Доступність посилання

ТОП новини
19 Вересень 2018, Київ 13:36

Поховайте нас за плінтусом


Ілюстративне фото

(Рубрика «Точка зору»)

У мене є мрія. Я хочу перестати бути актуальним.

Під час однієї з університетських лекцій мова пішла про Парфьонова. Того самого, який «Намедни» та документальні фільми. Виявилося, що студенти його не знають. У той момент відчув себе динозавром. Без будь-якого жалю.

Вік аудиторії визначає наш набір ілюстрацій. Дискусію про рок і попсу для молодих українців не має сенсу окреслювати за допомогою БГ і Кіркорова. В українських мілленіалів свої герої ‒ і в їхньому пантеоні все менше місця для жителів колишньої метрополії. Поки ми сперечаємося про межі «русского мира» ‒ вони для себе їх уже знайшли.

Україна емансипує. І весь корпус текстів останніх чотирьох років присвячений пошуку країною самої себе. Ми кожного дня придумуємо собі тисячолітні традиції. Перевинаходимо символи й естетику. Сперечаємося про культурне громадянство Цоя та Висоцького. Домовляємося про те, що таке Україна, й де вона закінчується.

Це природний процес. Через нього пройшли всі молоді нації. Бенедикт Андерсон визначає націю як уявну спільноту, й коли так, то ми якраз починаємо себе уявляти.

Всі наші суперечки ‒ це лише хвороби росту. Вони перестануть бути актуальними в той момент, коли Україна стане Україною. В той момент, коли буде знайдена нова рівновага. Коли ми пояснимо самим собі ‒ самих себе.

Це станеться в той момент, коли всі покоління нинішніх авторів стануть неактуальними. Просто тому, що підуть у небуття ті дискусії, в яких ми ламаємо риторичні списи. Зрештою, який сенс у текстах, які обґрунтовують право Фінляндії на незалежність, якщо вона знайшла її сто років тому?

Ми всі маємо втратити свою актуальність. У тій же мірі, в якій застаріли німецькі публіцисти, які билися за падіння Берлінської стіни. Написане ними ‒ доля архівістів та істориків. Вони вивчають період Холодної війни та захищають дисертації з історії боротьби за возз'єднання.

Ідеальне українське майбутнє ‒ це те, в якому аналогічна доля уготована всім нам. У якому не залишиться місця для суперечок про суверенітет і незалежність. Про роль і місце державної мови й національної культури. В якому сама тема імперського реваншу буде викликати не роздратування, а подив. Через свою глибоку неактуальність.

Всі наші нинішні тексти ‒ це суперечки про нас самих. Про те, де закінчуються «вони» і починаємо «ми». Про те, де проходить межа між Європою та «русским миром». Про те, чому Україна ‒ не Росія. Питання не закрите, поки ми продовжуємо сперечатися.

Ми всі маємо канути в небуття. Втратити актуальність. Стати архівами. Якщо наші тексти будуть актуальні для наших онуків ‒ значить, ми програли. Ідеальне майбутнє ‒ це те, в якому наші тексти стануть набором трюїзмів. Очевидних і зрозумілих.

Наше забуття ‒ найкращий критерій нашої перемоги.

Павло Казарін – оглядач Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Оригінал – на сайті Крим.Реалії

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG