Володимир Рунець, Іван Любиш
За даними ООН, під час війни на Донбасі загинуло близько 500 осіб, з них дві – українські військовослужбовиці. Майже мільйон жінок були змушені покинути свої будинки. Тисячі стали вдовами або втратили своїх синів.
Під час війни українські жінки змушені були стати сильнішими, ніж будь-коли, допомагаючи близьким на фронті і беручи на себе нові зобов’язання в тилу.
Волонтер Олена Шевцова з самого початку бойових дій допомагає українській армії. Її квартира заставлена військовими нагородами, медалями та шевронами.
«Повітряні сили надіслали мені подяку. Я просто, чесно кажучи, сама шокована. Повітряні сили! Ні, ну ми допомагаємо одному невеликому підрозділу», – розповідає волонтер.
На одному столику тут французькі парфуми і тепловізор, книжки на військову тематику і документи Міністерства оборони.
«Ми можемо за дорученням міністра виконувати певні речі: проводити моніторинг, здійснювати деякі контрольні функції. Такий собі громадянський контроль. Він ще дуже примітивний, але це вже громадський контроль», – розповідає дівчина.
Ось і сьогодні волонтер зустрічається з міністром оборони. Найближчими днями вона поїде на Донбас. Туди повезе гуманітарну допомогу, звідти – скарги військових.
«Я можу в будь-який час зайти, озвучити проблеми. Коли вони озвучені, їх уже намагаються вирішити і навіть брати участь у їхньому вирішенні, а саме контролювати, як вони вирішуються», – говорить Олена.
Усю цю роботу Олена виконує на громадських засадах. За майже чотири роки збройного конфлікту на Донбасі її особисте і професійне життя поступово відійшло на другий план.
«Бувало, що її не було днями або цілий тиждень. Тобто, звісно, я сумував за нею, але я знав, що це її робота, вона без цього не зможе», – ділиться син Олени Денис Поліванчук.
Шістнадцятирічний Денис вчиться у військовому ліцеї. Маму бачить тільки на вихідних. Але каже, що не має ревнощів і не ображається. Розуміє, наскільки важливо те, що вона робить.
Дев’ять років тому у Олени відмовили нирки. Їй був постійно необхідний виснажливий для організму гемодіаліз. Знайти нирку для трансплантації було майже неможливо. Тоді Денис звернувся за допомогою до президента.
«Я написав, що я єдиний чоловік у сім’ї, що ніхто не може допомогти моїй мамі і я сам поки що не можу цього зробити тому, що я неповнолітній. Я хотів віддати свою нирку, але мені сказали, що поки мені немає 18, я не можу цього зробити», – розповідає Денис.
Але Олена все одно їздила на фронт. Іноді медичну допомогу їй доводилося отримувати в лікарнях Донбасу. Взимку 2016 року Олені знайшли донора з Білорусі.
Регулярно Олена з однодумцями-волонтерами їздить на Донбас. Один позашляховик залишиться на фронті. Другим, коли вивантажать всю гуманітарку, повернуться до Києва. Гроші, зібрані простими українцями, волонтери витрачають виключно на те, що з різних причин не може надати держава.
«Ми веземо оптику, веземо альтернативні джерела енергії, також веземо відеообладнання, яке будемо встановлювати в одній з бригад, це система відеоспостереження», – розповідає вона.
Наше спілкування переривають тривожні сигнали бортового комп’ютера машини. Під Харковом ліве переднє колесо клинить. З Києва обіцяють надіслати потрібну запчастину – поки чекаємо, залишаємося на ночівлю. Але вранці з’ясовується, що далі доведеться їхати однією машиною.
Перша зупинка – в районі непідконтрольної Києву Горлівки. Тут волонтери вивантажують частину гуманітарної допомоги. Військові приїзду київських гостей раді. Кажуть, що відчувають підтримку.
«Солдат нехай навіть в одному черевику повинен бути готовий захищати свою батьківщину. Питання тільки в тому, щоб його моральний дух був на тій висоті, яку і підтримували ось ці люди, які до нас приїжджали і їздять зараз, у 2018 році», – розповідає офіцер ЗСУ Валерій Гудзь.
На фронтовій кухні пахне по-домашньому смачно. В меню борщ та каша з м’ясом. Солдати трохи збентежені. Але волонтери пояснюють: приїхали не контролювати, а допомогти донести проблеми військових до високого начальства.
«Якщо є якісь проблеми по роботі або побажання, логічні побажання, щоб ми могли внести пропозиції, то говоріть. Якщо вони розумні і полегшать роботу, то ми будемо їх всі якось акумулювати і пропонувати», – говорить солдатам Олена.
На Донбасі волонтерська група Олени проведе цілий тиждень. Але основна робота почнеться після повернення до Києва – знову зустрічі, переговори, переписування нормативних документів. Втомлюватися у Олени і її однодумців часу немає.
«Вона сама собі поставила мету, сказала – і все. Ніхто їй нічого не зможе зробити, поки вона цього не досягне», – говорить син Олени.
Оригінал матеріалу – на сайті спецпроекту «Настоящее время»
