазі-сімейні групи, в яких трактували одна одну сестрами, дочками, матерями чи бабусями. Коли одна хворіла, інша нею опікувалась, коли одна голодувала, інша ділилася з нею харчами з дому чи одягом.

У жінок краще спрацьовували механізми взаємної підтримки та солідарності, які були ефективними для виживання

Дослідниці досвіду нацистських концтаборів відзначають, що у випадку з чоловічими спільнотами, конфлікти і змагання в групах траплялися значно частіше. Тобто у жінок краще спрацьовували механізми взаємної підтримки та солідарності, які були ефективними для виживання.

Окрім цього, жінки, в силу своєї гендерної соціалізації, вміли краще про себе дбати. Вони перешивали і латали свій одяг, більше дбали про гігієну, «одомашнювали» бараки. Ці обов’язки в родинах зазвичай також виконували жінки. Чоловікам в таборах такі речі давалися важче, і, можливо, тому вони дещо швидше занепадали тілом і духом.

«Того року 1951-1952-го зима навіть для Норильська була небувало холодною. Морози доходили (враховуючи вітер) до -74С. Свинець від удару розсипався на порох, а залізнична колія від морозу розривалася. Дефекти досягали 35-40 сантиметрів. В наші обов’язки входило замінити розірвані рейки».

Зі спогадів Єфросинії Керсновської, 1907 року народження

«За шість місяців перебування в цьому пеклі при рості 172 сантиметрів я важила 26 кілограмів. Із 250 дівчат залишилося 107».

Зі спогадів Ганни Юрчик-Івасенко, рік народження невідомий

«О Мати Божа благаю тя візьми мою донечку під свою опіку не лишай сиротою. Тюремний спомин». Образ Матері Божої з материнською молитвою, який вишила Ганна Процьків-Лівень (1923 р.н.) у Чортківській тюрмі у 1949 р. Приватний архів М.Байдак
«О Мати Божа благаю тя візьми мою донечку під свою опіку не лишай сиротою. Тюремний спомин». Образ Матері Божої з материнською молитвою, який вишила Ганна Процьків-Лівень (1923 р.н.) у Чортківській тюрмі у 1949 р. Приватний архів М.Байдак

– А яку примусову роботу виконували у ГУЛАГу жінки?

Жінок-невільниць використовували на всіх важких і небезпечних видах робіт – в шахтах, на лісоповалах, на торфовищах, на будівництвах залізниць чи споруд у вічній мерзлоті, де доводилося вручну копати котловани

Очевидно, що на жінок, які опинялися в таборах, не поширювалися норми охорони праці, які діяли на той час. Тому жінок-невільниць використовували на всіх важких і небезпечних видах робіт в шахтах, на лісоповалах, на торфовищах, на будівництвах залізниць чи споруд у вічній мерзлоті, де доводилося вручну копати котловани. Не кажучи вже про те, що одяг і взуття не відповідали клімату і умовам праці.

Згадується вічно промочений одяг, який ніде не можна було просушити, тому він висихав прямо на жінках

Є речі, про які ув’язнені згадають буквально рефреном: різні незнайомі між собою жінки згадували один образ холодні бараки, до стін яких примерзало волосся. Так само часто згадується вічно промочений одяг, який ніде не можна було просушити, тому він висихав прямо на жінках, таким чином ще більше виснажуючи їхні і без того холодні і голодні тіла.

Практично усі колишні невільниці втратили у таборах здоров’я, побували на межі смерті від фізичного виснаження, були травмовані, дістали хронічні захворювання, багато з них непоправно скалічені.

Книга «Українки в горнилі модернізації» під Вашою редакцією здобула відзнаку Форуму видавців у номінації «Історія», тепер вийшла друком монографія, про яку ми говоримо. Чи вказує це посилення інтересу до історії?

Я сподіваюся, що цей інтерес посилюється. Чому моя бабця постійно тримала вдома мішок цукру і борошна? Або звідки в нас це абсолютно фетишистське ставлення до хліба? Ніде в світі цього нема. Ми не завжди розуміємо, як історія наших предків промовляє крізь нас і звідки це береться. Діти переймають подібні практики і навіть не усвідомлюють, що крізь них промовляє травма Голодомору чи ГУЛАГу.

«З далекого краю, мов на крилах до Тебе лечу, Миросю! У Твої обійми, мій єдиний скарбе, моя пташко, мій раю! Коханій Доні від рідної Матусі». Напис на звороті світлини, яку надіслала Ганна Процьків-Лівень (1923 р.н.) дочці Мирославі з табору у Тайшеті, 17 березня 1955 р. Приватний архів М.Байдак
«З далекого краю, мов на крилах до Тебе лечу, Миросю! У Твої обійми, мій єдиний скарбе, моя пташко, мій раю! Коханій Доні від рідної Матусі». Напис на звороті світлини, яку надіслала Ганна Процьків-Лівень (1923 р.н.) дочці Мирославі з табору у Тайшеті, 17 березня 1955 р. Приватний архів М.Байдак

Дідусь мого чоловіка був ув’язнений у Караганді за «колабораціонізм». Він знав багато мов і під час окупації працював на пошті і як перекладач. У засланні він виживав лише тому, що дружина передавала йому посилки з їжею. Коли він повернувся, то не впізнавав власних дітей, бо пам’ятав їх зовсім маленькими. Перше, що він зробив після повернення з табору це повісив замочки на всі шафи, де були продукти. Він ніколи не розказував про табір, але його поведінка сигналізувала про жах, який він пережив.

Досвід людей, які народилися десь на Колимі чи в Інті, досі не проговорений і те, що сталося з їхніми мамами і бабусями, потребує осмислення

Родинна історія це частина ідентичності. Кожна людина, відповідаючи на запитання, ким вона є, включає елементи родинної біографії. Але досвід людей, які народилися десь на Колимі чи в Інті, досі не проговорений і те, що сталося з їхніми мамами і бабусями, потребує осмислення.

Чому жіночий досвід варто вивчати як окрему частину історії?

Якщо навіть у тих жахливих нелюдських обставинах, де права людини ігнорувалися, а ресурси були зведені до нуля, жінки знаходили спосіб виживати і залишатися людьми, значить вони – не така вже й «слабка стать»

Я думаю, пізнання власного минулого потрібне насамперед нам, жінкам. Якщо навіть у тих жахливих нелюдських обставинах, де права людини ігнорувалися, а ресурси були зведені до нуля, жінки знаходили спосіб виживати і залишатися людьми, значить вони – не така вже й «слабка стать».

У нинішній Україні реальний жіночий потенціал ще не до кінця розкритий, хоча під час Майдану і особливо в контексті війни на Донбасі він стає щоразу помітнішим. Суспільство не може ним нехтувати це просто не патріотично.

«На спомин діточкам». Вишивка Анни Хом’як, створена у таборі в Норильську, 1948 р. Експозиція Тернопільського історико-меморіального Музею політв’язнів
«На спомин діточкам». Вишивка Анни Хом’як, створена у таборі в Норильську, 1948 р. Експозиція Тернопільського історико-меморіального Музею політв’язнів

У цій публікації використано світлини та фрагменти спогадів, які були опубліковані у книзі «Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти». Вони публікуються зі згоди авторки книги Оксани Кісь.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG