Ірина Роговик
Люди з інвалідністю творять яскраве мистецтво, інтегруються в суспільство і вимагають дотримання своїх прав. В кожній країні ці процеси відбуваються по-різному. Аби об’єднати досвід і поділитися своїми вартісними історіями, активісти і митці, понад 200 людей з п’яти країн, зібрались на міжнародному форумі «Unlimited: мистецтво без меж» у найновішому театрі Києва - Театрі на Подолі.
Мистецтво для людей з інвалідністю як явище вперше представили на культурній олімпіаді у Лондоні у 2012-му році. Це був найбільший захід такого типу у Великій Британії. Митці з інвалідністю могли створити нові витвори мистецтва, і на Паралімпійських іграх 2012-го усі могли це побачити.
Паралімпіада змінила сприйняття британців щодо цих людей. Вони побачили, що митці з інвалідністю можуть створювати дуже цікаві творчі роботи. Фестиваль «Unlimited», який започаткувався під час Олімпіади, відбувається щодва роки Лондоні. Він презентує найкращі інклюзивні постановки, вистави і виставки, які створили митці за попередній період.
Велика Британія: об’єднати митців
Бен Еванс, керівник програми «Мистецтво та люди з інвалідністю» в країнах ЄС, каже, що досвід кожної країни різний.
«Ми віримо, що мистецтво – це найкраща можливість зрозуміти один одного, те, що треба робити в соціумі може розкритись через творчість. Навіть якщо б зараз виділити величезну кількість грошей українськими митцям з інвалідністю – вони все одно зробили б по-іншому, ніж в Британії», – каже він. Місцеві організації і творчі люди мають розвивати свою роботу і проявляти свій голос в тому, що саме їм потрібно.
«Ми не можемо дивитись на мистецтво в вакуумі, це частина більшого виклику, чи це буде транспорт, або освіта, чи доступ до будівель. Але митці з інвалідністю вдосконалюють мистецтво і приносять інновації до традиційних форм – танцю, театру, візуальних видів. Вони також кидають виклик цій творчості. Провокація дає доступ усьому суспільству до цінності такого мистецтва», – запевняє Бен Еванс.
Існує три моделі інвалідності: медична, соціальна і благодійна. Стандартне бачення – людей треба жаліти, їм потрібна фінансова підтримка, це досить поширено в галузі благодійності. Медична – зосереджується на погіршенні стану здоров’я, але і на тому, аби покращити фізичний стан, наприклад, зробити кращий протез. У Британії соціальна модель – це новий спосіб мислення про інвалідність, це зміна того, як суспільство приймає цих людей.
Фраза «креативність у різноманітті» говорить про те, що митець має унікальний досвід, перспективу і погляд на світ, і це допомагає розуміти суспільство, в якому ми живемо. Одним з таких прикладів є Клер Каннінгем, шотландський хореограф, яка виступає на сцені на милицях. Вона створює танці і скульптуру, які включають милиці. Клер сама вважає себе людиною з інвалідністю.
Яскравим прикладом доступності для усіх є «Тейт Британія» – художній музей у Лондоні, де найбільше у світі зібрання британського мистецтва з 1500 року до сьогодні. Він гарантує, що доступ до будівлі є максимально можливим. Але коли люди є всередині приміщення, працівники повинні подумати, наскільки відвідувачі можуть взаємодіяти з колекцією. У музеї є екскурсійні тури для окремих людей або дуже малих груп – це можливість для людини краще пізнати твори мистецтва. Відвідувачі, які не бачать, можуть в спеціальних рукавичках торкатися статуї, розрізняти вигини, відчувати усю текстуру на дотик. Водночас, екскурсовод буде розповідати і історію, і пояснювати особливості скульптури. У музею є консультаційна група з доступу, яка порадила – коли створюють новий проект, треба залучати одразу людей, які мають досвід роботи з доступністю. Тоді люди з інвалідністю будуть включені в програму із самого початку і на кожному її етапі.
Дуже відомою є танцювальна компанія «Candoco», заснована у 1991 році. У ній є танцівники і з інвалідністю і без. Вони продукують неймовірний досвід як і для глядачів, так і для учасників, адже цей виступ кидає виклик сприйняттю мистецтва і можливостей. Людина і співпраця – є основним в їхній роботі. Майстерність інклюзивного танцювального колективу захоплює публіку в усіх країнах, де вони виступають.
Вірменія – сила розголосу
В пострадянських країнах ситуація досить схожа, тобто немає таких великих змін і перемог в сфері інклюзивності.
Зарухі Батоян, президент громадської організації «Disability.info», каже, що здобутком Вірменії є те, що на державному рівні уже діє програма – до 2025 року всі школи будуть інклюзивними. Звісно, що це не вирішує усіх проблем, не усі освітні заклади доступні, не всі педагоги підготовлені, але в країні є закон і є на це гроші. Тому інклюзивна освіта – це те, чим Вірменія може гордитись.
«Для нас важлива ця робота, щоб творити думки і бути лідерами різних людей, і допомогти не лише публіці, але й іншим ЗМІ робити тему інвалідністю цікавою і збільшити її вагу», – наголошує Зарухі.
Зарухі переконана, що треба спочатку думати про права. Бо вона, як людина з інвалідністю, повинна мати можливість, як і усі, піти в школу. Якщо є ресурси для інших, то і для неї мають їх знайти. Це не буває на теорії, а лише практика. Якщо Зарухі не піде в школу, і її друг не побачить її, то не буде знати, як поводитись з нею. Так само і з іншими людьми, якщо вони не будуть виходити, ніхто не навчиться, як з ними жити, працювати і як поводитись.
«У мене є право, як і в будь-якої іншої людини, дуже багато речей просто не потрібно обговорювати, а думати лише з точки зору права», – переконана Зарухі.
Україна - що є сьогодні
Володимир Шейко, директор мистецьких програм Британської ради в Україні, розповідає, що під час дискусій форуму інклюзивного мистецтва виявилося, що важливою проблемою є те, що люди, які займаються освітніми чи мистецькими інклюзивними практиками мало контактують між собою. Відповідно, створюється враження, що нічого не відбувається, або на маргінальному рівні, який не може вплинути на загальну ситуацію в Україні.
«Це системна проблема, це не питання доступності конкретного міста, чи місця, це питання, чи є інклюзивною уся інфраструктура: освітня, фінансова, державна для людей з різними потребами. В короткостроковій перспективі фінансування культури і можливість митців з інвалідністю претендувати на це. В довгостроковій – питання інклюзивної освіти і її доступності для людей, які, наприклад, хочуть займатись танцями», – каже Володимир Шейко.
За його словами, немає сенсу привезти з-за кордону якусь інклюзивну театральну чи танцювальну постановку, і показати її як приклад успішного здійснення такої політики. Це неймовірно дорого, тому ці кошти ефективніше спрямувати на щось, що змінює систему в Україні. Тому зараз митці в Києві займаються підготовкою однієї з перших перформативних інклюзивних постановок. У ній бере участь група людей з інвалідністю та без, які працюватимуть впродовж декількох місяців на чотирьох лабораторіях під керівництвом українського хореографа Марини Лимар та хореографами британської інклюзивної танцювальної компанії «Candoco». У травні в Києві у публічному просторі вони представлять півгодинний повноцінний виступ.
Микола Подрезан багато мандрував по світу на візку. Каже, що почувається молодшим за багатьох двадцятирічних.
«Інвалідність є в головах, душах, совісті і честі, а ноги – це моя особиста проблема», – наголошує він.
Микола хоче, щоб українське суспільство змінилося: «Не президент винен у моїх проблемах, а люди, які вважають мене кимось другого сорту. Якщо б те, що мені незручно було боляче іншим, незнайомим, то і мені було б легше».
За його словами, молодь на нього дивиться з подивом і навіть повагою, а люди його покоління думають, що він ненормальний, бо повинен (з їхньої точки зору) сидіти вдома чи в інтернаті і чекати на гуманітарну допомогу.
«Національний театр імені Івана Франка, національний музей Тараса Шевченка, Національний палац культури України і музей історії Києва – адаптовані. Це приклади для пришвидшення цієї роботи», – вважає Микола Подрезан.
