(Рубрика «Точка зору»)
Під час перебування у Німеччині президент України Петро Порошенко має намір обговорити із федеральним канцлером Ангелою Меркель питання розміщення миротворчої місії на Донбасі. Потім можлива зустріч Порошенка, Меркель і французького президента Емманюеля Макрона. Володимира Путіна на цю зустріч не запрошують. Голови зовнішньополітичних відомств трьох країн теж збираються спілкуватися без свого російського колеги. У Києві ці зустрічі звично називають самітами в «нормандському форматі». Але це, радше, формат, який відображає відсутність будь-яких реальних зрушень у врегулюванні на Донбасі.
Тому що керівники України, Німеччини і Франції могли спілкуватися один з одним з самого початку, обговорювати будь-які питання і обмінюватися компліментами. Ці політики – однодумці. Вони визнають територіальну цілісність України, наявність конфлікту з Росією, необхідність виведення з окупованих територій російських військ… Сенс «нормандського формату» спочатку був зовсім не в цьому взаєморозумінні. А в тому, що в «нормандський формат» вдалося затягнути Путіна. І змусити його на зустрічі в Мінську хоча б зупинити війну.
Зараз Путін ніякого особливого інтересу до «нормандського формату» не виявляє. Не можна сказати, що не виявляє інтересу до самого процесу врегулювання – інакше міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров не став би зустрічатися з українським колегою. Ні, Путіна не цікавить саме «нормандський формат». А якщо ще простіше – його не цікавлять європейці.
Коли починалися переговори про врегулювання на Донбасі, вони були важливою частиною архітектури вибудовування Кремлем відносин із Заходом і перш за все із Європейським союзом. Присутності на переговорах американців не хотіли ані росіяни, ані самі європейські лідери. Та й адміністрація Барака Обами не дуже прагнула після прорахунків у Сирії потрапити прямо в епіцентр нового конфлікту.
Врегулювання на Донбасі стало одним із козирів
Але зараз, за Трампа, донбаське врегулювання стало одним із козирів, який Путін може пред’являти новій американській адміністрації. Козирів цих у нього не так багато. Із Північною Кореєю Трамп домовляється без нього. Сирія американського президента не дуже сильно цікавить. Від підтримки Ірану Путін відмовлятися не збирається. Залишається хіба що Україна – та й те тільки тому, що в питанні врегулювання ситуації Сполучені Штати можуть продемонструвати більшу ефективність, ніж європейці. Ми звикли ототожнювати ідею «глобальної угоди» з ім’ям Трампа. Але насправді угоди хоче Путін. І не з європейцями. З американцями.
Саме тому до зустрічі в «нормандському форматі» без Путіна в Москві поставилися з очевидною байдужістю – хоча ще недавно сприйняли б таке ігнорування четвертого учасника як неповагу до російського президента. Але тепер в Кремлі нагадують, що рішення про миротворців буде ухвалюватися не на зустрічах в «нормандському форматі», а на засіданнях в Раді безпеки ООН. Тобто там, де і у Росії, і у США є право вето. І там, де Німеччина – основний гравець «нормандського формату» – не присутня.
У цій ситуації формат перетворюється на ще одну дипломатичну декорацію. Таких декорацій було багато в десятиліття Холодної війни, а зараз починається нова Холодна війна і в неї свої декорації. Відсутність на зустрічах Путіна – це і є відсутність у Росії волі до врегулювання і продовження самого конфлікту до того моменту, поки в Москві не вирішать знайти компроміс з Вашингтоном. Але поки що не проглядається навіть натяк на пошук такого компромісу.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
