Доступність посилання

ТОП новини
24 Квітень 2018, Київ 14:16

Дитя свободи з України: чим живе «наймолодший радянський перебіжчик»


Володимир Половчак, 1980 рік

У 1980-і роки історію Володимира Половчака розказували всі провідні видання Америки. Ще б пак: 12-річний радянський хлопчик відмовився повертатися до СРСР всупереч волі батьків. Ба більше: американська влада стала на його бік. Ці публікації ще й досі можна знайти в інтернеті. Американська преса називала його «наймолодшим радянським перебіжчиком», радянська ж звинувачувала Вашингтон у тому, що хлопчика «тримають у заручниках». Доля Володимира Половчака вирішувалася у суді впродовж кількох років, аж до його повноліття. Радіо Свобода розшукало Володимира Половчака через майже 38 років після його прибуття у США.

У 1980 році Володимир Половчак іммігрував до США разом із родиною – батьками, старшою сестрою і молодшим братом. Половчаки (родом із Самбора, що на Львівщині) оселилися у Чикаго, де жили їхні родичі. Але незабаром батько вирішив: повертаються до СРСР. Володимир повертатися не хотів, як і його сестра Наталія. Їй було 17 років – зовсім трохи до повноліття, коли вона могла самостійно вирішити, де жити. За Володимира ж розгорнулася справжня боротьба. Судовий процес, який припав на часи Холодної війни, швидко набув ознак політичного: за долю хлопчика з Львівщини змагалися вже не просто адвокати сторін, а США й СРСР.

Володимир та Наталія Половчаки разом із адвокатом Юліаном Кулясом, 1980 рік
Володимир та Наталія Половчаки разом із адвокатом Юліаном Кулясом, 1980 рік

Сам Володимир наполягав, що хоче залишитись. Його адвокати стверджували: у Радянському Союзі хлопчикові загрожуватиме небезпека. Захист батьків, натомість, заявляв, що Володимира і Наталію фактично викрали. Цю тезу поширювала й радянська преса.

Публікація в одній із радянських газет у серпні 1980 року (фото з сайту http://news80.livejournal.com/
Публікація в одній із радянських газет у серпні 1980 року (фото з сайту http://news80.livejournal.com/

Зрештою, американський суд вирішив надати Володимиру Половчаку тимчасовий притулок до повноліття. У 1985 році, коли Володимиру виповнилося 18 років, він став американським громадянином. У 1988 році Володимир Половчак видав книгу під назвою «Дитя свободи: Історія сміливого підлітка про втечу від батьків і Радянського Союзу в Америку».

Книга Володимира Половчака «Дитя свободи» (фото з сайту Amazon)
Книга Володимира Половчака «Дитя свободи» (фото з сайту Amazon)

В аудіозаписі з архіву Радіо Свобода можна почути, як розвивалася історія Володимира Половчака станом на 1990 рік. Це – витяг із репортажу, присвяченого відкриттю Музею імміграції на острові Елліс у Нью-Йорку у листопаді 1990 року.

Тоді кореспонденту Радіо Свобода не вдалося поспілкуватися з самим Володимиром. Але ми відшукали його тепер. Володимир (Волтер) Половчак, як і раніше, живе в Чикаго. Зараз йому 50 років. В інтерв’ю Радіо Свобода «наймолодший радянський перебіжчик» розповів, зокрема, як і чому наважився не послухатися батьків тоді, 12-річним хлопчиком:

– Ми приїхали до Америки у 1980 році. Прожили 4-5 місяців перед тим, як тато захотів сам повернутися до Радянського Союзу. Радянська влада не пускала його назад самого: мовляв, ти вивіз всю родину до Америки, тож усю родину повертай назад. Тоді він переконав маму поїхати з ним і пробував нас забрати. Моїй сестрі Наталі тоді було 17 років, мені – трохи більш ніж 12. Почалися розмови, що будемо їхати додому. Я пробував поговорити з татом: дай цій країні трохи можливостей, давай побачимо, як тут все вийде, бо як було в Україні, в Радянському Союзі, ми вже знали. Він почав заперечувати, сказав: «Я буду їхати назад і ти поїдеш зі мною». Я сказав, що не хочу повертатися, що хочу бути тут і дати цій країні шанс. Розумів, що якщо поїду, то вже ніколи не повернуся до Америки.

Половчак: «Я сказав, що не хочу повертатися»
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:01:36 0:00

– Вам уже сподобалося в Америці?

– Ми приїхали сюди жити, а не відпочивати. За 4 місяці важко зрозуміти, подобається чи ні: мови не розумієш, але країна цікава. Все було інакше: можна було ходити до церкви, жити й говорити вільно. В СРСР, у радянській Україні на той час такої свободи не було. Я це розумів, бо в Україні я вже був піонером і ходив там до школи.

Тато був дуже не задоволений тим, що я не хотів їхати. Він мені сказав, що, мовляв, викличе поліцію, заплатить їй 100 доларів, мене зв’яжуть і кинуть на літак. Я не знав, як тут поліція ставилася до людей, але я знав, що таке цілком було можливо в Україні і Радянському Союзі. Я злякався і втік із дому.

– Чому Ваш батько захотів повернутися в СРСР?

– Так, дуже незвичайне рішення, ми ніколи не розуміли, чому він хотів повернутися. Йому тут не подобалося. Він був простий чоловік, працював водієм автобуса, не зміг звикнути до життя тут. Було тяжко в тому сенсі, що англійською він не говорив, все мав починати спочатку. У нас тут була прекрасна родина: тітки, дядьки тут, двоюрідний брат. Вони нам допомагали, батьки знайшли роботу. Але татові тут зовсім не подобалося, він не міг тут витримати. Майже з перших днів він говорив, що це не є місцем для нього.

Половчак: «Підтримую Україну, щоб вона була незалежна»
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:00:55 0:00

– Чому, на Вашу думку, американська влада так посприяла Вам тоді? Чому Ваша історія стала настільки гучною? Ви не думали, що тоді, у розпал Холодної війни, обидві сторони могли Вас використовувати?

Тут пішли до магазину, і все можна було купити, я такого в житті не бачив. В Україні люди чекали в черзі за хлібом 2 години

– Так, тоді була Холодна війна, але я цього не розумів і не переймався тим. Я хотів лишитися тут. Я прожив у Радянському Союзі вже на той момент 12 років, я бачив, яке життя і можливості у мене там були. Тут я побачив, що можна ходити до церкви, ніхто тебе за це не переслідує, як було на той час в Україні, хочеш переїхати з одного місця в інше, не треба ніякого дозволу держави. Якщо ще простіше пояснити: ми тут пішли до магазину, і все можна було купити, я такого в житті не бачив. Але я бачив в Україні, як люди чекали в черзі за хлібом 2 години! Нічого не було на той час.

Я тоді зрозумів, що якщо поїду, то ніколи сюди не повернуся. І я втік із дому

Я тоді зрозумів, що якщо поїду, то ніколи сюди не повернуся. І я втік із дому. Поліція мене заарештувала через два тижні вдома у мого двоюрідного брата. Я не усвідомлював тоді. Куди я потраплю, що вони мене привезуть до поліцейського відділку. Поліція зрозуміла це так: я втік із дому і мене треба віддати батькам. Я почав їм пояснювати. Українською ніхто не розмовляв, знайшли якусь польську перекладачку. Вона мені весь час казала: «Ти мусиш іти з батьками». Я їй пробував пояснити, що як я піду з батьками, вони мене вивезуть із цієї країни. Що я не не хотів жити зі своїми батьками – я не хотів їхати назад. 6-8 годин у поліцейському відділку, вони хотіли, щоб я підписав якісь документи, але я вирішив, що я нічого не хочу підписувати, бо боявся, що мене заберуть.

За той час хтось подзвонив на телебачення. У поліції вже зрозуміли, що справа не в тому, що я не хочу жити з батьками, а що батьки хотіли забрати мене з країни.

Шкільне фото Володимира Половчака з його архіву
Шкільне фото Володимира Половчака з його архіву

– Ви казали, що не знали англійської тоді. Як Вам узагалі було на початку, коли залишилися вдвох із сестрою? Як Ви почувалися після розлуки з рештою родини?

У Радянському Союзі вже почали говорити, нібито мене тут вкрали, обдурили, привабили мене «ровером» і Jell-O

– Дуже переживали. Ми спочатку жили з двоюрідним братом. У Радянському Союзі вже почали говорити, нібито мене тут вкрали, мало не баптисти вкрали, обдурили, привабили мене «ровером» і Jell-O (желейними цукерками – ред.). Тобто почалася пропаганда.

Ніколи ще такого не було, щоб 12-річна дитина хотіла залишитися без батьків

Було дуже страшно, тому що ніколи ще такого не було, щоб 12-річна дитина хотіла залишитися без батьків. Ми з сестрою потроху почали розуміти, що з нами сталося. На той час у мене був захист від держави, ми з сестрою боялися, що КДБ мене викраде і вивезе, бо справа вже почала набувати політичного забарвлення. Були дуже-дуже страшні часи. Мені досі дивно, як усе так склалося, що я тут залишився.

Володимир Половчак із батьками і старшою сестрою Наталією
Володимир Половчак із батьками і старшою сестрою Наталією

– Хто вас із сестрою підтримував тоді, окрім ваших родичів? Чи підтримувала українська громада в Чикаго?

– Так, ми мали підтримку української громади, з католицької церкви, з православної церкви, баптистської. Два дядьки і двоюрідний брат нам допомагали, підтримували фінансово, їсти купували, одягали.

– Як Ви тепер живете? Я знаю, що Ви і досі в Чикаго, у Вас уже є власна родина.

– Так, через пару днів буде вже 38 років, як я в Чикаго і в Америці. Влаштувався, досить швидко вивчив англійську мову. Якийсь час не говорив українською і трохи її забув – аж поки 8 років тому не приїхав брат і ми не почали спілкуватися українською.

Тут у мене дружина й двоє дітей – сини, 15 і 24 роки.Працюю офіс-менеджером у хорошій компанії, вже 20 років, мені подобається.

– Як склалося життя у Вашої сестри?

– Сестрі тоді, у 1980-му було 17 років. Їй залишалося один рік почекати з судами, адже у 18 років вона вже могла сама вирішувати, де хоче жити. Вона вийшла заміж, у неї двоє дочок, їм 24 і 26 років. Сестра живе у Шампейн, це теж у штаті Іллінойс, це трохи більш ніж за 200 кілометрів від Чикаго.

– Після того, коли Ви вже оселилися у США, чи спілкувалися ви з батьками? І чи зрештою приїхали до них?

– Десь через 8 місяців після того, як те все почалося, батьків перевезли до Вашингтона і звідти вони полетіли до Москви. Тоді, коли ми почали судитися з батьками, з Радянським Союзом, спілкуватися було дуже тяжко. Десь 8-10 років це тривало, не лише тому, що було дорого дзвонити чи треба був місяць, щоб дійшов лист, – було неприємно між нами.

У 1993 році я вперше приїхав. І відтоді я приїжджав в Україну майже кожні два роки

Коли Радянський Союз розпався, Україна стала на свої ноги, стала самостійною, у 1993 році я вперше приїхав. Почав говорити з батьками. І відтоді я приїжджав в Україну майже кожні два роки.

– Я читала, що Ваші батьки вже померли.

– Так, але в Україні ще наймолодша наша сестра живе.

– Ви у своїх інтерв’ю неодноразово казали, що не шкодуєте, що залишилися у США. А Ваші батьки Вам зізнавалися, чи вони шкодували про те, що повернулися у Радянський Союз і що ви розлучилися?

Тато перед тим, як помер, також сказав, що він зробив помилку

– Я знаю, що мама завжди шкодувала, що поїхала назад разом із батьком. Тато перед тим, як помер, також сказав, що він зробив помилку. Ми задоволені, що лишилися в Америці. Так вийшло, що Україні випали тяжкі часи, а ми звідси допомагали їм потроху. Зрештою, ми в родині знову мали більш-менш нормальну ситуацію.

– А коли Ви востаннє були в Україні?

– Я сам часто приїжджаю. Родина була двічі – востаннє ми приїжджали всі разом 5 років тому, коли брат одружувався. Сам я був востаннє півтора року тому у Львові.

Половчак: «Тато перед смертю сказав, що зробив помилку»
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:00:34 0:00

– Чи стежите за подіями в Україні?

– Я стежу, читаю постійно. Підтримую Україну, щоб вона була незалежна, щоб люди мали свободу, можливості – такі, як ми маємо в Америці. Потроху, я вірю, йде до того, але це потребує багато часу. Відтоді, як я почав їздити в Україну, з 1993 року, я побачив дуже велику різницю. Зовсім інакше, краще життя стало для людей. Люди, які живуть в Україні, може, так не почуваються – звісно, всі хочуть набагато більшого. Але щоби мати краще життя, потрібен час. Але я вірю, що Україна тепер іде в правильний бік.

У матеріалі використане аудіо з архіву Інституту Гувера (Стенфорд, США)

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG